×
Єлисаветградські кримінальні історії: афери, пограбування і вбивства
Єлисаветградські газети оперативно висвітлювали криміногенні події у нашому місті і часто друкували у кількох номерах підряд звіти своїх кореспондентів із зали суду про слухання гучних справ. Для цього відводили значну газетну площу. Ось лише кілька подібних історій початку ХХ століття.
Лихвар Санович паразитував на юнкерах
Образ дореволюційного лихваря у нас асоціюється, насамперед, зі старою жінкою з роману Достоєвського «Злочин та кара», з її мізерністю та паразитичністю. У багатьох творах мистецтва лихварі – негативні герої, яких засуджували митці. Лихварство відображено у творах живопису різних епох. В оповіданні Гоголя «Портрет» персонаж лихваря являє собою, в деякому розумінні, диявольську фігуру. Пушкін, описуючи пекло, зобразив лихваря, якого смажить на вогні бісеня. Данте у своїй «Божественній комедії» зустрів лихварів на кордоні восьмого кола, з висячими на їхніх шиях гаманцями - символом їх ремесла, а з їхніх кишень стирчали монети.

Не меншим негідником був і єлисаветградець Егіда Санович. Він мав магазин з продажу картин та інших речей. Та торгівля була лише прикриттям. Санович давав гроші у борг під астрономічні відсотки. Пропонував картини за ціною, яка у кілька разів перевищувала справжню. Змушував підписати рахунки та векселі на суми, що перевищували як вартість товару, так і кількість грошей, які давав. Купивши таким чином картину, клієнт відразу продавав її тому ж таки Сановичу, але уже за копійки.

Основними клієнтами були юнкери кавалерійського училища. Маючи потребу в грошах, особливо перед випускними іспитами, вони підписували векселі, в які Егіда вносив майбутнє місце проходження служби, куди їх направляли після закінчення училища. А коли новоспечені офіцери приїжджали у полк, Санович заповняв ці вексельні бланки і пред'являв їх для сплати. Тим, хто не міг заплатити, пропонував підписати нові зобов'язання, але уже на більшу суму.
Олександр Семененко
Лихварством Санович займався майже 20 років. У місті знали про його афери. Та влада чомусь не звертала на них уваги, хоча у Російській імперії лихварство вважали аморальним, і закон переслідував перевищення певної процентної ставки.

Про Сановича згадував у своїй книзі уродженець Єлисаветграда Олександр Семененко, обербургомістр Харкова часів окупації 1942-1943 років: "Санович - багетний магазин - давав під проценти грошенята юнкерам, брав векселі ніби за продані багети. Один юнкер застрелився, коли відкрилося, довелося сидіти Сановичу в арештантських ротах...".

Щоб перестрахуватися від неповернення грошей, Егіда давав у борг лише тим юнкерам, у яких були багаті батьки або ж родичі.

Найбільш відома жертва - Микола Миколайович Аркас, син автора «Історії України-Русі», командир полку Дієвої армії УНР, який 24 вересня 1901-го за 2-м розрядом закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище. У результаті багаторічного тісного співробітництва з Сановичем він позбувся крупної суми. Два юнкери - Горбачевський та князь Бебутов, застрелилися. Юнкер Романов був по руках та ногах пов'язаний борговими зобов'язаннями перед Сановичем. Та оскільки батько відмовився оплатити борги сина, юнкер застрелив його...
Микола Миколайович Аркас (молодший)
Коли про лихварство Сановича стало відомо начальнику кавалерійського училища, то він заборонив юнкерам відвідувати магазин Егіди. Тоді лихвар влаштував окрему кімнату у магазині для прийому юнкерів, і впускав їх туди через чорний хід.

1908-го поліціймейстер Сухоруков провів розслідування щодо лихваря. Переконався, що Егіда займається брудною справою, і став клопотати перед тимчасовим генерал-губернатором про виселення Сановича з міста. Але цього чомусь не сталося. Можна припустити, що лихвар дав комусь хабара у Херсоні.

У вересні 1910-го один з позичальників - Костянтин Чебанов, на той час штаб-капітан у запасі, звернувся до судової влади, звинувативши Сановича у лихварстві. Справа дійшла до суду у 1914-му. Окружний суд в Єлисаветграді розглядав її три дні поспіль - з 6 по 8 березня. Місцева газета «Голос Юга» для висвітлення процесу у трьох номерах виділила по одній сторінці формату А1. Суд заслухав 28 свідків та потерпілих, третину з викликаних. Дехто відмовився свідчити проти Сановича, бо той, дізнавшись про слідство, став обробляти свідків та залякувати їх вбивством. Так не з'явилися на суд офіцери Лукін, Крижановський, Алфьоров, Немцєв, Божанов, сотник Власов та багато інших.

