×
історія


1 липня – день заснування
фортеці святої Єлисавети:
Невивчена історія неунікальної фортеці



18 червня (1 липня) 1754 року після спільного молебну на правому березі Інгулу, між гирлами рік Грузька і Сугаклея, заклали фортецю на честь святої Єлисавети – покровительки імператриці Єлизавети Петрівни.
Серб на прізвище Хорват

А почалася ця історія в 1751 році, коли австрійський полковник Іван Хорват звернувся до російського посла у Відні з проханням дозволити сербам православного віросповідання оселитися в Російській імперії. Мова йшла про сербів-граничарів, які охороняли австрійські кордони, тож Іван Хорват обіцяв створити з переселенців полки, які захищатимуть південні кордони імперії від турків та татарів. Уряду ідея сподобалася і 13 червня 1751 року імператриця Єлизавета Петрівна відповіла Хорвату, що «скільки б з сербського народу в Російську Імперію перейти не побажало, всі вони як єдиновірні, в службу і підданство прийняті будуть». 10 жовтня того ж року до Києва прибула перша колона переселенців з 77 осіб на чолі з Іваном Хорватом, який відразу отримав чин генерал-майора, 3 000 рублів на влаштування переселенців і землі по правому берегу Дніпра між річками Синюхою і Тясмином. Ці поселення отримали назву Нова Сербія.

Взагалі то, Іван Хорват не збирався витрачати гроші і сили на переселення сербів. Проте швидко зрозумів, як і де йому отримати ще грошей. Щороку він рапортував у Санкт-Петербург, що з-за кордону "виведено власним коштом та обмундировано амуніцією до 1000 людей", на них Хорват отримував державне фінансування.

Не те, щоб Хорвата взагалі не перевіряли. Перевіряли, і перевірки показували, що в один рік сюди прибули 56 сербів, в інший – жодного. Але ці відомості не доходили до імператриці, оскільки Хорват не скупився і радо ділився прибутками з перевірниками.

Але Хорвату потрібні були хоча б якісь поселенці, тож він «зманював у свою команду людей породи малоросійської, видаючи їх за сербів». Тож, як це не парадоксально звучить, саме серб Хорват, авантюрист і шахрай, створив у нашому краї, який активно заселявся переселенцями з Болгарії, Росії, Молдавії, Україну.

А ще Хорват вигадував грандіозні і затратні проекти, які теж фінансувалися з казни. Так, він рапортував про побудову у Новій Сербії за власний кошт монастиря на честь Миколая-Чудотворця і отримав 1000 рублів субсидії на церковні нужди. Саме він виступив з ініціативою побудови фортеці. Можливо, фортеця, як і монастир, існувала б тільки на папері, проте відразу після підписання імператорського указу про створення фортеці «на допомогу» Хорвату прибув Іван Федорович Глєбов, російський генерал, у майбутньому київський і санкт-петербурзький губернатор. Вочевидь, з Глєбовим Хорвату домовитися не вдалося. Глєбов приїхав, вибрав місце між річками Грузька та Камениста-Сугаклея, розробив проект майбутньої фортеці та направив його у Сенат.

Потім Хорвата, до речі, тричі судили за казнокрадство та шахрайство. Перший раз – ще при Єлизаветі Петрівні. Тоді його виправдали і звільнили коменданта фортеці Муравйова, який на нього жалівся.

Другий раз – при Петрі ІІІ. Тоді Хорвату вдалося неможливе – через своїх прибічників він передав хабар самому імператору. І Петро ІІІ взяв! І виступив на користь Хорвата.

Третій суд, вже при Катерині ІІ, відбувся у нашій фортеці. Тоді Хорвата засудили до смертної кари і конфіскації майна. Проте імператриця його милувала і заслала у Вологду. А через кілька років, коли про скандал забули, взагалі пробачила, повернула Хорвату його землі та дозволила жити у власному маєтку…
Негероїчні півстоліття

Насправді наша фортеця зовсім не унікальна. Це міф. Найвідоміша у нас земляна фортеця-зірка була закладена Петром І у 1703 році. Монарх назвав її на честь своїх святих покровителів – Петра і Павла. Петропавловська фортеця жодного разу не виконала свого прямого призначення, зате навколо неї виросло місто Санкт-Петербург (тут земляну фортецю пізніше підсилили кам'яними стінами).
Найстаріші фортеці-зірки, що збереглися, - це італійське місто Палманова та голландське село Бауртанге, побудовані у 1590-х. Маленьке містечко Палманова на п'ять тисяч мешканців і зараз знаходиться в середині цієї зірки, яка за розмірами, мабуть, не більше нашої. А фотографії Бауртанге бачили, мабуть, усі – надзвичайна краса!
Наша фортеця ніколи красою не вражала. Вона мала вали висотою 5,7 м та сухі рви навколо них глибиною 6,3 м. Будували фортецю довго, оскільки через протести турецького уряду кілька разів зупиняли будівництво. Проте в кінці 1750-х артилерійське озброєння фортеці складалося з 120 гармат, 12 мортир, 6 фальконетів, 12 гаубиць та 6 мортирець, а в гарнізоні було більше двох тисяч солдат

