×
 
 
інтерв'ю
Плюшевий ведмідь, кулон безкінечності і новорічна фотокартка:
Про що мріють діти, які захворіли на рак

Вона нагадує Рожеву пані із вистави «Оскар і Рожева пані». Нагадує своїми думками, вчинками, діями, прагненнями. Наталя Селецька у волонтерстві шість років. Робити добро звикла з дитинства, а з кожним роком добрих справ у її житті стає більше. Жінка допомагає діткам у важкій боротьбі з раком, втілює зі своїми помічницями їхні мрії, підтримує їх батьків. Наскільки важливо вірити у свою справу, про дітей, які стали справжніми переможцями і які залишилися світлими промінчиками у її пам'яті – про це та інше у інтерв'ю DOZOR із директором благодійного фонду «Янгол життя» Натальою Селецькою.

- З чого у Вашому житті почалося добро?
Свою першу справу я зробила ще в дев'ять років. Я ходила до бабусі, пенсіонерки. Вона була самотня. У неї не було дітей. І ще – вона була незряча. Я приносила бабусі їжу, яку готувала моя мама. Прибирала у неї в будинку. Виводила за руку на вулицю. Ходила в магазин і купувала їй продукти. Потім та бабуся померла… Пізніше я допомагала бездомним тваринам. Як почалося добро у моєму житті? Мій дідусь, колишній директор «Нефтобази», допомагав усім вдовам. Коли він помер, у селі на похоронах люди казали, що вони втратили батька. Він дійсно був батьком для всього села. Він нікого не ображав, жив і біля нього всі жили. І знаєте, пізніше зі Злинки у мене була перша підопічна дівчинка, яка померла. Її батьки відмовилися від лікування. І другий мій підопічний зі Злинки – Ярослав Гейко.
- Як Ви стали волонтером гематологічного відділення дитячої обласної лікарні?
- У дитячій гематології я почала «волонтери ти» неочікувано для себе. Випадково натрапила на благодійному сайт «Жити завтра» на новину про Наталку Занько, уже покійну. Я тоді стежила за долею цієї дитини, допомагала коштами. Все думала, а чого в нас у місті немає до кого звернутися і допомогти онкохворим діткам?! А потім на сайті «Жити завтра» я натрапила на статтю «Врятуй мене, Кіровоград!..» І там було написано, що в нас у Кіровограді немає жодного волонтера у гематологічному відділенні. Через це мами онкохворих діток вимушені звертатися за допомогою у інші міста. Але з іншого міста важко володіти інформацією про певну дитину, стан її лікування, необхідну допомогу. У тексті писалося: «Якщо ви хочете і можете волонтерити, ласкаво просимо!»

На той момент я вже волонтерила – допомагала діткам з організації «Серце матері». Я їх возила в монастирі, провідувала, супроводжувала з мамами під час обстеження. Як побачила цю новину про пошук волонтерів, зателефонувала волонтеру Міші – це людина з великої літери, яка зараз відстежує всі новини про дітей і допомагає. Я йому сказала: «Хочу. Можу. Буду». Власне кажучи, тоді на цю новину у Кіровограді відгукнулося дві людини – я і ще один хлопець, який фотографував дітей, а я писала про них новини на сайт «Жити завтра». І так дитина за дитиною у мене стало більше 20 підопічних. Я сама збирала їм кошти на лікування. Зрозуміло, що на той момент у відділенні були волонтери – вони приходили у відділення, підтримували. Але збір коштів на основне лікування, обстеження, консультації – все було на моїх плечах. Цьогоріч уже шість років, як я стала волонтером.

- Чи були у волонтерстві моменти, коли хотіли зупинитися?
 
