Перша газета – «Елисаветградский городской листок» - у нашому місті з'явилася у 1874 році. Це був офіційний вісник міської думи і редагував його особисто міський голова Самуїл Турчанов. Це і справді був один «листок» - дві сторінки, на яких містилися переважно повідомлення міської влади. Перша газета міської думи проіснувала лише два роки.

Зате у 1876 році у нашому місті з'явилася приватна газета «Елисаветградский вестник». Газета мала чотири сторінки, у ній було багато реклами, місцевих оголошень, «метерологічний листок», куди подавала інформацію місцева метеостанція, новини, фельєтони, авторські статті. Передовиці та театральні рецензії в «Елисаветградский вестник» якийсь час писав Іван Карпенко-Карий. А у 1889 році «Весник» кілька номерів поспіль друкував спогади Марка Кропивницького «Картины пришлого и настоящего».

Спочатку газета виходила двічі на тиждень, з 1880 року – тричі, з 1888 стала щоденною. Газета проіснувала 18 років – до 1894 року. І сьогодні «Елисаветградский вестник» - чи не головне джерело інформації про історію нашого міста у той період. Адже газета писала про все, що відбувалося в місті: від дрібних крадіжок до концентрів Модеста Мусоргського та Миколи Лисенка. З неї ми дізнаємося про відкриття нових магазинів та кондитерських, про ціни на продукти харчування та тарифи візників. Наприклад, з газет за 1877 рік дізнаємося, що доїхати до вокзалу можна було за 30 копійок, до Балки – за 30, до Кущівки за 40. Фунт житнього хліба коштував 2 копійки, а фунт яловичини першого сорту – 7 копійок.

Дивно, але після закриття «Вестника» у місті майже десять років не було масової газети. З 1892 року, щоправда, видавалися «Ведомости Елисаветградского городского управления» - це вже був не «листок» Турчанова, але все-таки офіційна газета, яка висвітлювала в першу чергу діяльність думи та управи.

У 1904 році з'явився «Голос Юга». Цю приватну щоденну газету протягом 16 років видавав Дмитро Горшков – дворянин, політик, кадет, але перш за все медіа-бізнесмен.

Головне для нього було - створити газету для всіх, яка б приваблювала рекламодавців (а реклами у «Голосі» було навіть більше, ніж у сучасних ілюстрованих журналах). Горшков не використовував газету як рупор власної політичної сили. А такі газети в Єлисаветграді початку минулого століття теж були – вони видавалися невеликими накладами за рахунок власників. Так, депутат Державної думи Сергій Варун-Секрет видавав монархічну газету «Новоросийский край», а перший післяреволюційний міський голова Єлисаветграда Сергій Крамаренко редагував профспілкову газету «Труд» і підпрацьовував, до речі, в редакції «Голоса Юга».

У свій час тут друкувалися і Ісак Шкловський (Діонео), і Амінодав Шполянський (Дон-Амінадо). Редакція мала відділення в Бобринці, Знам'янці, Олександрії, Новоукраїнці, Малій Висці, Новомиргороді, Гайвороні і ще в десятьох містах та містечках краю і власних кореспондентів у Петербурзі й багатьох країнах Європи. Зарубіжні кореспонденти передавали повідомлення телеграфом, тож «Голос Юга» часто повідомляв новини оперативніше за столичні видання.

Після революції 1905 року в Херсонській губернії впровадили військовий стан. Для газети це означало жорстку цензуру. При чому цензура діяла своєрідно - газету просто закривали. Проте Горшков не хотів втрачати передплатників і рекламодавців, тож, як тільки цензура закривала одну газету, він відкривав іншу.

За один рік – з 16 лютого 1906 до 7 лютого 1907 року газета змінила п'ять назв: «Южный голос», «Новая волна», «Вестник свободы», «Южные отголоски», «Южные отклики». Після скасування надзвичайного стану 7 лютого 1907 року газета знову вийшла під назвою «Голос Юга».

Цензура нікуди не поділася, але тепер редакції не закривали, а просто постійно штрафували. На величезні суми - 100-200-500 рублів. «Голос Юга» штрафували майже щомісяця. Якщо не могли знайти щось у свіжих номерах, штрафували за замітки кількамісячної давнини. Тобто цензура військового часу у мирний час перетворилася просто на додаткове джерело наповнення казни…

Саме у період з 1907 по 1914 рік в Єлисаветграді постійно виходили нові газети і майже відразу припиняли своє існування. Справа начебто була прибутковою, проте далеко не всі могли витримати тиск «фінансовоюї цензури». «Голос Юга» витримав.

І не тільки це. У 1917-1920 році газета продовжувала виходити, змінюючись відповідно до потреб кожної нової влади, але зберігаючи своє обличчя. Гетьманат? Добре, кореспонденти починають розмірковувати про українську державність і частково переходять на українську мову. У місті денікінці? Добре, газета оголошує збір теплих речей для добровольців та публікує звістки с фронтів, і т.п.

У 1909-1910 році у місті виходила ще одна цікава газета – «Наша копейка». Газета належала петербурзькому медіа-магнату Володимиру Анзімірову. Анзіміров придумав геніальний на той час план. Заснувавши у Петербурзі видавничій дім «Копейка», він друкував газети для всієї імперії. Існувала «Московская копейка», київська, харківська, мінська, херсонська, сибірська і ще кілька десятків регіональних видань. В Єлисаветграді газета називалася «Наша копейка».

Газета була щоденною і коштувала дійсно 1 копійку. Передплата на рік коштувала 3,5 руб. (порівняйте з вартістю передплати «Голоса Юга» - 8 рублів на рік), при цьому передплатники щотижня отримували у подарунок якісь додатки – «книжки-копійки», «альбоми-копійки», «журнали-копійки».

Чесно кажучи, навіть уявити важко, як у Петербурзі можна було щоденно (!) друкувати десятки різних регіональних «Копеек» і вчасно доставляти їх передплатникам. Видавничій дім «Копейка» закрився у 1918 році. Проте радянській владі ідея Анзімірова сподобалася. Ще багато років видавалися в Союзі «Трудові копійки», селянські, пролетарські і т.п.