×



Перший монастир у Кіровограді:
Історія і чудеса
Єлисаветинської обителі
Монастирів у нашому місті ніколи не існувало. Так було б і до сьогоднішнього дня, якби десять років тому фактично з нічого, на місці зруйнованого магазину, кілька людей, які мали те саме горіння серця, не почали створювати обитель. «Вночі молилися, а вдень шукали цеглу», згадують той час «старожили» монастиря. Тоді вони навіть не могли уявити, що з часом вдасться створити такий величний монастирський храм, куполи якого видно з усіх кінців міста.
Цей рік став надзвичайно важливим для Єлисаветинської обителі. У 2017-му монастир відзначив перше десятиліття, вперше прийняв у своїх стінах митрополита Київського і Всієї України Онуфрія, який і освятив Вознесенський храм - не сотні, а тисячі людей з усього регіону приїхали на його урочисте освячення.

Хоч і офіційне рішення про будівництво монастиря в мікрорайоні Балашівка було прийнято 10 років тому, все почалося задовго до цього з облаштування першої церквушки.
У нашому храмі була одна прихожанка

«У 1999 році на місці, де зараз монастир, були купи сміття, обнесені високим парканом. Щоб це «приміщення» передали під створення храму, пішло кілька років судової тяганини. Пам'ятаю, як вивозили кілька десятків КАМАЗів сміття», - згадує протоієрей Сергій Зіновий, один з ініціаторів відкриття монастиря.

Створювати общину з перспективою організувати на цьому місці монастир єпископським указом було доручено молодому ченцеві - архімандриту Мануїлу (Заднєпряному). Намісник зізнається, що, звичайно ж, у глибині душі були переживання через велику відповідальність: потрібно було все створювати з нуля. Було багато питань, в першу чергу до самого себе - з чого починати.

«Ми приводили до ладу будівлю відданого нам зруйнованого магазину - вона була у вкрай занедбаному стані: ні води, ні каналізації, ні вікон, ні дверей. Потроху привели до ладу. Освятили. Так зал магазину став храмом. Фактично парафія почала своє духовне життя з осені 2005-го. У нашому храмі була тільки одна прихожанка. Ми служили служби щонеділі і на кожне свято. Два або три місяці вона стояла на богослужіннях одна, потім почали стікатися люди»
, - згадує непростий початок отець Мануїл.

Через два роки вже вийшла постанова синоду: на базі Єлисаветинського храму заснувати чоловічий монастир святої праведної Єлисавети. Однак тему будівництва повноцінного, нового храму ніхто не закривав, це було питання часу.

Чудо за подяку

Отець Мануїл згадує, перші роки були найскладнішими. Коли настав пік труднощів, стався один випадок, який став переломним моментом у житті монастиря.

«Ніякого фінансування не було, а витрати тільки росли. Адже у нас потихеньку збільшувалася братія, все більше приходило нужденних, для яких наші двері були відкриті з першого дня. Ми розуміли, що настав критичний момент. Потрібно було сісти і зробити серйозну переоцінку, ми з братією все обговорили, внесли певні зміни до статуту монастиря. У той же період відійшов до Господа наш священик - отець Мойсей. І ось приходить наш диякон Андрій і розповідає, що сниться йому покійний отець Мойсей і каже: хочете побудувати храм - служіть благодарственний молебень. Ми вирішили взяти це за правило і стали більше дякувати Богові, більше славити Його, ніж просити. І ось буквально через 3-4 тижні до нас в храм раптово прийшла людина і запропонувала допомогу. Тому як би не було складно, ніколи не треба впадати у відчай. Господь ніколи не дає випробувань більше, ніж у нас є сил».

Цю людину звати Павло. Він, його сім'я і брати з того дня - благодійники монастиря. Первісна допомога була в реконструкції будівлі під храм, який в приміщенні магазину. Але вже з перших днів знайомства почали говорити про будівництво типового храму.

Як і передбачалося з самого початку, цей храм повинен уособлювати простоту і велич. Саме ці два слова найкраще описують сьогоднішній вигляд Вознесенського храму, зведений в давньоруському стилі. Його висота з центральним хрестом становить 39 метрів. Через час храм буде розписаний, а також дооснащений іконами та різним начинням.

«Чому храм виглядає так? Як правило, форма храму обумовлює і розмір вівтаря, його співвідношення з основним простором храму, кількість людей, яких він вміщує, частоту богослужінь, загалом багато факторів. Тому наш храм повинен був бути з великими вівтарем. Адже, по молитвам святої Єлисавети, у нас неодмінно буде не один десяток братії. Тому потрібно, щоб вівтар вміщував 20-40 чоловік, які могли б служити одночасно», - пояснює намісник.

Чим багата обитель

З кожним роком свого існування Єлисаветинський монастир все більше розвивається. На сьогодні в обителі є просфорня, бібліотека, швейна майстерня, столярний цех, поліграфічна майстерня, пилорама, пекарня, трапезна для бідних, іконописна школа. Само собою недільна школа, вірніше, кілька шкіл.

До слова, іконостас для нового храму, кіоти, столи і лавки, вікна виготовляли в монастирському столярному цеху. У швейній майстерні виготовляються облачення для церковнослужителів, в поліграфічній - всі необхідні друковані вироби. Все для того, щоб повністю забезпечити обитель власною продукцією. З кожним роком обсяги продуктивності потроху збільшуються - в монастирі прагнуть, щоб їх діяльність могла приносити якомога більше користі людям.

