×
Про День Перемоги в Кіровограді, фейкових ветеранів і "липове" примирення
У 2015 році до традиційного Дня Перемоги в Україні додалося ще одне свято - День пам'яті і примирення. Хоча з огляду на те, що відбувається у ці дні в Україні, його варто було б назвати Днем забуття і ненависті. Або Днем розділення електорату.

Важко зрозуміти, як ми всі скотилися до такого, але за останні чотири роки найсвітліше і найдобріше свято «зі сльозами на очах» перетворилося на парад брехні, взаємних звинувачень і людської злоби під спільним гаслом «Зате не як у Росії». Чому?

Еволюція свята

Тож, що сталося за чотири роки? Спочатку зникли «георгіївські стрічки». Це зрозуміло – цей символ перемоги «вкрала» у нас «Новоросія». І якщо у 2014 році хтось ще вдягав ці стрічки, то скоро вони стали сприйматися в Україні тільки як символ сепаратизму. Тільки не дуже зрозуміло, що робити з медаллю «За перемогу над Німеччиною» 1945 року – куди з неї подіти ту кляту георгіївську стрічку?

У 2015 році прийняли закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Тож, у відповідності до цього закону, зникли і радянські прапори, як один із символів 9 Травня. Це теж зрозуміло. Але чому цього року День Перемоги святкували з червоно-чорними прапорами «Правого сектора»? Ці прапори, звичайно, не заборонені, але так само не заборонені у нас прапори Червоного Хреста чи ОПЕК, зелене знам'я ісламу, врешті-решт… Чому б не з ними?

А ще портрети. В соцмережах коментатори змагаються: хто дотепніше обізве людей, які 9 Травня принесли на Вали портрети своїх батьків і дідів. «Вата» і «руській мир» - це вже пройдений етап. Але що поганого чи антиукраїнського може бути в портреті фронтовика?

Акцію «Безсмертний полк» дійсно вигадали в Росії: в 2011 році томські журналісти, які помітили, що живі ветерани, якщо вони ще залишились, вже не можуть ходити по парадах, запропонували жителям міста принести фотографії своїх рідних фронтовиків, а також розповісти на них на сайті «Безсмертного полка». Сьогодні такі акції проходять у 80 (!) країнах світу – скрізь, де є потомки людей, які воювали у Другу світову. Наша подруга зі Швеції розповіла, що в цьому році брала участь у такій акції у Стокгольмі. У Швеції державного вихідного 8-9 травня немає, тож люди вийшли на парад 7-го – у неділю.

В усьому світі люди вважають, що мета «Безсмертного полку» – зберегти пам'ять про ту війну. І тільки радник міністра внутрішніх справ України Зорян Шкіряк, що цю акцію вигадало ФСБ і винятково з метою нашкодити Україні…

До речі, в Росії ще Великдень святкують. З цим теж слід вже щось робити.
Перемоги чи Примирення, 8 чи 9?

Ті, кого виростили фронтовики, завжди будуть святкувати День Перемоги. Тому що для їхніх рідних це було найбільше і найсвітліше свято - день початку нового життя.

8 чи 9 – питання не таке вже принципове. Генеральна асамблея ООН визнала обидва ці дні днями пам'яті жертв Другої світової і Перемоги над нацизмом. Справа в тому, що акт про беззастережну капітуляцію Германії був підписаний 8 травня, о 22:43, за центральноєвропейським часом, тобто 9 травня, о 0:43, за московським часом. Ми тоді жили за московським часом. Але й ті, хто зустрів День Перемоги у Берліні, згадують, що святкувати почали на світанку дев'ятого. Оскільки святкували не останній день війни, а перший день миру.

До речі, в усьому світі, і навіть в Німеччині, у ці дні святкують саме Перемогу над нацизмом. Якщо хочете святкувати закінчення Другої світової, то це, мабуть, варто робити 2 вересня.

Людей, які пережили ту війну, не треба переконувати з кимось миритися. Вони примирилися багато десятиліть тому. Кіровоградка Олександра Олександрівна Кноблох розповідала нам про свого батька, якого розстріляли у 1943 році у дворі тюрми СД на вулиці Польовій (зараз Габдрахманова), розстріляли просто, щоб звільнити місце для нових в'язнів, кинули його труп у колодязь і засипали вапном… А потім розказала про Ганса – німця, який поселився в них вже після смерті батька. Німця, який щодня приносив їжу двом маленьким дівчаткам, саджав їх на коліна, годував і плакав.

«У нього біля ліжка стояла фотографія жінки і двох дівчат, десь нашого віку, - казала Олександра Кноблох. - Він був із Дрездена. Я вже коли виросла, зрозуміла, що його родина, мабуть, тоді вже загинула».
Олександра Олександрівна зробила все, щоб вшанувати пам'ять батька, вона домоглася встановлення пам'ятника на території шкірвендиспансеру – колишньої тюрми СД. Але й Ганса вона завжди пам'ятала. Каже, коли їздила на екскурсію в Дрезден, то все вглядалася в обличчя перехожих, розуміла, що Ганс, скоріш за все, загинув в Кіровограді на Різдво 44-го, розуміла, що Дрезден – чималеньке місто. Але все одно сподівалася побачити, обійняти, сказати, що знає: він не винен.

