×
історія
Хто працював у виданнях газет Єлисаветграда

У виданнях газет "Елисаветградские новости" і "Голос Юга" працювали такі кореспонденти як Сергій Голоушев, Володимир Зеєв, Лазар Кармен та інші. Оскільки їхні імена і говорили про фаховість редакторів цих газет медіапортал DOZOR вирішив розповісти більш детально про них.
Володимир Жаботинський, Лазар Кармен та інші
Помітний слід у журналістиці Єлисаветграда залишили автори газети "Елисаветградские новости", редактором та видавцем якої був В. Лапідус. Газета
виходила з 14 лютого 1903 року по 21 лютого 1908 року, з перервою з 26 грудня 1905 року по 5 лютого 1907 року. Потім газета з такою назвою стала виходити з 22 травня 1911 року, і знову припинила свій вихід у 1915 році.
«Елисаветградские новости» мали широку мережу своїх кореспондентів за
кордоном: І. Шкловський (Діонео) – Лондон, М. Сукенніков – Берлін, О. Осенев
Париж, В. Симон – Відень, А. Дікенсон – Нью-Йорк, А. Мексін – Швейцарія та ін.
Активним автором був І. Тенеромо. З виданням співробітничало багато відомих
журналістів з інших міст.
Цікавий факт – план своєї експедиції полярний дослідник Г. Сєдов виклав в
інтерв'ю кореспонденту газети… «Елисаветградские новости», і це інтерв'ю було
надруковане у номері від 10 липня 1912 року:
«С Земли Франца-Иосифа, от бухты Теплиц-Бай, куда нас доставит «Св.
Фока» к 15 августа текущего года, я предполагаю направиться к полюсу не ранее 1 марта будущего года, ибо до того времени там будет царить ночь. Беру с собой 60 собак, 4 каюка, нагруженных инструментами, нартами, лыжами и провиантом. Весь путь с Земли Иосифа до полюса рассчитываю пройти в 83 дня, делая в сутки в среднем 10 верст и, если все пойдет гладко, достигну полюса 26 мая 1913 года».

Слід додати, що Георгій Якович Сєдов (23 квітня (5 травня) 1877 — 20 лютого (5
березня) 1914) був організатором невдалої експедиції до Північного полюса, під час
якої помер, не досягнувши заявленої мети, пройшовши приблизно 200 км з необхідних 2000 км.
А от хто цей кореспондент «Елисаветградских новостей», який брав у Г. Сєдова
інтерв'ю, можна лише здогадуватися. Припускаємо, що це був Амінадав Шполянський.
У листі від 12 жовтня 1903 року одеський журналіст Лазар Кармен, батько
кінодокументаліста Романа Кармена, писав Корнію Чуковському:
«…известно ли тебе, что Ляпидус-старший с 15 ноября открывает в
Елисаветграде газету «Елисаветградские новости»? Он — редактор и издатель
также! Я буду за 20 руб. посылать ему корреспонденции. В первом номере
появится моя физиономия и ноктюрн «иди в долину слёз». Спишись с ним. Адрес: «Елисаветград: «Елисавет Новости»» г. Ляпидусу. Можешь лишние 20-30 р. иметь».

Чи дописував Корній Чуковський за порадою Лазара Кармена до «Елисаветградских новостей» - невідомо.
А от Володи́мир (Зеєв) Євге́нович Жаботи́нський (6 (18) жовтня 1880, Одеса, - 4 серпня 1940, Нью-Йорк) - єврейський письменник і публіцист, один з лідерів сіоністського руху; співзасновник держави Ізраїль та її збройних сил (Гаґана), - був автором єлисаветградської газети.
Дослідник творчості В. Жаботинського Л. Каціс писав у своїй роботі «Бездна»
Леонида Андреева: атрибутация пародийных откликов 1903-1929 годов»:
«…мы обнаружили объявление о подписке на газету «Елисаветградские новости» на 1904 год. Здесь среди постоянных сотрудников газеты упомянут и Владимир Жаботинский.
Обращение к подшивке газеты показало, что никаких текстов,
подписанных именем Жаботинского либо его известными псевдонимами того
периода, в «Елисаветградских новостях» нет. Однако есть целый ряд
текстов, подписанных псевдонимами «Зет» и «Zet», которые по ряду параметров атрибутируются Жаботинскому. Кроме того, в газете была опубликована статья о проблемах женского движения в России, подписанная «Атта Троль» и близкая по содержанию аналогичной подписной статье Жаботинского из серии «Наброски без заглавия», которая была опубликована в газете «Русь»...