Найбільш показовими на суді були свідчення Миколи Аркаса. У червні 1907-го, коли він уже завершив військову службу, Микола Миколайович приїхав у Єлисаветград до Сановича за грішми. Лихвар запропонував купити у нього картини, оцінивши їх в 800 рублів, зарахувавши до цієї суми старий борг Аркаса у розмірі 500 рублів. Санович узяв з Аркаса бланкових векселів на 2500 рублів строком на 10 місяців. Картини лихвар допоміг заставити у магазині Абрама Шупа за 100 рублів. А вже через годину картини повернулися до магазину Сановича.

У 1908-му за відстрочку платежа на 11 місяців Санович отримав від Аркаса 400 рублів. 24 грудня того ж року Егіда отримав від Миколи Миколайовича ще 100 рублів і зарахував їх як «дорожні витрати». Потім за відстрочку платежа на три місяці за тими ж векселями на 2500 рублів взяв бланкових векселів на 4500 рублів, що склало майже 720 процентів. 23 березня 1909-го Санович дав Аркасу 75 рублів, а за відстрочку платежа у розмірі 7000 рублів на один день, змусив видати йому векселів на 5100 рублів, а потім забрав цю суму. У 1910-му Аркас знову звернувся до Сановича. Той погодився позичити за умови, що Аркас візьме у нього п'ять картин, один флакон одеколону, гаманець та дорожню сумку вартістю 65 рублів. Аркас погодився і узяв ще 195 рублів готівкою, підписавши вексель на 3000 рублів строком на півроку.

На запитання прокурора чому він, потребуючи грошей, купував картини у Сановича, Аркас відповів, що таким чином робив «послугу за послугу». Одного разу, коли Санович приїхав до Аркаса за грішми, а тому не було чим платити, то продав свого коня. Санович дав підписати Аркасу двічі один і той же вексель, а потім забрав гроші за одним векселем з нього, а за іншим – з його батька, якого також звали Микола Миколайович. Узявши у Сановича 1000 рублів, Аркас у підсумку віддав лихварю 16 000 рублів.

До Аркаса у Кишинів приїжджав Мармер, шурин Сановича, який просив змінити свої покази на користь лихваря. Мармер сказав, що якщо Аркас відмовиться від свідчень, то Санович не буде притягати його до відповідальності за наклеп і навіть показав розписку Сановича про це.

Інша жертва - юнкер Микола Писарєв, у 1907-му узяв 200 рублів на три місяці. Санович відібрав у нього вексель на 300 рублів і ломбардну квитанцію на закладені юнкером діамантові речі вартістю 300 рублів. Коли Писарєв розрахувавя за векселем, то не отримав ломбардну квитанцію.

Подібним чином Санович отримав астрономічні проценти від позик, наданих юнкерам Захар'їну та Лашкевичу, військовому лікарю І.Брукендалову, купцю Хуторянському та багатьом іншим. Усім їм пропонував підписувати бланкові векселі та незаповнені рахунки. Говорив, що підпис нерозбірливий, і пропонував підписати ще один папірець. А потім пред'являв до оплати обидва екземпляри.

Давав Санович у борг не лише юнкерам. Один з клієнтів переписав на Егіду свій магазин. Янкель Левензон був знайомий з Сановичем 15 років. Торгував дамськими шляпками у магазині, який знаходився по-сусідству з магазином Егіди. Справи йшли погано, Санович у січні 1906-го позичив Левензону 500 рублів, взявши векселів на 800 рублів на три місяці. Згодом через борги Левензон перевів свій магазин на дружину Сановича. Потім Янкель кілька разів намагався застрелитися та повішатися.

Свідчити у суді приїхав колишній юнкер, офіцер драгунського полку з Казанської губернії С. Гайдабажі. Також колишній юнкер В.Булгаков приїхав на суд з Польщі. Вони заявили, що Санович тримав усіх своїх боржників у «їжакових рукавицях».