У відділені гематології лежала мамочка з дитям із Світловодська. Вона продала будинок. Лікувала свою дитину у Києві, там оперували, а потім привезла у Кіровоград. І в якийсь момент у неї закінчилися гроші. Як мені розповіла медсестра, ця жінка потім взяла свою лялечку, закутала у ковдру, написала відмову від лікування і просто пішла з відділення.
- Коли мені було важко і я хотіла піти з волонтерства, мене завжди зупиняли слова, почуті у відділені. Вони тоді закарбувалися у пам'яті. У відділені гематології лежала мамочка з дитям із Світловодська. Вона продала будинок. Лікувала свою дитину у Києві, там оперували, а потім привезла у Кіровоград. І в якийсь момент у неї закінчилися гроші. Як мені розповіла медсестра, ця жінка потім взяла свою лялечку, закутала у ковдру, написала відмову від лікування і просто пішла з відділення. Я можу собі уявити, що в той момент та жінка відчувала… У неї більше не було шансу врятувати дитя, чи вона його і не шукала. Та дитинка померла, залишилася без лікування…

У моєму житті теж сталася така ситуація, яка змусила відчути біль матерів тяжкохворих дітей… У Києві лікарі сказали, що мою доньку потрібно обстежити з приводу пухлини. Я вже два роки була волонтером. І тоді я з Надею сиділа на кушетці і думала. Згадувався дитячий візочок, який донька в мене часто просила. А в мене тоді була тисяча причин – купити їй туфлі, сину – брюки, заплатити за світло. Я пам'ятаю той момент, як ми їхали на КТ. Мені порадили напитися заспокійливих. Пам'ятаю ті дні, як я чекала відповіді. Відповідь була через три дні. Я була сива. Я тоді не їла, не пила, не спала. Я так себе за ті дні загнала, що не могла зрозуміти: «Невже Бог може допустити…». У мене тоді на руках була моя Надя і тяжкохвора Людмила. Я пам'ятаю, коли мені подзвонили і сказали, що відповідь готова. За результатами зі мною поїхали мама хлопчика з відділення – Діми Степаненка і моя мама. Я підіймалася на другий поверх. І кожна сходинка мені давалася все важче і важче. Я вже думала, що на другий поверх не зможу вийти. А коли я забрала відповідь і прочитала, що нічого не виявлено, я тоді притиснула до себе ту відповідь і в мене було відчуття порожнечі. Я не могла ні плакати, ні радіти. З мене упав вантаж…

Потім фобій у мене було дуже багато. Я буквально всі симптоми – головний біль, біль у поясниці, у боку – все, як на курсах у медучилищі, шукала, що це щось страшне. Адже у мене було стільки дітей, які пішли з життя, і які залишилися, дякувати Богу. Інколи мене запитують, де я беру сили? Але я інколи і сама не розумію, де вони в мене беруться. Якщо раніше у мене свята були святами, то зараз немає такого радісного моменту у житті…

- Як доводилося рятувати тяжкохворих дітей?
- Були різні історії. Як своєму підопічному Олегу збирала 7 800 гривень. У нього тітка онкохвора, Олег важкий, слова лікарів: «Йому нічого не допоможе, він не хоче лікуватися». Я пам'ятаю, як я билася головою і кричала: «Що ти робиш? Навіщо опускаєш руки?» Пам'ятаю, як пізно вечері я до нього батюшку привезла.

Згадую, як Гриша, коли я вже знала від лікарів, що він жити не буде, повернувся від стіни до мене і каже: «У мене так болить голова. Я не можу зрозуміти, чого батьки мені нічого не кажуть. Я знаю, що я жити не буду, навіщо ти від мене це приховуєш? Я це відчуваю». І ця дитина через три дні померла… А я йому обіцяла привести фотографію, на якій ми з ним разом на Новий рік. Я навіть в останній новині писала «Я не встигла здійснити твою мрію…». Він дуже мріяв про цю фотографію.