…что через полгода работы «отсутствующего» в «Елисаветградских
новостях» Жаботинского, когда его имя исчезло из постоянных рекламных объявлений указанной газеты, в ней были опубликованы два материала (Л. Коренмана [Кармена — автора цикла «На дне Одессы»] и Н. О. Лернера) с посвящением ALTALEN'е и «Владимиру Евгеньевичу Жаботинскому»; причем текст Лернера был прямо связан с сионизмом. Это вполне соответствовало тогдашней практике провинциальных газет, когда они прощались с известными людьми, возвращавшимися или принятыми на работу в столичные газеты. Так, незадолго до Жаботинского, сотрудники «Елисаветградских новостей» «проводили» на своих страницах в Петербург известного журналиста Глаголя. А между февралем и августом печатались в «Елисаветградских новостях» обзоры провинциальной прессы, подписаныe «Zet» и, как мы показываем в специальной статье к IV тому Собрания Жаботинского, принадлежат ему же».

Що стосується Миколи Осиповича Лернера (9 лютого [3 березня] 1877, Одеса
– 14 жовтня 1934, Ленінград) – літературознавця, історика літератури та пушкініста, то Л. Каціс згадує його статтю «Родник сионизма (Посвящается Владимиру Евгеньевичу Жаботинскому)», яка була надрукована у газеті «Елисаветградские новости» за 12 серпня 1904 року.
Інший дослідник джерел ранньої публіцистики В. Жаботинського (на знімку) М.
Ліпкін
вважає, що для однієї з ранніх івритських статей В. Жаботинський використав серію «посередніх» статей безвісного автора, який писав під псевдонімом Чевонібар у провінційних «Елисаветградских новостях». Кілька статей за підписом А. Чевонибара під заголовком «Продавцы женщин» були надруковані в цій газеті у номерах за 14, 15, 16 та 27 січня і 4 лютого 1904 року. В. Жаботинський, взявши за основу і переосмисливши проблематику (проституція, безправ'я жінок) і деякі елементи композиції цих статей, створює оригінальний майстерний твір, в якому помітний майбутній чудовий публіцист.
У 1904 році варшавська щоденна газета «Спостерігач» («Гацофе»), що
видавалася на івриті, запропонувала В. Жаботинському вести постійну рубрику.
Продовжуючи працювати в інших виданнях під різними псевдонімами, зокрема в
газеті «Елисаветградские новости», В. Жаботинський опублікував в «Гацофе» у 1904 році за підписом «Вальдемар Жаботинский» чотири статті, причому в одній з них він висвітлив проблеми проституції, про які кілька місяців до того в «Елисаветградских новостях» писав А. Чевонібар.

Згідно «Словника псевдонімів» І. Масанова, найбільш ймовірний автор, який писав під цим псевдонімом, - Адольф Харитонович Рабинович, хоча ні факт співпраці цього автора в «Елисаветградских новостях», ні саме такий варіант написання псевдоніма (є Чівонабар і Чевінібар) у І. Масанова не відображені. Разом з тим на сторінках «Елисаветградских новостей» були інші публікації, підписані «М. Рабинович».

Володи́мир (Зеєв) Євге́нович Жаботи́нський
«Связь этих статей со статьей Жаботинского в «Гацофэ» очевидна, -
вважає Л. Каціс. - Жаботинский не мог не читать материалов (любого
литературного качества) на интересующую его тему, и, конечно же, он не мог пропустить статей, опубликованных в той самой газете «Елисаветградские новости», где сотрудничал и сам».

Сергій Глаголь на сторінках єлисаветградських газет
З газетою «Елисаветградские новости», особливо у перший період її
виходу, співробітничало чимало відомих на початку ХХ століття журналістів та
письменників. Один з них – Сергій Сергійович Голоушев (1855-1920), що писав під
кількома псевдонімами, зокрема Глаголь.