Власник магазину Хаїм Шмулевич пригадав, що якось у його магазин прийшов Санович з двома молодими людьми, очевидно юнкерами. Відрекомендував їх мільярдерами. Це були брати Ковальови. Шмулевич відпустив їм в кредит речей на 1000 рублів. Ці речі потім опинилися у Сановича. А брати Ковальови згодом були розорені.

Штаб-капітан Костянтин Чебанов, який жив у 1914-му в Одесі, заплатив «компанії» Сановича 7000 рублів, у той час як взяв у нього у борг готівкою 360 рублів. Коли Чебанову потрібно було 200 рублів, він звернувся до Сановича. А той відіслав до Мармера. Мармер погодився дати гроші, але за умови, що утримає з Чебанова 40 рублів у вигляді процентів. Таким чином Чебанов отримав на руки лише 160 рублів. У кімнаті Мармера, яка була погано освітлена, підписав два векселі, не розібравшись, що підписує. Мармер говорив, що ці векселі по 100 рублів строком на три місяці кожний. Та коли Чебанов жив уже в Одесі, до нього приїхав з Єлисаветграда посланець Мармера і пред'явив векселі на 4000 рублів!

Під час обшуку у магазині Сановича поліція знайшла шкатулку, у якій були різні документи на 35 000 рублів. Сума на той час астрономічна.

...Присяжні радилися чотири години. Врешті, опів на третю годину ночі, вони оголосили свій вердикт: винний. Сановичу призначили тюремне ув'язнення на один рік з позбавленням особливих прав і переваги.
Таємниця двох скринь
Ця історія про те, як поліція Єлисаветграда розкрила пограбування поштового потягу в Середній Азії, затримала його учасників і вилучила у них більшу частину викрадених грошей. Злочинці спробували сховатися від правосуддя на Україні, купити землю і зайнятися сільським господарством. Та їх погубили поспішність, самовпевненість і нахабство. Але в першу чергу – професіоналізм розшукової поліції Єлисаветграда.

1 жовтня 1912 року у Єлисаветград приїхав молодий пан, що відразу звернув на себе увагу місцевої поліції своєю гульнею та безчинствами. Узявши візника, він з вокзалу відправився в готель «Біржа». Але там не було вільних місць і гостю довелося їхати в «Північний готель». Знявши номер, він знову узяв візника і поїхав в ресторан Козлова відсвяткувати приїзд. Зайнявши окремий кабінет, зажадав дорогі вина і закуски. Побачивши, які делікатеси несуть в кабінет офіціанти, за столик до незнайомця відразу ж підсіли дві панночки легкої поведінки. Адміністрація ресторану, оцінивши скромний одяг відвідувача, спочатку захвилювалася: а чи зможе він розрахуватися? Але коли клієнт став кидати на стіл крупні банкноти, швидко заспокоїлася. Та усе ж таки законопослушність узяла верх і про дивного відвідувача повідомили в поліцію.

Від Козлова наш герой поїхав в ресторан «Росія», де продовжив гульню. А в десять годин вечора, тепер уже у супроводі парочки дівчат, знову з'явився в готелі «Біржа» і зажадав номер. Швейцар, побачивши, що гість п'яний, викликав поліцейського пристава. Той обшукав кишені буяна, знайшов у них декілька сотенних папірців та паспорт на прізвище Стрельникова, і залишив у спокою, сказавши швейцарові, що у молодого чоловіка є чим розрахуватися. Швейцар цього разу знайшов номер для Стрельникова, хоча декількома годинами раніше відмовив йому, і гість закрився у номері з дівчатами.
О восьмій годині ранку Стрельников вийшов з «Біржі» і більше туди не повертався. Оскільки його речі залишилися у «Північному готелі», він зайшов туди і відіслав швейцара в контору російського транспортного товариства. Швейцар передав прохання пана: негайно відправити два ящики з товаром із шкіри - один до Ташкента, а інший у Симбірськ. Причому Стрельников наказав швейцарові застрахувати товар на 100 рублів. Службовець контори відповів, що сьогодні він зробити цього не зможе, і попросив прийти наступного дня.

Стрельников образився, і вранці наступного дня пішов не у контору транспортного товариства, а на квартиру його начальника. І став наполегливо вимагати негайної відправки ящиків на Волгу і у Середню Азію.

Начальник спробував було пояснити гостю, що контора відкривається о дев'ятій, а зараз лише восьма, та що на приватній квартирі такі питання не вирішуються. Стрельников на це відповів грубістю. Тоді господар покликав службовця і велів йому вивести гостя з квартири, що і було зроблено.

