У 1845 році був прийнятий план забудови Єлисаветграда. Відповідно до цього плану, між містом та передмістям Ковалівка вирішили збудувати військове містечко – з плацем, казармами, стайнями, штабними будівлями, власною церквою та палацом.

Місце було вибране не дуже вдало. Під час весняних паводків цю територію затоплювало. Тож її вирішили спочатку підняти на аршин (0,7 м). До Єлисаветграда прибув Тамбовський єгерський полк, солдати якого кілька місяців вручну насипали землю.

До будівництва приступили у 1847 році – перший камінь в будівлю заклав сам Микола І, який якраз прибув у Єлисаветград на маневри і зупинився у будинку Дружиніна на Великій Перспективній вулиці.

Будівництво палацу докладно описав у книзі «Ранние годы моей жизни» поет Афанасій Фет, який служив у Єлисаветграді:

«Під час свого перебування в Єлисаветграді государ затвердив будівництво, обширного палацу, для якого при в'їзді в місто біля самої річки були споруджені величезні цегляні сараї і заготовлені мільйони цеглин. З Петербурга прибули казенний архітектор Шохін та інженерний полковник Мельцер».

І далі: «Пам'ятаю, будівля була зведена у три поверхи. А оскільки матеріал подавався для будівництва з усіх боків по лісах, прилагоджених у великі вікна, - зрозуміло, що усі ревізори, в тому числі і начальник штабу, входили у будівлю по лісах. Хто повірить, що одного разу при огляді фасаду з'ясувалося, що в величезному палаці немає ніде дверей! Розповідала мені Слівницька, яка добре знала Шохіну, що коли бідний Шохін узнав про свій недогляд, то, повернувшись додому, схопив себе за голову та став кричати: «Дверей нема! Не розумію! Голова тріщить, мозок витікає!» Ніякі зусилля дружини не могли його відволікти від цієї рокової думки. Ввечері він збожеволів, а за два дні помер»

Палац добудував голландець Вільгельм Верлон. Верлон прибув у Єлисаветград тільки-но закінчивши академію мистецтв. Палац був його першою роботою і досить вдалою. Верлон одружився з місцевою мешканкою Эмілією Ульман, залишився в Єлисаветграді і, судячи з усього, завів чимало діточок. Ще у 30-х роках минулого століття прізвище Верлон було досить відоме в нашому місті.

Треба сказати, що палац на вісімдесят кімнат від самого початку будувався не тільки для царської родини. Власне, під апартаменти був відведений тільки другий поверх, на третьому ж розміщувалися квартири офіцерів. У 1850-х роках в одній з цих квартир мешкала молодша донька Олександра Сергійовича Пушкіна Наталя.

Її мати і вітчим були категорично проти її шлюбу з Дубельтом. Проте Наталя наполягла на своєму. Справа в тому, що вона вже закохувалася – у князя Миколу Олексійовича Орлова. Проте його батько - начальник III відділу Власної Його Імператорської Величності канцелярії (їхнє тодішнє СБУ) вважав, що шлюб з Пушкіною може зашкодити кар'єрі сина. Тож Наталя вийшла заміж за сина нового начальника ІІІ відділу – Леонтія Дубельта. Це був дивний шлюб. Адже Леонтій Дубельт прославився «репресіями» проти письменників і поетів. Він особисто заарештував архів Пушкіна і виступав проти посмертної публікації його творів. Він особисто підписав наказ про заслання Лермонтова за вірш «Погиб поэт». Що вже казати про його причетність до заслання Тараса Шевченка та Михайла Салтикова-Щедріна…

Діти за батьків, звичайно, не відповідають. Проте Михайло Леонтійович Дубельт виявився дуже грубим чоловіком та заядлим картярем, який програв не тільки власні статки, але й чимале придане дружини. Проживши з Дубельтом дев'ять років і народивши йому трьох дітей, Наталя Пушкіна стала добиватися права жити окремо від чоловіка. Це право їй надали. Проте ще багато років Дубельт розшукував дружину по всій Європі і влаштовував жахливі сцени. Тільки у 1868 році Наталя Олександрівна отримала розлучення і відразу знову вийшла заміж – за принца Нассауського Ніколаса Вільгельма.

Незабаром палац взагалі передали Кавалерійському училищу. Тут розміщувалася військова прогімназія. Але водночас він залишався царської резиденцією. Тут зупинялися Олександр ІІ та Олександр ІІІ. Просто на час приїзду царської родини учнів переселяли, у покоях прибирали – і царський готель готовий!

Наприклад, у 1888 році до приїзду Олександра ІІІ з родиною міський голова Олександр Пашутін особисто придбав килими та тканини, щоб задрапірувати стіни. Меблі для царської родини взяли в оренду (!) у єлисаветградців, сходи прикрасили квітами. Прикрасили також шлях від вокзалу до палацу. І все! Після від'їзду царя меблі повернули хазяям, килими прибрали і у просторі помешкання повернулися учні.

Звичайно, на цьому історія єлисаветградського палацу не закінчується. Сьогодні на приміщенні є меморіальна дошка про те, що у 1918 році тут розміщувався штаб Червоної гвардії та Революційного комітету. Взагалі під час громадянської війни палац був стратегічною спорудою – хто в палаці, того й влада у місті. Під час окупації в палаці розміщувалися німецькі частини. У 1944-му будівля була суттєво пошкоджена. Відновили її тільки 1950-х. Але це вже зовсім інша історія…

При підготовці матеріалу використана книга О.Чуднова та С.Шевченка «Кавалерія».