З нашим містом його пов'язують наступні події. З 15 по 23 серпня 1913 року у
Єлисаветграді проходила перша міська художня виставка. Для участі у ній був
запрошений і столичний мистецтвознавець Сергій Голоушев. 18 та 19 квітня у
приміщенні Громадського зібрання по вулиці Дворцовій він прочитав дві лекції на тему
"Искания красоты и правды русской живописью в прошлом и настоящем". А
оглянувши виставку, опублікував про неї дві статті у місцевій газеті "Голос Юга".

Сергій Голоушев
Зокрема, відзначив, що виставка в Єлисаветграді вийшла набагато цікавішою, ніж
ростовська. І це при тому, як зазначав автор, що Ростов-на-Дону значно більше
місто за Єлисаветград, і там уже відбулася третя за ліком виставка. Голоушев також
відзначив, що у Єлисаветграді багато шанувальників мистецтва. Яскравими
представниками нових течій у живописі назвав місцевих художників А. Нюренберга й С. Данишевського.
Друга Єлисаветградська художня виставка експонувалася з 7 по 27 квітня 1914
року у приміщенні Дворянського зібрання по вулиці Петрівській, нині Шевченка.
Організатори збиралися запросити до Єлисаветграда С. Голоушева й цього разу, однак місцева адміністрація несподівано заборонила читання публічних лекцій про мистецтво.
До речі, у 1916-1918 роках газета «Голос Юга» («Елисаветградские новости»
на той час уже не виходили) надрукувала більше десятка статей під рубрикою
«Московские письма» за підписом «Сергей Глаголь». Це були рецензії на культурні
заходи у столиці. Зокрема, «Живопись сезона» (12 січня 1916 року), «Будет
радость». Драма Мережковского на сцене Художественного театра» (9 лютого 1916
року), «Русская художественная жизнь. (Московская картинная галерея)» (5 липня 1916 року).
Лист із Франції
Спершу дописувачем «Голоса Юга» з Парижа був І. Разумовський. У квітні та
травні 1914 року газета надрукувала три його кореспонденції. Та уже 6 липня
«Голос Юга» друкує першу статтю свого кореспондента у Парижі Р. Заблудовської
під назвою «Национальный праздник в Париже 1-го (14) июля». У тому ж році
газета надрукувала ще вісім кореспонденцій Р. Заблудовської. У наступні роки статті
за її підписом виходили кілька разів на місяць. Остання публікація «Исторические
паралели» датується 29 липня 1918 року.
З книги «Писательницы России. (Материалы для библиографического словаря)»,
укладачем якої був Ю. Горбунов, дізнаємося наступну інформацію про Регіну
Мартинівну Заблудовську
:
«…журналістка, літератор. Народилася у 1880 році у Мінську. У 1900-х роках
співробітничала з газетою "Одесский Листок". З 1911-го – у Франції, проживала у Парижі. Співробітничала з багатьма французькими газетами. Була паризьким кореспондентом єлисаветградської газети «Голос Юга». Генеральний секретар Товариства російських комбатантів, які воювали у французькій армії (1916). У 1920 році випустила в Парижі книгу «Франция. 1914-1919: За пять лет».

Книга вийшла у видавництві Поволоцького обсягом 104 сторінки. У
передмові авторка писала:

"Приступая к очерку, предназначенному познакомить русских читателей,
оторванных в течении пяти лет от Западной Европы, с тем что происходило во Франции в эти исключительные годы. В очерке этом будут намечены вехи на пути гигантской внешней и внутренней борьбы Франции в трагический период 1914-1919 г.г. Еще менее собираюсь я ставить прогнозы относительно формы, в которую выльется социальное брожение, порожденное войной. Задача моя — отметить лишь главные элементы этого брожения. Каково будет их дальнейшее развитие — покажет будущее"