У контору транспортного товариства Стрельников добрався до десятої години. І з порогу почав наполягати на негайному транспортуванні свого товару. В цей час в контору прибув наглядач розшукового відділення, що вже стежив за підозрілим суб'єктом. Розпитавши Стрельникова про мету його приїзду в Єлисаветград, він ввічливо попросив пройти з ним в розшукове відділення. Туди ж відвезли і ящики.

У розшуковому відділенні скрині відкрили. В одній була солома, а в іншій - солом'яні кульки для пляшок з вином. Засунувши руку в солому, наглядач намацав в ній папір і витягнув назовні пакет з грішми. У пакеті було 89 390 рублів. Тоді перевірили кишені Стрельникова, і витягнули з сюртука револьвер.

Переконавшись, що перед ними злочинець, поліцейські допитали чоловіка. На запитання він відповідав невиразно. Природу грошей пояснив тим, що їх йому в потягу дав невідомий чоловік у формі залізничника.

За відомостями поліції повіту, Стрельников був в Єлисаветграді півтора місяці тому. Зупинявся в готелі «Біржа» (от чому він поїхав з вокзалу в цей готель!). Був він також і в селі Петроострів Єлисаветградського повіту (зараз це село в Новомиргородському районі). І його там заарештовували, але за відсутністю доказів відпустили на свободу. Стрельникова підозрювали в тому, що він був співучасником пограбування поштового потягу в Самарканді.

Наступного дня, 3 жовтня, бажаючи провести розслідування, розшукова поліція відправилася в село Петроострів, де проживала дружина Стрельникова. Поїхали туди начальник розшукового відділення Кололій і наглядач Фомін. Прибувши до будинку Товстюків, де мешкала дружина Стрельникова, поліцейські провели обшук. Знайшли гроші - 36 рублів, і багато золотих речей - годинники, ланцюжки і браслети. Стрельникову і Товстюкову заарештували. Чоловік останньої уже сидів за підозрою в пограбуванні пошти в Ташкенті. Його причетність до злочину була виявлена, коли він, людина небагата, приїхавши у Петроострів відразу ж уклав угоду із землевласником Невегловським на купівлю його маєтку вартістю 59 тисяч рублів, і вніс завдаток в сумі 15 тисяч рублів. Разом з Товстюковим у Петроострові були арештовані й Іван Лемдянов з дружиною.

Поліція встановила, що під час пограбування пошти в Ташкенті Стрельников служив машиністом на залізниці, Товстюков - помічником машиніста, а Лемдянов - стрілочником.

На допитах Стрельников тримав себе спокійно і на всі запитання прокурора відповідав, що нічого не знає, або розповідав усіляку нісенітницю.

Про його затримання дали телеграму у Середню Азію. І звідти прийшло повідомлення, щоб єлисавегтрадці відправили Стрельникова у розпорядження судового слідчого Самаркандського окружного суду Френкеля. У неділю 14 жовтня його повинні були етапним порядком відправити до Самаркандської обласної в'язниці. Гроші, відібрані у Стрельникова, поліціймейстер відіслав на зберігання в казначейство.
При затриманні на першому допиті Стрельников заявив, що він не був судимий. Потім зізнався, що вже сидів у в'язниці у справі про озброєний напад на залізничну станцію. Але за браком доказів його виправдали тоді. Змінив він також і свої свідчення про походження грошей - заявив, що знайшов їх на городі Товстюкова у Петроострові. Очевидно, йому вже доводилося брати участь в бойових діях, тому що на тілі були кульові і ножові поранення, які вже зарубцювалися.

Але герой таємничої історії зі скринями, в яких виявилося 90 тисяч рублів, не був етапований до Самарканду. Знявши з себе сорочку і обмотавши її навколо шиї, він поступово стягнув петлю і таким чином задушив себе власними руками. Самогубство сталося уночі, а труп виявили при уранішній перевірці тюремних камер.

