×
 
 
історія
Куди єлисаветградські чумаки сіль возили
Коли Фортеці святої Єлисавети та козацького поселення Усиківка (сучасна Олександрія) ще й у проектах не було, тут, у безкраїх степах, у Дикому полі, між річками Інгул, Інгулець та Тясмин, проходив Чорний шлях. Перший український автобан, створений торговцями-воїнами – чумаками.

Саме біля чумацького шляху почали потім з'являтися поселення, адже і чумакам, і волам треба було щось їсти. Тож козаки, які оселялися вздовж шляху, непогано заробляли, облаштовуючи криниці, шинки та пасовища поряд з ними. За легендою, такий чумацький «мотель» тримав козак Кущ, і згодом він перетворився на поселення Кущівка.

Розквіт чумацтва припав якраз на середину XVIII століття, коли був заснований Єлисаветград. І, як вважав перший дослідник чумацтва у наших краях Павло Рябков (той самий, який склав карту Єлисаветграда 1913 року), наше місто стало центром, гніздом чумацтва. У 1910 році Рябков писав, що чумацтво вже стало історією. А між тим ще до 1870-го року значна частина населення Єлисаветграда та навколишніх сіл заробляла на життя саме чумакуванням.
 
Торговці-воїни
Чумаки біля шинку. Невідомий художник 1840 -ві роки
У XV- XVIІ столітті, коли, як вважає більшість сучасних дослідників, зародилося чумацтво, сіль була стратегічним продуктом. Через сіль в Європі починалися війни, а в Москві влаштовували соляні бунти, монархи вводили монополії на торгівлю сіллю і т.п. Чумаки постачали сіль на всю територію України та на південь Росії, у Польщу та Чехію, кажуть, доходили навіть до східної Німеччини.

Їздили вони тільки на волах – кастрованих биках, що вирізнялися поступливістю, витривалістю, величезною силою та дуже маленькою швидкістю – 2-3 км за годину! Тож, від Перекопа, де купували сіль, до Ростова чумацький обоз діставався за два-три місяці. Цю прогулянку можна було б вважати навіть приємною, якби не Дике поле – нічийна територія між Туреччиною, Росією та Польщею, де хазяйнували грабіжники. Чумацький обоз – караван з 40-100 возів, навантажених сіллю (по 100 пудів, тобто по 1,6 тони на кожному) був ласою здобиччю.

Тож чумаки мусили оборонятися. Вони мали зброю, коли зупинялися, ставили вози чотирикутником, створюючи своєрідну фортецю, і якщо їм вдавалося відбитися і взяти когось у полон, вбивали грабіжників дуже жорстоко і залишали трупи біля шляху, щоб інші боялися. Але відбитися вони могли не завжди, тож чумакування ніяк не можна було назвати безпечною справою.

 
Чумаки на службі в імператриці
Чумацький віз
Сіль, звичайно, була потрібна. Але під час постійних російсько-турецьких війн потрібен був і транспорт, який би постачав армії продукти та зброю. У Петербурзі вирішили залучити до цього чумаків. У казні виділялися чималі кошти на зарплатню чумакам, а тим, хто особливо відзначився, ще й виділяли землі на завойованих територіях.

Павло Рябков писав: «Про масштаби розвитку промислу свідчить сформування Потьомкіним "обозу" для постачання 100-тисячної армії, яка облягала Очаків (1788 р.). Він налічував 2000 волових фур по 70 пудів сухарів у кожній (…). Головною базою Потьомкіна був Єлисаветград з околицями, зайнятими козацькими зимівниками та слободами. Серед його населення Потьомкін і вербував чумаків, набирав волів і вози, закупляв коней і заготовлював фураж. Ці місця і в подальшому були гніздом чумацтва... Єлисаветград, Олександрія, Бобринець, Ольвіопіль, Голта виставляли масу чумаків».

Таким чином підприємці-воїни перетворилися на «дальнобійників», які отримували зарплатню. Для чумаків це було вигідно – тепер не треба було за власні гроші купувати сіль і продавати її десь, розраховуючи прибутки, не треба було возити із собою великі суми грошей, взагалі не потрібно було початкового капіталу, крім возу, пари волів та грошей на їхнє утримання. А там, вже трохи заробивши, можна було і сіль возити.

Тож у середині ХІХ століття чумакування у наших краях було вельми популярною справою. Григорій Соколов в «Исторической и статистической записке о военном городе Елисаветграде» писав, що в першій половині ХІХ століття жителі Єлисаветграда займалися переважно торгівлею, чумакуванням на волах та хліборобством. Він же у статті для "Одесского Вестника" про єлисаветградську повінь 1841 року писав, що найбільше постраждало передмістя Ковалівка, населене переважно чумаками. І хоча загинуло у тій повені не так багато людей, чумаки втратили не тільки будинки, а й волів, а отже засоби до існування.
 
Кінець чумацтва
Айвазовський "Чумаки на відпочинку"
Павло Рябков пише, що пізніше чумаків почав витісняти кінний транспорт. Коні не могли перевозити такі вантажі, зате рухалися набагато швидше. А остаточно знищила чумацтво залізниця, яка з'явилася у наших краях у 1869-1873 роках.

Проте Рябков ще встиг взяти інтерв'ю у колишніх чумаків: «У Єлисаветграді опитував 84-річного колишнього чумака Федора Юрченка, який почав чумакувати з 18 років з батьком. Мали 4 вози і 4 пари волів.

Вози майстрували взимку, один віз виготовляли тижнів зо два. Вози були великі, малі і середні (за вагою навантажуваної солі). На найбільші навантажували до 120 пудів, найменші - 60 пудів.

Більшість чумаків возили цукор у Росію. До Великодня привозили додому фуру з цукром з Лебедина, із заводів. З Єлисаветграда вирушали в Ростов-на-Дону до 100 возів. З Ростова йшли на Дон по рибу - брали чехоню, тараню, судака, чабака та ін. Верталися додому до Петра (12 липня). Після Петра ще ходили, більше в Крим по сіль. Йшли спершу на Каховку, а вже потім у Крим. Від Перекопа до озер було 30 верст. Навантажували по 100 пудів солі, та ще за хабара накидали 20-30 пудів. Перестав чумакувати з влаштуванням залізниці, чугунки» .
Докладніше про роботи Павла Рябкова можна прочитати в статті Світлани Проскурової «Невідомий дослідник чумацтва»
Переглядiв: 964
ОЛЬГА  СТЕПАНОВА
журналіст: ОЛЬГА СТЕПАНОВА