×



Фотографиня з Харкова обрала Кропивницький, коли тікала від обстрілів: «Було відчуття, що заходитимуть у кожен дім та вбиватимуть»
Харків - місто, яке одне з перших постраждало від обстрілів росіян з початку війни в Україні. Масовані атаки цього міста та області продовжуються і до сьогодні. Багато харків'ян залишили свої домівки, роботи та бізнеси і почали облаштовуватися в інших містах України. Серед них – контент та food-фотограф Катерина Очковська. Дівчина побачила жахіття війни власними очима, бачила снаряди, які влучили у дороги та будівлі рідного міста, і для того, щоб врятувати себе і матір фактично випадково потрапила до Кропивницького. За майже 8 місяців це місто стало для неї рідним. Свою історію Катерина розповіла в інтерв'ю медіапорталу DOZOR.
- Катю, ви родом з Харкова? Розкажіть, будь ласка, чим займалися до війни в Україні і чи навчалися та працювали ви у рідному місті до 24 лютого?
- Я – корінна харків'янка. Навчалася в політехнічному університеті, працюю фактично за спеціальністю, оскільки отримала освіту з комп'ютерної графіки та програмування. У результаті я стала фотографом та працювала у Харкові. Здебільшого, це були репортажні зйомки для закладів, нічних клубів. П'ять років я пропрацювала у клубі «Bolero», згодом працювала для різних ресторанів рідного міста – «Jord», «Kinoshniki», «Nikas», також знімала звані вечері. Поступово я переходила на предметну зйомку, адже мені подобається працювати з їжею та речами. Торік восени я завершила навчання на курсі з предметної зйомки і вже планувала переходити на цей вид фотографії, почала знімати фотографії для каталогів. Звісно, я також знаюся на фотосесіях різного плану. Єдине, що я не знімаю – це весілля. Все йшло доволі успішно, плани були – розвиватися, відкрити власну студію, створювати родину, працювати та подорожувати.
- Пригадайте свої емоції 24 лютого. Які були думки у той страшний день?
- Ще напередодні повномасштабного вторгнення ми взяли квитки до однієї з країн Європи. Загалом у розмовах з друзями ще раніше були розмови та роздуми про те, що війна – неминуча. За декілька днів до початку війни уже був ажіотаж і ми встигли взяти квитки на 27 лютого. Ми не встигли вибратися. 24 лютого я пам'ятаю дуже добре. Справа в тому, що я «сова» і вночі довго не сплю. Цієї ночі я ридала півночі через те, що не хотіла їхати з України, не розуміла, як я залишу маму. Я поплакала і десь о 4-й ранку заснула. Майже одразу я прокинулася від дивних звуків: було відчуття, ніби приїхала машина, яка забирає сміття з баків. Але зовсім скоро стало зрозуміло, що щось не те. Я почала читати новини, підійшла до вікна. Сміттєзбиральних машин не було. Я тоді запитала свого хлопця «А що це тоді?». Він спокійно відповів, що почалася війна і пішов у душ. Далі він сказав, щоб я збирала речі, документи. Мене почало трясти. Стояла посеред кімнати і не знала, що робити. Вибухи були поряд. Було відчуття, що на нас нападають і нас йдуть вбивати, як тоді, у Другу Світову. Я уявляла, що зараз будуть заходити в місто, до кожного будинку та вбивати людей.
- Я почала дуже швидко витягувати речі з шафи, не дивилася, що я беру з собою, взяла кошти. Спочатку ми хотіли поїхати до друзів, а потім я зателефонувала мамі, яка живе ближче до центральної частини Харкова, вона нас трохи заспокоїла. Моя мама не так часто і гучно чула звуки вибухів – через місце розташування квартири. Ми жили неподалік Салтівки, про яку зараз, мабуть, знають у всьому світі.
- Коли та як прийняли рішення залишити Харків та чи одразу поїхали до Кропивницького?