У номері за 11 квітня 1913 року єлисаветградська газета «Голос Юга» повідомляла: «Награды от эмира Бухарского. Исправнику П.И. Борисову эмир Бухарський пожаловал орден Золотой звезды 3-й степени, бывшему уряднику села Петроостров Г. Лупулову - золотую медаль, и чинам городской полиции - начальниу сыскного отделения господину Кололию и надзирателю господину Фомину - золотые медали. Награды эти находятся в святи с нахождением бухарських денег, обнаруженных у грабителя Стрельникова, задержаного в городе Елисаветграде».
Чудо-ліки Полякової
Шахраї намагаються нажитися на бажанні громадян позбутися хвороб. Вони рекламують свої лікарські засоби та прилади як панацею від усіх захворювань.
Придбавши за кругленьку суму пропоновані шахраями ліки, здоровішими люди не ставали, а деколи навпаки, їх стан здоров'я різко погіршувався. А шахраї, продавши свої «чудо-ліки», збагачувалися на чужому горі.

Подібні шахрайства старі як світ. Це підтверджує історія з 20-річною єлисаветградкою Марією Поляковою. У березні 1912 року вона сиділа на лаві підсудних. Незважаючи на юний вік, жінка зуміла провернути аферу з ліками від хвороб очей. У 1909 році вона відіслала у газету "Нива", "Копійка" та ряд інших столичних та провінційних видань рекламне оголошення.

Повідомляла, що їй вдалося винайти чудодійний засіб, який Марія Олександрівна назвала "Світло". Пропонувала хворим флакон рідини за 3 карбованці.

І ця реклама стала двигуном шахрайства. У Єлисаветград на адресу Марії Полякової посипалися листи-замовлення з усієї Російської імперії. І нічого тут дивного немає. Адже винахідниця обіцяла зробити сліпих зрячими, вилікувати трахоми, катаракти, золотуху, зняти з очей більмо, позбутися близорукості і навпаки - далекозорості. Ті, хто зовсім нічого не бачив, або бачив цей світ як у тумані, вирішили терміново придбати чудодійний засіб з Єлисаветграда.
Професор Гіршман
Замовлення надсилали як прості люди, так і купці, священики, полковники. Жертвою шахрайки Полякової стали навіть такі світила тогочасної медицини як професори Гіршман та Мандельштам. І майже усі, хто надіслав до Єлисаветграда замовлення, оперативно отримували відповідь від Полякової. Разом з флаконом свого чудодійного засобу Марія Олександрівна надсилала хворим у посилці брошуру. Вона була наповнена листами-подяками від громадян, яким "Світло" дозволило зробити світ світлим, а хвороби, які вони мали, після промивання єлисаветрадською рідиною зникли.

І так тривало два роки. За цей час ніхто із клієнтів Полякової не зцілився, а от більшість навпаки стала гірше бачити. Серед них - священик Ходакевич. Він вичитав у газеті "Нива" оголошення про чудодійну силу "Світла" і замовив флакон ліків. Збирався позбутися трахоми. Але після кількох промивань очей рідиною на одне око взагалі перестав бачити.
Можливо, святий отець і не звертався б до поліції, якби не вичитав у брошурі, яку йому прислала цілителька, свій лист-подяку їй. Начебто він після промивання очей «Світлом» став бачити як молодий. Ця брехня вивела з рівноваги священика і він пішов зі скаргою на Полякову до поліції.

Жертвою єлисаветградської цілительки став і полковник Ціклауров з туркменського міста Ашхабад. Військовий хотів краще бачити, а катаракта на очах заважала кар'єрі. Проте виписаний з Єлисаветграда флакон «Світла» лише погіршив його зір. А от чиновник Семенов з молдавського міста Кишинів вислав до Єлисаветграда 3 карбованці, та ліки так і не отримав. І теж пішов зі скаргою на Полякову до поліції.

Коли до Єлисаветграда посипалися листи-скарги на цілительку, поліція змушена була припинити її бурхливу діяльність. У грудні 1910 року на її квартирі провели обшук. Знайшли 15 пляшок з каламутною пінливою рідиною жовтого кольору, які були запечатані сургучем. Також вилучили наклейки, виготовлені у друкарні, з таким текстом: "Мария Александровна Полякова. В Елисаветграде. «Свет» - «Welt». Бойтесь подделок. Перед употреблением взболтать». Був у Полякової архів з 30 тисячами листів-замовлень. Дві пачки надрукованих подяк, у кожній з яких по 5000 листівок, чекали на відправлення. В алфавітному порядку прізвищ замовників розкладені у ящику їх листи. Вела Полякова і книгу відісланого товару, у якій було заповнено 43 сторінки.

Кілька флаконів "Світла" поліція відіслала до Херсона, де лікарі виявили у рідині сірчано-кислі солі міді та цинку.