А Даша Пахаренко. Телефонують вони мені вечері, десь о десятій годині. Кричать у трубку - Даша і її мама Валя. Я машинально почала вдягатися, кричу їм: що у вас там сталося? А вони мені нічого не можуть пояснити, тільки плачуть і кричать. Я прилітаю до них додому, а в Дашки око випало - протез. В одинадцять годин вечора ми потрапили в дитячу обласну лікарню. Вона з мамою не хотіла йти, то пішла я. Я тоді в шоці тримала дитину, коли їй відкривали те місце, де мало бути око, коли її промивали, коли протез вставляли… Я такої болі ще не відчувала. А наступного дня, коли треба було їхати промивати протез, телефонує мені Валя і каже: «Вона не хоче зі мною їхати. Приїдь…».

- Які історії своїх підопічних до сьогодні згадуєте із посмішкою?
 
Даша Вербовська, коли була чотирнадцять днів у комі, вона все, що пам'ятає, як я приходила і тримала її за руку. Я відпускала її маму, вже покійну, на вулицю, щоб вона прогулялася, а сама залишалася з Дашкою один на один. І вона з усіх моментів, які пам'ятає, як відкривала очі, а я сиділа над нею.
- Лише історії вилікуваних діток давали сили рухатися вперед. Вони не дозволяли здатися. Адже коли у відділенні смерть за смертю, руки опускалися… І не хотілося прив'язуватися до діток, так сильно брати участь у їх долі.

Я пам'ятаю, як на день народження телефонує мені тітка Олега і каже: «Наташ, Олег не знає, що подарувати тобі на день народження». Я тоді була приємно здивована, як він узагалі дізнався про мій день народження, адже тоді у соціальних мережах не була зазначена ця дата. Я тоді сказала, що нічого не потрібно, я і святкувати не буду. Але пам'ятаю, як зараз - наступного дня о дев'ятій ранку стукіт у двері. Відчиняю, а там Олег тримає дев'ять троянд і торт, вітає мене. Це було так приємно. Це була зима, він приїхав із села рейсовим автобусом.

Даша Вербовська, коли була чотирнадцять днів у комі, вона все, що пам'ятає, як я приходила і тримала її за руку. Я відпускала її маму, вже покійну, на вулицю, щоб вона прогулялася, а сама залишалася з Дашкою один на один. І вона з усіх моментів, які пам'ятає, як відкривала очі, а я сиділа над нею. Я тоді їй казала: «Дашка, ти сильна, ти одужаєш. Живи, Дашка, живи!» І коли через чотирнадцять днів вона вийшла із коми, сказала мамі: «Я нічого не пам'ятаю. Лише білі плями, білі стіни і Наташу поряд».

Оці дорослі діти, коли ще були малими у відділенні, зараз приходять і розповідають, що планують життя, куди хочуть вступити, де працювати, створювати сім'ї. Багатьох діток з відділення я пам'ятаю маленькими - із сосками в роті, як вчилися кусатися, як в них різалися зубки, як робили перші кроки… І коли вони через певний час повертаються у відділення, коли кажуть, що вони вилікувалися. Такі історії дають сили рухатися далі.

Не забуду, як Юля Мартинчук писала мені: «Коли із життя йде надія, в життя приходить віра. Дякую за те, що ви мені в житті принесли віру». Юля мені намалювала картину з дельфіном.

 
Я пам'ятаю, як Ярослав Гейко мені із резиночок сплів двометрове кольє. Намотав мені на шию, що воно аж по ногах теліпалося. І сидить такий серйозний і каже: «Ти можеш пообіцяти мені, що в ньому поїдеш додому?». Я пообіцяла. Їхала в ньому в маршрутці додому.
У мене вся стіна обліплена фотографіями і дитячими поробками. Я пам'ятаю, як Ярослав Гейко мені із резиночок спілів двометрове кольє. Намотав мені на шию, що воно аж по ногах теліпалося. І сидить такий серйозний і каже: «Ти можеш пообіцяти мені, що в ньому поїдеш додому?». Я пообіцяла. Їхала в ньому в маршрутці додому. Пізніше Ярослав мамі сказав: «Наташа мене більше не любить. Бо не приїхала на День народження». Того ж дня я найняла машину і поїхала вітати з тортом Ярика.

