Перший літній театр з'явився у фортеці святої Єлисавети 250 років тому. Обер-комендант фортеці Василь Чертков переклав та поставив тут комедію Жана-Батіста Руссо «Кавовий дім».

Пізніше театральні вистави відбувалися на центральній площі міста перед міською думою – площа знаходилася там, де зараз розташовано ТЦ «Лісова пісня» та Центральний сквер.

А перший стаціонарний театр у Єлисаветграді знаходився на розі Петровської (Шевченкка) та Великої Перспективної. В «Історичному нарисі м.Єлисаветграда» читаємо: «Купець Плотников збудував великого розміру дерев'яний театр на пустопорожньому місці (…), але театр той недовго існував і на початку 1850-х років згорів з усім театральним приладдям».

Про цей театр задував поет Афанасій Фет у книзі «Ранние годы моей жизни»: «Дощатий театр був не тільки дуже красивий на вигляд, але і надавав суспільству значні послуги. Крім вистав російської і французької труп, що чергувалися, в цьому театрі кілька разів свої концерти давав Ліст».

І дійсно саме в театрі Плотнікова у вересні 1847 року відбувся останній публічний концерт геніального угорського композитора Ференца Ліста. Пізніше Ліст писав герцогу Карлу Олександру: «Єлисаветград став для мене також останнім етапом концертного життя, яке я вів весь цей рік. Відтепер я розраховую краще використовувати свій час». Хоча насправді Ліст приїхав у наше місто з іншою метою – він прагнув зустрітися з імператором, який якраз був тут на маневрах, щоб просити про дозвіл на розлучення для своєї коханої Кароліни Вітгенштейн. Імператор закоханим відмовив. Проте Ліст вирішив, що оскільки вже приїхав, то дасть кілька концертів для єлисаветградської публіки.

На будинку, якій зараз знаходиться на місці колишнього театру Плотнікова, є навіть меморіальна дошка про цю подію.

Після того, як згорів театр Плотнікова, вистави влаштовували у приміщенні манежу Єлисаветградського юнкерського кавалерійського училища. А у 1865 році полковник Георгій Трамбицький, піддавшись на вмовляння дружин офіцерів, вирішив побудувати у Єлисаветграді справжній зимовий театр. Трамбицький не був архітектором, він був інженером. Тим більше дивно, що всього за два роки (!) він збудував приміщення, в якому театр знаходиться і сьогодні. У 1865 році полковник отримав дозвіл на побудову театру, а вже у 1867-му там відбулася перша вистава відомої на той час мандрівної трупи Григорія Виходцева.

Краєзнавець Володимир Босько згадував, що в кінці дев'яностих років на адресу кіровоградської міської ради надійшов електронний лист: «Мене звуть Рене Луар, я народився в Парижі в 1923 році. Моя мати, в дівоцтві Трамбицька, народилася в Росії в 1896 році. Вона була внучкою Георгія Васильовича Трамбицького, інженера і генерал-майора, який в 1867 р., будучи ще полковником, побудував театр у вашому місті за свої власні кошти».

Дивовижно, у нашому місті ім'я засновника театру було невідоме! Про Трамбицького не згадували більше ста років. А десь у Парижі онучка інженера розповідала сину про наше місто і наш театр…

У будівництво театру Трамбицький вклав душу. У підлогу оркестрової ями від вмонтував тисячі скляних пляшок, які підсилювали звук. У стіни залу з цією ж метою були вбудовані глиняні амфори горловинами до сцени та солом'яні «струни». Усе це забезпечувало надзвичайний акустичний ефект: будь-яке шурхотіння на сцені було чути навіть в останніх рядах партеру, а глядачі при цьому могли перемовлятися між собою, не заважаючи сусідам.

Цей акустичний ефект вражав єлисаветградців-зіновєвців-кіроворадців багато років. Аж доки під час реконструкції театру у 70-х роках минулого століття пляшки та амфори прибрали, а стіни оббили фанерою.

У дореволюційні часи театр змінив кількох господарів. Трамбицький продав його артисту Милославському. Потім театр належав офіцерам Кузьмицьким – батьку та сину. Останній власник театру – найвідоміший і найзагадковіший – Елькінд. На початку двадцятого століття театр так і називали «Театр Елькінда». Але про самого Елькінда ми не знаємо нічого, крім ініціалів – Є.В.

Дон Амінадо писав: «Театр був пофарбований в яскраво-рожевий колір, на фронтоні золотими літерами так і було написано: Храм Мельпомени.
А під цим пояснення: театр відставного ротмістра Кузмицького.

Чотири колони підтримують фронтон; направо - вхід для публіки, з лівого боку - святая святих: вхід для артистів.
(...)
Усередині театру все було, як треба. І вестибюль, і довге фойє, і у кожного внутрішнього входу в зал непроникні контролери, - і в провінції їх називали білетерами. І, нарешті, самий зал. Боже, з яким трепетом входили ми в храм мистецтва!
(…)
Ложі і крісла були оббиті потертим від часу темно-червоним плюшем, з обов'язковою бахромою, що відливала чарівним блиском гасових ламп під молочними абажурами.
Але центром тяжіння була, звичайно, завіса, в важких, запилених складках, теж уся з темного яскраво-червоного оксамиту, з золотими китицями з боків і з узорно виведеним на всю довжину багатообіцяючим висловом: "Сльози облагороджують душу"».

Тож під час реконструкції театру у 2011-2012 році йому повернули той вигляд, якій він мав до революції. Для того, щоб зробити приміщення театру максимально схожим на витвір Трамбицького, архітектори використовували фотографії, малюнки, спогади тих часів, і навіть роман Дона-Амінадо, який ми цитуємо! Хоча акустичну систему, звичайно, встановили сучасну і гасові лампи замінили на електричні.

У 1919 році театр націоналізували і кілька років він називався «Червоний театр ім. Троцького», потім «Перший радянський», «Радянський театр ім. Шевченка», поки врешті решт йому не присвоїли ім'я Марка Лукича Кропивницького.

А от сам театр Кропивницького народився зовсім не тут, хоча пізніше трупа Кропивницького кілька разів відвідувала Єлисаветград і дійсно виступала у Зимовому театрі.

Насправді трупа корифеїв, до якої входили і брати Тобілевичі (Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський), і Кропивницький поставила свою першу виставу – «Вечорниці» Ніщинського - у приміщенні громадського зібрання на Дворцовій, яке, на жаль, не збереглося.