На суді Марія Олександрівна сказала, що це була не її ідея, а дядька Федора Бірюкова, і вона займалася цією справою виключно за його вказівкою. Це він усе придумав, писав листи-подяки і керував її діями. Звісно, що Федір Бірюков заперечив слова племінниці, і сказав, що він вперше чує, що вона займалася розсилкою флаконів, і що до цього він ніякого відношення немає. Чоловік Полякової Василь також сказав, що він не знав, чим займалася дружина, і він їй не допомагав.

Покаранням за це шахрайство для Марії Полякової став штраф у 100 карбованців та два місяці ув'язнення, які їй призначив суд.

Кореспондент «Голоса Юга», який писав у газеті про судовий процес над Поляковою, зазначив в інформації, що таке могло статися лише через «дурість, неосвіченість людей і бажання позбутися хвороб».
Єлисаветградський слід Пінкертона
Коли сім'я Томашпольських зібралася вечеряти, за стіл не сів 8-річний Мойша. Служниця побігла до його товариша, 13-річного Ізі Дубосарського. Але й того не було удома. Хтось сказав, що бачив їх у компанії Федька Гетьманця, сина сторожа Томашпольського. Батьки зниклих дітей пішли до будинку Гетьманців і накинулися на підлітка із звинуваченнями, куди це він відвів Мойшу та Ізю. Але Федько заперечив, що бачив того дня хлопчиків. Щоб вибити з сина зізнання і вислужитися перед роботодавцем, Семен Гетьманець схопив палицю та кілька разів прийшовся нею по спині та сідницях сина, а один раз зачепив носа, з якого струмком потекла кров. На цьому Семен вгамувався: а може й справді Федько не бачив дітей торговців?

Шукали хлопчиків усю ніч. А знайшли лише уранці на Фортечних валах, поблизу тюрми. Діти були мертві. Сталося це 30 серпня 1910 року.
По місту за якусь годину розлетілася страшна звістка про трагічну загибель дітей торговців. Поліція розпочала пошуки убивць. Спершу затримали циган, які отаборилися у західній частині фортеці. Але ті заперечили свою причетність до цієї трагедії. Тоді арештували Федька Гетьманця, хоча він також уперто заперечував, що убивав дітей. Кров на своєму одязі пояснив учорашньою екзекуцією батька.

Та підозри у тому, що це усе ж таки Федько убив дітей підтвердилися, коли під час обшуку у квартирі Гетьманців знайшли лубкову книжку «Зграя шантажистів» із пригодницької серії про Ната Пінкертона. У брошурці знайшли закладку на сторінці із текстом листа, який майже дослівно був схожий на текст листів, які тижнем раніше отримали торговці Томашпольський та Дубосарський. У них невідомий вимагав, щоб вони поклали під каменем біля тюрми по 50 рублів, інакше їхніх дітей уб'ють. Цю вимогу торговці не виконали, а пішли з листами до начальника розшукної поліції А.Кулакова. Він пообіцяв знайти вимагачів, але не устиг, а може й не шукав.

Незважаючи на те, що Федько Гетьманець був сином сторожа, він умів писати і читати. Поліція знайшла у 15-річного підлітка кілька випусків брошур з пригодами знаменитого Ната Пінкертона.

Почалася у Росії «пінкертонівська лихоманка» у 1907 році. А уже через рік було видано понад шість десятків серійних брошур про розшуковців загальним тиражем до 10 млн. штук. Найбільшою популярністю користувався Нат Пінкертон, якому було присвячено кілька серій. У цього літературного персонажа був реальний прототип – Аллан Нат Пінкертон, відомий американський детектив. Проте Пінкертон з серіалу – умовна літературна фігура, яка була мало схожа на свого реального прототипа. В основі оповідань про Пінкертона лежав не логічний аналіз та роздуми, а дії – переслідування, бійки тощо. Це була авантюрно пригодницька література. Критика та педагоги негативно оцінювали брошури про розшуковців, відзначаючи, що вони брудні, аморальні. В Росії видавалися перекладні з німецької оповідання про Пінкертона. Їх також писали відомі письменники, зокрема, Купрін, Кузьмин, Брешко-Брешковський та ін., робили, як правило, це анонімно або під псевдонімами. Особливою популярністю така література користувалася у молоді.

Коли поліція знайшла у Федька брошуру про Пінкертона, то змусила підлітка переписати текст листа з вимогою грошей і показала його Томашпольському та Дубосарському. Ті в один голос заявили – і почерк, і текст схожі як дві краплі води з тим, що вони отримали від аноніма. Але Федько продовжував твердити – це не я убив дітей!