Моя донька Надя теж підтримує діток, які зараз борються за життя. Передає їм конвертики, у які вкладає іконочки і пише листи: «Я знаю, що ти хочеш додому. Бажаю тобі швидше одужати і забути назавжди хворобу». Вона була у лікарні і знає, як це важко, і тепер намагається підтримати цих діток.

- Ви здійснюєте дитячі мрії, які з них були найнеочікуваніші?
 
Була у мене Соня, яка дуже хотіла великого плюшевого ведмедя. І їй його передали у подарунок. Соня живе у селі Червоний Яр. І одного разу, коли вона приїхала на блок хіміотерапії, вона забула цього ведмедя вдома. Вночі татко поїхав додому за ведмедем, адже дитина категорично відмовлялася починати лікування. Цей ведмідь пройшов із Сонею всі блоки хіміотерапії, всі КТ, обстеження. Зараз дівчинка здорова і жива, а ведмідь – її талісман.
- Анічка, як була жива, хотіла у подарунок кулончик із знаком безкінечність. Але я його знайти не могла. Як Анічка померла, зовсім випадково я побачила цей кулончик у магазині. Я написала помічнику з Москви, який свого часу передавав Ані на свято букет квітів. Він допомагав нашим діткам, робив грошові перекази, навіть надсилав кошти на букети квітів. Він сам з нашого міста, а живе за кордоном. Я тоді йому написала: «Я його знайшла»… Хоча раніше траплялися і сережки, і каблучки із знаком безкінечності. І коли я тримала цей кулончик в руках, я зрозуміла, що знак безкінечності – це значить життя не закінчується. Кошти на кулончик передав помічник із Москви. Коли я його купила, передала мамі дівчинки, адже Аня так про нього мріяла…

Коли Олежка лікувався, мені дзвонила Ольга Олександрівна (Гержева, заввідділення гематології дитячої обласної лікарні, - ред.) і казала, що завтра привезуть «Темодал», а не вистачає 7 800 грн. Я тоді писала прохання, не сподіваючись ні на що… Буквально за годину мені подзвонила людина і поклала на картку необхідну суму не препарат. І так день у день, тиждень у тиждень прохання закривалися. І на даний момент не має жодної дитини, яка б пішла через те, що не зібрані гроші на лікування, мрію якої ми б не здійснили…

Була у мене Соня, яка дуже хотіла великого плюшевого ведмедя. І їй його передали у подарунок. Соня живе у селі Червоний Яр. І одного разу, коли вона приїхала на блок хіміотерапії, вона забула цього ведмедя вдома. Вночі татко поїхав додому за ведмедем, адже дитина категорично відмовлялася починати лікування. Цей ведмідь пройшов із Сонею всі блоки хіміотерапії, всі КТ, обстеження. Зараз дівчинка здорова і жива, а ведмідь – її талісман.

Взагалі всі дитячі мрії були почуті. Жодна з них не залишилася без уваги. Які б бажання діти не загадували. Бо навіщо дитині мрія? Навіщо її здійснювати? Для того, щоб дитина отримала позитивні емоції і стрімко йшла до одужання. Мрії інколи здаються нездійсненими, але немає нездійснених мрій.

- Які слова Вас надихають?
- Я завжди казала: «Забота! Вот что говорит о любви громче ста тысячи слов!» Людина, якщо любить людей, сім'ю, у неї все пізнається у піклуванні. Лише так можна проявити свою любов.
ОЛЕНА КАРПЕНКО
фотокореспондент: ОЛЕНА КАРПЕНКО
ВІКТОРІЯ  СЕМЕНЕНКО
журналіст: ВІКТОРІЯ СЕМЕНЕНКО