Інша жінка – Наталя Золотаревська – розповідала нам про свою маму Белу Токман зі знищеного нацистами села Троїцьке під Гайвороном, і про ще одну маленьку єврейську дівчинку з цього села. Дівчинку, яка в 60-х роках збирала гроші і витрачала щорічну відпустку на те, щоб з'їздити в Східний Сибір, де відбував покарання у таборі її «батько» - поліцай. Він конвоював колону євреїв, яких вели на смерть, і раптом вихопив з натовпу за руку маленьку дівчинку, закинув у канаву на узбіччі. А потім до кінця окупації ховав її у себе в льосі. Її «батько» не був «праведником миру», він був поліцаєм і, мабуть, був винний у багатьох смертях. Але одне маленьке життя врятував. Власні діти не те, щоб відмовилися від батька-поліцая, але й не афішували родинних зав'язків (і це теж зрозуміло). А от та дівчинка, яка прожила у нього в льосі один рік, коли виросла, щороку їздила до нього в табір…

Ці люди святкують День Перемоги, а не День примирення. Але їх не треба переконувати з кимось примиритися – вони і без нас чудово знають: війна була не чорно-біла.
Ряжені ветерани та інші фейки

Дуже багато пишуть і говорять у нас про «ряжених» - чоловіків 70-80 років, які, усі в орденах і медалях, приходять на Вали 9 Травня. Можливо, є і ряжені. Але підійдіть до цих чоловіків поближче, подивіться на їхні нагороди, запитайте, врешті-решт, чи воювали вони у 1941-1945-му? Вони радо скажуть, що ні, а їхні ордени і медалі не воєнні, а ювілейні. Це просто військові пенсіонери, яким офіційно дозволено носити військову форму. І це їхні власні медалі – не чужі, не підробні, не фейкові! Цю форму з медалями вони завжди одягали двічі на рік – 23 лютого і 9 Травня. 23 лютого їм вже нема куди піти. Залишилось одне свято.

Звісно, вони не ветерани тієї війни. Але чи хочуть вони, одягнувши ордени, ввести нас в оману, щоб отримати зайвий букет тюльпанів? Навряд. Вони ж не знають, що ми не розбираємося у нагородах…

І ще одна тенденція, яку ми, на жаль, не можемо обминути, - численні статті і перепости статей про радянський солдат, які гвалтували і вбивали німецьких жінок. Безумовно, таке теж було. Мало бути – погані люди є скрізь.

Наш земляк Володимир Гельфанд, який вів щоденники у 1941-1946, описав чимало такого, про що в СРСР не прийнято було говорити вголос. Щоденники Гельфанда опубліковані окремими книгами на німецькій і на російській, вони є у вільному доступі. Він пише і про ґвалтування, і про мародерство в Берліні 1945-46 років. Пише навіть про те, що він теж не був осторонь. Ні, він не гвалтував і не вбивав, але не раз підходив до тієї межі, де закінчується звичайне хамство переможців і починається кримінальний кодекс…
Ми листувалися з сином автора – Віталієм Гельфандом, який опублікував щоденники батька. І питали: чи не хотілося йому трохи скорегувати, прибрати те, від чого, як писав його батько, він сам собі був огидний. Ні. Він не хотів. Тому що у 1946 році інтелігентний єврейський хлопчик Гельфанд вже у подробицях знав, що зробили з його рідними. І зустрічаючи вдову німецького офіцера у скрутному становищі, не дозволяв собі відчувати жалість…

Але Гельфанд пише про окремі випадки, а не про масовий процес гвалтувань і грабежів. А ті, хто сьогодні пише про такі речі у нас, в Україні, що вони уявляють? Очі свого дідуся, який заколисував їх у дитинстві? Свою бабусю, яка у 18 років потрапила на фронт, дійшла до Берліна і давай там по-звірячому вбивати німецьких дітей?

Чи примирився Володимир Гельфанд? Важко сказати. Його син, який мешкає у Німеччині, переконаний: винні не окремі люди, винна війна, винен нацизм як явище. Це – примирення. А перейменування вулиці Конєва – це не примирення, а плювок в обличчя тим, хто звільняв наше місто, і тим, хто береже пам'ять про них…

В Україні офіційно 8 травня – це День пам'яті і примирення, 9 – Перемоги над нацизмом. Тобто, хто що хоче - той те і відзначає. Ми не змушуємо нікого святкувати День Перемоги. Але, якщо ви святкуєте Різдво, то не йдете ж на Хануку в Синагогу, щоб пояснити іудеям, що вони святкують не тоді, не те і обряди в них неправильні, правда?
Переглядiв: 7396
ОЛЬГА  СТЕПАНОВА
журналіст: ОЛЬГА СТЕПАНОВА
ОЛЕНА КАРПЕНКО
фотокореспондент: ОЛЕНА КАРПЕНКО