Єлисаветградська газета «Голос Юга» у чотирьох номерах поспіль на початку вересня 1910 року друкувала великі матеріали про цю трагедію. Як писало видання, убивство дітей набуло широкого резонансу у місті, жителі якого разом з батьками переживали утрату дітей.

На 31 серпня були призначені похорони загиблих. Уранці в анатомічному приміщенні лікарні проходив розтин трупів. При цьому були присутні Федько разом з меншим братом Миколою. Він не міг спокійно стояти і звернувся до брата: «Федька! Це ж ти їх убив!». Але ці слова не подіяли на брата - з трупарні він вийшов з піднятою головою і посміхався.

За судово-медичним розтином послідував дозвіл на поховання. Біля моргу та по шляху проходження процесії до головної синагоги зібралося чимало народу. Домовину на руках понесли до мосту через Інгул та по Великій Перспективній вулиці. Рух трамваїв та кінних екіпажів на цей час припинили. Від синагоги процесія, яка розтягнулася на три квартали, направилася до старого єврейського кладовища. Обидві домовини були опущені в одну могилу біля жертв «чорних жовтневих днів» (так газета «Голос Юга» назвала єврейські погроми 1905 року – прим. авт.). На могилу дітей поклали багато вінків.

Як встановило слідство, коли Томашпольський та Дубосарський не передали вимагачам по 50 рублів, Федько Гетьманець вирішив убити дітей, щоб після цього потребувати у батьків уже по 700 рублів. Якби сталося так, як планував підліток, і йому вдалося настрахати жителів міста, то він збирався далі вимагати гроші у інших торговців. Увечері 29 серпня Федько покликав своїх жертв на вали. Коли діти прийшли туди, на них уже чекали товариші Федька – 13-річний Іван Осика та 17-річні Андрій Наумов і Іван Видриг. «Давай боротися!» - запропонував Дубосарському Федько. А меншого Мойшу на цей час відправили нарізати гілок для дудок. Хлопчик пішов у кущі на пошуки бузини, а Федько почав боротися з Ізею. Хоча й поклав його на лопатки, але задушити не зміг, оскільки Томашпольський виявився досить вертким і фізично розвинутим хлопчиком. Тому убивці довелося ударити його ножем у шию…

Коли перша жертва стихла у конвульсіях, Осика з Наумовим відтягнули труп у кущі. Потім погукали Ізю. Хлопчик прийшов на галявину і на нього також напали з ножем. Та очевидно убивць хтось сполохав, бо вони залишили труп на відкритому місці і утекли з валів.

P.S. Начальника розшукної поліції А.Кулакова звільнили з роботи відразу після того, як знайшли трупи дітей і стало зрозуміло, що убивцями є вимагачі, які надсилали погрозливі листи їхнім батькам. Звільнили за бездіяльність, за те, що не попередив цю жахливу трагедію.
Справа Дворянина Івана Шишкіна
У 1896 році в Єлисаветградському окружному суді за участю присяжних слухали справу дворянина Олександра Шишкіна. Його звинувачували у тому, що у ніч на 3 лютого 1896 року, отримавши від відставного корнета армії Миколи Павловського удар по обличчю, тричі вистрілив по ньому з револьвера. Пострілами був легко поранений у литку ноги Дунін-Жуховський, але він відмовився від обвинувачення.
Окружний суд
Олександр Костянтинович Шишкін (3 червня 1867 року – 20 листопада 1931 року), потомствений дворянин, коренями з Санкт- Петербурга. Дійсний член Імператорського сільськогосподарського товариства Південної Росії. За даними 1894 року, володів землею біля села Високі Байраки (1345 десятин 234 сажені). Похований під Парижем.

Захисником Шишкіна виступив присяжний повірений Микола Карабчевський блискучий оратор, один з найкращих дореволюційних адвокатів Росії. Уперше він заявив про себе у 1877 році на процесі «193-х», у 80- ті роки XIX ст. був уже знаменитим, на початку XX ст. залишався зіркою першої величини, а останні 10 років існування старої адвокатури - найавторитетнішим і популярним в країні адвокатом. У всіх процесах Карабчевський виступав сміливо, вражав стрімкістю мови та щирим натхненням. Після його блискучих промов присяжні постійно виносили підсудним виправдувальні вироки.