- Перший тиждень війни ми прожили у моєї мами. Я нічого не їла, схудла та виснажилася. Ми майже не спали та по декілька разів спускалися у підвал і відчували, як він трясся від вибухів. Одного дня нам довелося поїхати до моєї квартири та забрати деякі речі – на жаль, 24 лютого у паніці я взяла не все. Того ранку було все спокійно. Ми нормально доїхали, але коли почали збирати речі, знову почули вибухи, тож знову взяли не всі необхідні речі. Під час повернення назад був обстріл. Я була за кермом і бачила, що на дорозі, якою ми їхали 20 хвилин тому, стирчить снаряд. Моя єдина думка була «Хоч би мама це зараз не побачила». А мама питає мене: «Катю, а що це стирчить?». Ми швидко доїхали. Рішення залишити Харків прийняли тоді, коли почала літати ворожа авіація. Відносно звикли до ракет та снарядів, але коли чули гучний звук літака просто над будинком, то вирішили, що пора їхати. Це було складно, адже ми до останнього не розуміли, куди їдемо. Ми їхали колоною з нашими друзями. Вирішили їхати через Полтаву та Кременчук і кудись далі. Куди – не розуміли. До Полтави їхали 14 годин. Ми ночували у знайомих друзів. Так само добиралися до Кременчука.
- Врешті-решт ми приїхали у Кропивницький, тут у наших друзів проживає родичка. Ми думали тут побути тиждень і поїхати далі. Коли тиждень пройшов, то ми вирішили пожити тут ще. Перший час я взагалі не думала, що буду працювати тут. Я взяла з собою фотоапарат, об'єктиви, але робочий комп'ютер залишився у Харкові. Усі ми жили з думкою, що це все скоро закінчиться. Але через пару тижнів вже вирішили орендувати квартиру – на місяць. Тоді всі так знімали. Ріелтори розповідали, що фактично усі переселенці хотіли орендувати тут квартиру на місяць чи два. А в результаті – ми живемо тут вже 8 місяць.
- Чому обрали саме наше місто?
- Мені тут дуже подобається, і я абсолютно не шкодую, що живу у цьому місті. Хоча, повторюся, ми потрапили сюди фактично випадково. Тут якось по-особливому затишно. Це місто мені до душі і мені тут комфортно, не дивлячись на те, що раніше я вважала це місто провінційним. Але дивує чудова архітектура старих будівель, бруківка та спокій. В межах міста я вже все об'їздила та звикла до Кропивницького, до вулиці Театральної – ми живемо неподалік. Мені подобається, що тут все у пішій доступності, тут я почала більше гуляти та ходити пішки. Ще подобається те, що тут менше витрачаєш коштів на бензин. У Харкові, щоб дістатися до іншого кінця міста, треба хвилин 40. А тут – немає заторів та швидко дістаєшся до місць зйомок.
- Чи складно було адаптуватися до нового міста, нових людей?
- Вже влітку я почала працювати з «Кропивницькою газетою», фотографувала людей, поступово мене почали запитувати про зйомки. До цього часу на душі стало дещо спокійніше, і я зрозуміла, що треба жити далі. До літа я жила в телефоні щодня: слідкувала за новинами і більше нічого не могла робити. Усі мої друзі та знайомі в мене з'явилися в результаті роботи. Це і представник «Кропивницької газети», і дівчата – СММниці у кафе та ресторанах міста. Також тут познайомилася з парою з рідного Харкова. Хлопець працює барменом, дівчина – маркетолог. Я працюю з нею, вона кличе мене не зйомки для закладів і ми з нею товаришуємо. Насправді, інколи я відчуваю тут самотність, тому що кращі подруги не поруч: одна залишилася в Харкові, інша – у Казахстані, ще одна подруга зараз в Америці. Ми спілкуємося по відеозв'язку, але цього мало. І одна справа- товаришувати, інша – дружити. Мені дуже складно запропонувати тут комусь просто піти випити кави, адже здається, що тут у всіх своє коло спілкування та свої друзі. Хочеться спілкування, але поки що воно виходить , здебільшого, робочим.