На території фортеці було ціле місто, в центрі якого стояла дерев'яна Свято-Троїцька церква. Поряд знаходилися казарми, житлові будинки коменданта та священика, порохові погреби, чотирнадцятикімнатний дім, в якому у 1787-1788 роках жив князь Григорій Потьомкін.

Проте своє призначення фортеця виконала тільки один раз – під час русько-турецької війни. У січні 1769 року кримський хан Кирим-Гірей привів до стін фортеці сімдесятитисячне військо. Орду зустрів вогонь фортечних гармат. Кирим-Гірей не зважився на штурм, а гарнізон фортеці просто не міг протистояти такому війську. Тож Гірей обійшов фортецю, спалив кілька навколишніх сіл та рушив далі.

Звичайно, це був не надто героїчний епізод. Проте і недооцінювати значення фортеці не варто, адже тоді в ній укрилися всі (!) мешканці міста і жоден єлисаветградець під час татарської навали не постраждав.

Зате фортеця, безперечно, була культурним центром. Тут у 1763 році відкрили школу для дітей, тут була перша в Україні друкарня цивільного шрифту, навіть один з перших медичних навчальних закладів – медико-хірургічна школа.

У 1784 році після приєднання Криму до Російської імперії фортеця остаточно втратила своє військове значення і була перетворена на внутрішнє місто. Протягом наступного десятиліття з неї поступово вивезли усі гармати, залишивши лише ті дві, які зараз прикрашають вхід до фортеці. Повне скасування фортеці відбулося 15 березня 1805 року.
Козацька історія

Хоча був в історії фортеці ще один бойовий епізод, про який не можна не згадати. Стосунки між військовими і козаками у нашому краї завжди були складними. З одного боку, фортецю будували козаки, спеціально прислані останнім гетьманом України Кирилом Розумовським. З іншого, ті самі козаки неодноразово зверталися до Петра ІІІ та Катерини ІІ з вимогою прибрати фортецю з земель, які вважали своїми (і треба сказати небезпідставно, адже козачі зимівники Лелеківка, Кущівка існували тут до побудови фортеці).

Деякі краєзнавці сьогодні пишуть про те, що, мовляв, фортеця св.Єлисавети – це не привід для гордості, а ганьба нашого міста. Мовляв, після закінчення русько-турецької війни вийшов указ про ліквідацію Запорізької Січі. І саме з фортеці св.Єлисавети вийшло стотисячне військо генерала Текелі, яке, власне, і знищило остаточно залишки Січі. Це правда. Усе, крім прийменника. Не «з», а «від». У самій фортеці тоді було 3-4 тисячі солдатів. Та й логіка підказує, що стотисячне військо фізично не могло б там вміститися. Проте Текелі дійсно збирав війська біля найближчого географічного орієнтиру - фортеці Єлисавети. Мабуть, гарнізон фортеці теж брав у цьому участь, проте соромитися через це власної історії не варто.

Адже є й інший факт. Саме в фортецю святої Єлисавети привезли архів Запорізької Січі XVI—XVIII століть. Саме тут, у нашому місті, він зберігався до кращих часів, поки ним не почали цікавитися українські історики.

Цікава доля архіву самої фортеці. Здається, ми знаємо про фортецю все. Ще Олександр Пашутін описав її історію дуже докладно. Всі кіровоградці з дитинства знають, звідки почалося місто. Багато років історію фортеці вивчав, досліджував та описував Костянтин Шляховий (під час підготовки цієї публікації ми неодноразово перечитували його роботи). Проте це тільки вершина айсбергу. Архів фортеці – 30 тисяч документів (!) – зберігається у Києві, у бібліотеці ім.Вернадського. Цей архів до сьогодні невивчений і навіть неописаний повністю...

А ще подивіться на фото нашої фортеці сьогодні. Порівняйте з Петропавлівською, Палманова та Бауртанге. Ми дійсно любимо і цінуємо власну історію?
Фото з колекції Ю.Тютюшкіна, 1959
Переглядiв: 9353
ОЛЬГА  СТЕПАНОВА
журналіст: ОЛЬГА СТЕПАНОВА