Усе почалося з того, що 24 квітня 1894 року місцеві землевласники граф Стенбок-Фермор, Дмитрієв та Шишкін разом з дружинами після перегляду спектаклю повернулися в готель «Маріані» (на місці готелю зараз стоїть пам'ятник першому трамваю).
Федір Платонович Карабчевський
Поки кучери запрягали коней, вирішили повечеряти в ресторані готелю. За сусіднім столом сиділа п'яна компанія офіцерів, яка розмовляла одними матюками. Згораючи від сорому перед дружинами, землевласники вирішили йти подалі від гріха. Та лише вони зайшли в кабінет і замкнули двері, як у них став стукати корнет Павловський. Чоловіки висадили дам через вікно першого поверху на вулицю. І тут виявилося, що вони залишили у коридорі на розправу Павловському Стенбок-Фермора. Шишкін пішов на виручку товаришу. Павловський вистрілив в Олександра Костянтиновича з револьвера, але не влучив. Прибула поліція і затримала корнета. Однак вчинок Павловського залишився непокараним.

У подальшому Павловський неодноразово ображав Шишкіна. І у ніч на 3 лютого 1896 року, перебуваючи у приміщенні Громадських зборів по вулиці Дворцовій (у радянські часи тут був Будинок культури «Жовтень» заводу «Червона зірка») у відповідь на чергову образу з боку корнета Олександр Шишкін сам схопився за зброю. Павловський штовхнув його, і Шишкін тричі вистрілив, падаючи. Дві кулі влучили у стелю, а третя - у ногу Дуніна-Жуховського…

Позиція сторони обвинувачення була зрозуміла: у поведінці Олександра Шишкіна, викликаній образою від відставного корнета Павловського, вбачали умисний замах на вбивство. Та, незважаючи на явні докази провини Шишкіна, захисник зумів переконати присяжних, що підсудний діяв в умовах необхідної оборони, і в його діях немає складу злочину. Присяжні винесли виправдувальний вердикт.

Ще один підсудний, якого довелося захищати Карабчевському, і життєвий шлях якого також повє'язаний з нашим краєм, - Федір Нікітін. Народився 1845-го у Миколаєві. Свідоцтво про хрещення, яке зберігається в студентській справі Федора Платоновича, завірене у Єлизаветграді. Мати, Марія Василівна, донька землевласника Бобринецького повіту підполковника Василя Васильовича Бородкіна (Соколова-Бородкіна).
Дід Філімон Нікітін - поміщик Єлисаветградського повіту. Проживаючи в Єлисаветграді, Федір Нікітін 5 липня 1863-го пише прохання про прийняття його на математичний факультет Імператорського Московського університету і незабаром поступає туди. У 1870-х Ф.П.Нікітіна обирають гласним Єлисаветградського повітового земства, почесним мировим суддею Єлисаветградського і Тираспольського повітів. Брат Микола Платонович був гласним від Єлисаветградського повіту в 1883-1885 і 1889-1891 рр.. 11 травня 1883-го Єлисаветградські земські збори у черговий раз обрали Ф.П.Нікітіна почесним мировим суддею і губернським гласним. Коли Нікітін перебував на посаді директора Лісового департаменту Росії (з 1895 по 1905 рік), йому пред'явили звинувачення у зловживаннях при продажу вологодських лісів.

Захищав Федора Платоновича Микола Карабчевський. Справу слухали 10 травня 1910-го в Кримінальному касаційному департаменті Урядового Сенату за участю станових представників.

«Величезне лісове господарство Росії, - говорив на процесі Карабчевський, - що приносило при Писарєві тільки 23 мільйони на рік доходу, в перший же рік управління Лісовим департаментом Нікітіна легко і вільно потроює цифру доходу до 66 мільйонів... Я, не вагаючись, просив би у вас для нього похвального листа. Але ви тільки кримінальні судді і можете тільки виправдати невинного». Після досить короткої наради суд виправдав Нікітіна. Невдовзі після набрання вироком законної сили таємний радник Нікітін був нагороджений найвищим орденом - Св. Анни 1 ст.

Слід додати, що Микола Платонович Карабчевський неодноразово відвідував Єлисаветград. Зокрема, у 1902 році на літературному вечорі в Єлисаветградській Громадській бібліотеці він читав свою белетристику.
Валентина Григораш, спеціально для медіапорталу DOZOR
Переглядiв: 4091