- Багато кропивничан, зокрема, підприємців, дізналися про вас з інстаграму, який ви ведете дуже активно та цікаво. Ви – фотограф, у нашому місті їх багато. Як знайшли свою нішу у цій сфері?
- Я приїхала у місто та почала гуглити кропивницьких фотографів. Я бачила зйомки з фотосесій та весіль. Коли почала заходити на сторінки закладів харчування, то зрозуміла, що чогось їм не вистачає. Ще у Харкові я займалася рекламною, предметною та food-зйомками. Це завжди актуально та затребувано. Я проаналізувала все і до мене це заняття прийшло самостійно. Першу зйомку я провела завдяки дівчині-маркетологу в одному з барів. Мене відмітили в сторіс, люди почали потроху писати та цікавитися. Зараз дехто мене рекомендує тут як контент та food-фотографа.
- Чи були якісь курйозні ситуації під час вашого перебування у Кропивницькому? Розкажіть, які?
- Навесні, коли я ще тільки приїхала у Кропивницький, я багато гуляла центром міста, дивилася на архітектуру. Тоді ще було якось мало людей та переселенців. І ось, одного дня я йшла однією з вулиць і якось забула, що війна. Я дивилася на красиві будівлі, дістала телефон і сфотографувала дуже красивий будиночок, який був схожий на пряник. Я була з мамою і тут з цього красивого будиночку виходить чоловік з автоматом! Нам сказали, що не можна фотографувати, я все видалила та вибачилася. Було таке ще, що я їду на зйомку, мені говорять адресу, але я приїжджаю взагалі не туди, а туди, де приватний сектор. Але це таке, життєве.
- Харківщину звільнили ЗСУ. Наразі значна частина території області зруйнована. Скажіть, чи хочеться вам повернутися додому та коли це буде можливо, на вашу думку?
- Звичайно, повернутися додому дуже хочеться, тим більше, що я жила у Харкові, який, на щастя, не був в окупації. Але ці обстріли вдень та вночі приводять мене до висновків, що у вашому місті я буду жити до кінця війни. Багато наших знайомих повернулися до Харкова ще під час весни і пошкодували про це. Думаю, що моє місто будуть обстрілювати постійно до перемоги України, оскільки місто не взяли і росіяни будуть просто мстити та «кошмарити» людей за те, що вони не здалися. Ми вирішили, що залишаємося тут, адже в мене є робота, ми звикли до цього міста. Кропивницький став для нас рідним містом і мені тут дійсно подобається. Тут я ходжу на танці, починаю активне життя. Повертатися до Харкова – проблематично зараз і тому, що доведеться починати все знову з нуля. І в плані роботи теж.
- Яка найголовніша мрія вашого життя?
- Якщо порівнювати мої мрії та плани до війни та зараз, то на даний час вони стали більш свідомими. І я сама стала більш загартованою. Мені так само хочеться розвиватися, адже розумієш, що в тебе одне життя і воно може закінчитися у будь-який момент. Тому треба тут і зараз робити те, що ти хочеш, присвячувати життя собі. Інколи для цього треба чимось жертвувати: дружбою, коханням чи місцем проживання. Раніше я думала, що ніколи не залишу Харків. Зараз почала вивчати англійську мову, адже розумію, що це необхідність. До війни я була дуже прив'язана до свого дому, любила облаштовувати квартиру різними цікавими речами і дуже звикла до стабільності. А зараз розумію, що де б я не була – завжди можна зробити місце, де живеш, своїм домом і облаштувати так само з душею. Я дуже сподіваюся, що після війни Україна стане справжнім центром Європи. Я бажаю нашій країні процвітання, і щоб ми не втратили цю силу духу та єдність, щоб ми всі разом розвивали країну, а не лише критикували владу. Від нас залежить те, якою буде Україна!
Переглядiв: 3298
ЯНА ДАР'ЄВА
журналіст: ЯНА ДАР'ЄВА
ОЛЕКСІЙ  КАПРИЦЯ
фотокореспондент: ОЛЕКСІЙ КАПРИЦЯ
VK Odnoklassniki Facebook Twitter Viber Skype