«У нас з перших днів монастиря існує такий інститут як трудництво. Люди, які приходять до нас, долучаються до праці: хтось цеглу кладе, хтось з деревом працює, хтось - допомагає на кухні», - розповідає отець Мануїл.
У монастир не йдуть, а приходять

Сьогоднішня братія Єлисаветинського монастиря - це дев'ять насельників.

«Спочатку нас було двоє - я і отець Варнава, потім отець Герман і отець Афанасій. Вони прийшли послушниками і стали першими пострижениками в нашому монастирі, - розповідає намісник. - Є у нас також священики, які служать, не перебуваючи в числі монастирської братії. Є у нас і послушники, які прагнуть до чернецтва. Словом, для кожного, хто бажає присвятити життя Богові, у нас є місце».

«Прийнято говорити «йти» в монастир. Але насправді, не «йти», а «приходити». Взагалі рішення стати ченцем це як рішення одружитися. Наприклад, хлопець знайшов собі наречену, вирішив з нею обвінчатися, пов'язати життя - це повинно бути рішення назавжди. Так само людина приходить до Бога - робить вибір на все життя і слідує цим шляхом. Кожна особистість - це окрема книга, окремий всесвіт. Комусь і півроку достатньо, щоб визначитися остаточно, а комусь і всього життя замало».
Маленькі Єлисавети

Цікаво, що серед дітей на приході - багато маленьких Елисавет. Таким ім'ям, як розповіли нам в монастирі, дівчаток назвали не випадково, а в знак подяки за допомогу святій Єлисаветі.

«Ми з чоловіком тривалий час хотіли дітей. Отець Мануїл порадив молитися святій Єлисаветі. Через деякий час нам повідомили радісну новину. Ми назвали доньку Єлисаветою», - розповідає регент хору Тетяна Врадій.

«Коли моя перша спроба стати мамою закінчилася невдало і бажання народити дитину заповнило все моє життя, я молилася святій Єлисаветі і просила її про допомогу. І біля ікони у нас в монастирі, і вдома. Незабаром я дізналася, що стану мамою. З вибором імені питань не було. Назвала дівчинку на честь святої Єлисавети»
, - ділиться своєю історією хористка Вікторія Рябчун.

У продовження про дітей і раніше згаданих недільних школах - їх під опікою монастиря цілих три. Кіровоградську недільну школу на честь святителя Луки Кримського очолює досвідчений педагог, яка багато років керувала 9-ю гімназією - Надія Коваленко.

«Дітей потрібно виховувати в християнських традиціях православної віри, які з давніх-давен існують на нашій землі. Дітки підростають і передаватимуть їх далі, наступним поколінням»
, - каже Надія Коваленко.

У недільній школі є три групи, наймолодшу з теплотою називають «недільний дитячий сад». У недільні дні у вихованців по 3-5 уроків. Вони з викладачами вивчають Закон Божий, церковно-слов'янську мову, духовний спів і мистецтво. Окремо проводяться заняття для підлітків і дорослих.

Також монастир опікає недільні школи в селі Созонівка і в селі Обознівка.
Отець Мануїл каже, з давніх-давен монастир - це пункт взаємодопомоги. Як духовної, так і матеріальної. В обитель приходять різні люди - різного віку та соціального статусу. Чимало молодих, інтелігентних людей. Що веде їх у монастир? Бажання змінити своє життя, прагнення до духовного вдосконалення і життя за заповідями.

У монастирі люди відчувають себе захищеними. Стіни хоч не дуже високі, але почуття, що ти в людному місті, немає. Відчуваєш себе десь у дуже спокійному, тихому місці. Священики констатують, що сьогодні, з нинішнім ритмом життя, людині особливо необхідно зупинитися, зайти в монастир, побути наодинці і розчути в своїй душі Бога. А справа служителів у монастирі - зустріти людину, допомогти, взяти участь у її житті, послугувати містком, через який вона і прийде до Бога.

«Як намісник монастиря, який носить ім'я святої Єлисавети, я хотів би, користуючись нагодою, нагадати жителям, що ця свята - покровителька нашого міста, родичка Божої Матері. Першою, до кого прийшла Матір Божа поділитися радісною новиною після Благовіщення, була саме матір Іоанна Хрестителя, свята праведна Єлисавета. «Во дни Оны воставши Мариам, иде в горняя со тщанием, во град Иудов. И вниде в дом Захариин, и целова Елисавет. И бысть, яко услыша Елисавет целование Мариино, взыграся младенец во чреве ея. И исполнися Духа Свята Елисавет. И возопи гласом велиим, и рече: благословена ты в женах, и благословен плод чрева Твоего»(Лк.1:39-42). Вшановуючи святих ми вшановуємо Бога. Як казав один з найавторитетніших отців Церкви, блаженний Августин: Якщо Бог буде на першому місці, то все інше буде на своєму. Тому бажаю всім нам пам'ятати про найголовніше».
ОЛЕНА НЕСЕН
журналіст: ОЛЕНА НЕСЕН
ОЛЕНА КАРПЕНКО
фотокореспондент: ОЛЕНА КАРПЕНКО