Так у 30-х роках минулого століття назвала Володимирівку пітерська дослідниця Тетяна Сергіївна Пассек. Тоді вважалося, що це поселення, площа якого близько ста гектарів, - найбільше трипільське протомісто. Хоча зараз археологи вже знайшли поруч Небелівку – майже втричі більше трипільське місто.
Але про все, що ми читали в підручниках історії про трипільців, вчені дізналися саме у Володимирівці. Це поселення відкрили порівняно недавно – у 1926 році. Масштабні розкопки під керівництвом Тетяни Пассек почалися тут у 1940 році. Потім, зі зрозумілих причин, вони були зупинені, але продовжилися відразу після війни, у 1946-47 роках. Тетяна Пассек дослідила тут 22 трипільських будинки, зафіксувала на карті ще 150, описала план міста, яке забудовувалося по колу, структуру самих будинків, знайшла гончарні печі та трипільські статуетки, в тому числі моделі будиночків та храмів, трипільські жертовники і т.п.
Останні розкопки на території Володимирівки відбувалися у 1990 році. Зараз землі трипільського міста роздані під паї та розорані. З точки зору історії, це, звичайно, варварство. Адже археологи дуже акуратно досліджували місто, забирали звідси тільки окремі артефакти і передавали в музеї, все інше ретельно консервували – для потомків. А зараз все, що вони залишили, розкидане полями. Тут навіть особливо не треба напружуватися, щоб зібрати осколки від цілого горщика, а потім гратися вдома в археолога, збираючи і склеюючи цей 3D-пазл.
У Володимирівку треба їхати зі спеціалістами. Адже ніяких вказівників на розорене трипільське протомісто немає. Нам пощастило, ми їздили у Володимирівку з досвідченими археологами - Миколою Тупчиєнком та Валентином Собчуком, які пояснили нам і правила поведінки у протомісті. Копати тут не можна, але ходити по полю і збирати кераміку не забороняється. Але якщо знаходите статуетки чи навіть їхні частини, то їх треба або залишити, де знайшли, або передати в музей.
Коли заходиш на «трипільське поле», то перше бажання – зібрати все! Проте вже через кілька метрів розумієш: всього тут дуже багато. Треба шукати щось особливе – черепки з орнаментом, скульптури, кремнієві знаряддя праці. Правду кажучи, частини скульптур знайшов тільки сам Валентин Собчук – вони маленькі, та й про половину з них ми б, наприклад, ніколи не подумали, що то скульптури. А от кремнієвих знарядь праці на полі повно, як і битого посуду. Саме тому тут і виникає дивне відчуття подорожі у часі - чиста річка Синюха, величезні дерева на березі, і цей битий посуд під ногами, наче його власники тільки-но пішли звідси…