З інших джерел дізнаємося, що батько журналістки був купцем, а молодший на рік
брат Антон став доктором медичних наук, працював у Московському університеті.
Стаття Р. Заблудовської «Год борьбы», надрукована у газеті «Голос Юга» за 7 жовтня 1915 року
Прихильник Толстого і тесть терориста
Активним автором газети "Елисаветградские новости" був Іcаак Файнерман. Він
друкував своє листування із Львом Толстим, іноді листи відтворювали факсимільним способом. Писав під криптонімом «И.Т.» огляди вистав та театральну критику.
У фондах Державного архіву Кіровоградської області зберігається підшивка
«Елисаветградских новостей» за 1905 рік, яка налічує зо два десятки примірників
газети. У кількох з них надруковані статті Ісаака Файнермана. Так у №624 за 23
жовтня розміщена кореспонденція «Плач патриархов» за підписом Тенеромо. Під
цим же псевдонімом знаходимо статтю «Страшный музыкант» у газеті №631 за 1
листопада 1905 року.
Стаття І.Тенеромо «Страшный музыкантъ», газета «Елисаветградские новости», 1 листопада 1905 року
Також в Єлисаветграді Ісаак Файнерман у 1906 році видавав та редагував газету
"Новости Юга". Її вихід був призупинений того ж року генерал-губернатором у
зв'язку з воєнним станом, а після його закінчення друк не відновився. Примірники
газети «Новости Юга» в українських архівах відсутні.
Народився Ісаак Борисович Файнерман у Кременчуці у 1863 році в єврейській
родині. Закінчив Київську гімназію. В юності захопився читанням (і вченням)
Л.Толстого, став затятим «толстовцем» і переїхав під Тулу в Ясну Поляну. Щоб
отримати місце сільського учителя в Яснополянській школі, у серпні 1885-го перейшов з іудаїзму у православ'я. Згодом потоваришував з Львом Толстим. Деякий час працював у місцевій школі, проте не вдалося отримати затвердження попечителя
округу. Після цього заробляв на життя селянською працею. Сповідував принципи
Толстого: зречення матеріальних цінностей, життя на землі, селянська праця... Лев
Миколайович із цікавістю та співчуттям ставився до свого учня, давав переписувати свої твори, щоб підтримати матеріально.
Пізніше Ісаак Борисович був вимушений повернутися на Полтавщину, де
захопився створенням єврейських землеробських общин. Та згодом став більш
поміркованим у поглядах, відмовився від цієї ідеї і у Кременчуці посилено проповідував толстовство.
Цікаво, що одним з тих, хто уважно слухав Ісаака Файнермана про "моральне
самовдосконалення", був молодий полтавський семінарист Григорій Гапон -
майбутній "герой 9 січня піп Гапон" У книзі «Історія мого життя» він писав: «Когда я поступил в семинарию, то и там, под влиянием одного толстовца – Фейермана, я продолжал открыто порицать окружающее меня лицемерие…».
У 1893-1894 роках захоплювався толстовством і дворянин Іван Бунін, майбутній
відомий письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури, який навчався під
керівництвом І.Файнермана тим ремеслам, за рахунок яких існували толстовські
громади.
У 1903 році, щоб прогодувати родину, Ісаак Файнерман закінчив Київську
«зубоврачебну» школу і став займатися стоматологічною практикою.
Та з часом захопився журналістикою. Знайшов шлях до популярності через
своє знайомство з Львом Толстим. І невтомною працею зумів домогтися чималої
популярності у літературно-мистецькому середовищі. Його знали багато відомих
журналістів і письменників. Щоправда, популярність ця часом носила майже
скандальний характер. Про Тенеромо говорили, що він "продає Толстого оптом і в роздріб", "експлуатує факт знайомства з генієм" і друкує про нього "чутки та іншу
нісенітницю". Він міг цілими днями сидіти біля паркану маєтку Толстих і спостерігати у шпаринку за всім, що відбувалося там, а через кілька днів в якійсь великій газеті
з'являлася величезна стаття "Як живе і працює великий письменник Лев Миколайович Толстой і як він розмовляє з пташками і комашками". Антон Чехов якось пожартував:

"Тенеромо годинника не витягав, гаманці не крав і золотих коронок з рота не викручував, але він робив незрівнянно гірші речі: усно і друковано видавав себе за товариша і конфідента Толстого, Чехова, Андрєєва".
Ісаак Файнерман опублікував кілька книг і велику кількість статей про
письменника Льва Толстого - у тому числі і добірку свого листування з ним. Підписувався псевдонімом «Тенеромо» (латинська транскрипція прізвища) та криптонімом «И. Т.». Друкувався у ряді авторитетних часописів: «Биржевые ведомости», «Нива», «Всемирная панорама», «Природа и Люди» та ін. Опублікував чотири книги про життя та погляди Льва Толстого: «Л. Н. Толстой о евреях», «Жизнь и речи Л. Н. Толстого», «Живые речи Л. Н. Толстого (1885-1908)», «Толстой и Мечников о женщинах». Писав і п'єси, одна з них, «Олександр III», наробила галасу і була заборонена певний час, бо про неї різко висловилися націоналістичні російські кола. У січні 1908 року газета «Голос Юга» друкувала хід судових слухань справи по обвинуваченню власника друкарні М. Гольденберга редактором «Елисаветградских новостей» В. Лапідусом у наклепі. Неправду він помітив у відкритому листі, поміщеному М. Гольденбергом у серпні 1907 року в газеті «Новая волна». Один із свідків стверджував, що пані Файнерман у приватній бесіді говорила йому, що з її чоловіком розраховуються в редакції «неточно».
А ще Файнерман-Тенеромо швидко зрозумів, які перспективи відкриває перед
літератором кінематограф, і став одним з перших кіносценаристів в Росії. Він
організував зйомки похорону Толстого у 1910 році, а два роки по тому за його
сценарієм Яків Протазанов і Єлизавета Тіман зняли німий художній фільм «Уход
великого старца». Потім були «Рокамболь» та «Еврейское счастье» за повістю Шолома Алейхема «Менахем-Мендл». Співавтором сценарію та автором титрів у фільмі був письменник І.Бабель.
Фільм «Уход великого старца» у Росії не вийшов у прокат у зв'язку з
протестом родини Толстих. У Європі ж це кіно демонстрували. Що цікаво, у фільмі
поряд із постановочними кадрами, де Льва Миколайовича грає актор, використані
справжні кадри з життя Толстого, зняті Тенеромо. Сьогодні з цього фільму починається курс «Історія російського кіно» в російських театральних вишах.
Зятем Ісаака Файнермана був Яків Блюмкін (1898-1929) - чекіст, виконавець
терористичних актів та вбивств. Донька Тетяна, яка народилася у 1897 році у місті
Вознесенську (нині Миколаївська область), закінчила гімназію в Єлисаветграді із
золотою медаллю. Навчалася в Київському медичному інституті та на медичному
факультеті Московського університету. Восени 1919-го познайомилася з молодим
чоловіком Яковом Блюмкіним. Він був одним з двох виконавців замаху на
німецького посла у Москві Мірбаха. Ну а потім ким тільки не був: революціонером-
підпільником, чекістом, учасником спроби влаштувати соціалістичну революцію у
Персії, радянським розвідником-нелегалом, поетом-дилетантом і навіть приятелем
ряду відомих і яскравих літераторів, від С.Єсеніна та інших "імажиністів" до самого Володимира Маяковського. Тетяна стала його дружиною і прожила з ним до 1925 року.
Того ж року помер Ісаак Борисович Файнерман, залишивши про себе досить
суперечливу пам'ять. Де захоронений загадковий послідовник толстовського учення,
невідомо.
Лондонський кореспондент "Голоса Юга"
Мало хто знає, що слово "хуліган" у нас прижилося «з легкого пера» Ісаака Вульфовича Шкловського (8 (20) квітня 1864, за ін. даними - 14 (26) березня 1863
чи 1865, Єлисаветград – 28 лютого 1935, Лондон) - талановитого публіциста, критика, прозаїка та перекладача, що писав під псевдонімом Діонео.
Ісаак Шкловський народився у багатодітній і бідній єврейській родині. Батько,
Вульф Шкловський, був лісником під Уманню і повернувся в Єлизаветград
незадовго до народження сина. Його мати опублікувала книгу мемуарів на ідиші, що
закінчується початком Громадянської війни. Навчався у гімназії в Єлисаветграді, потім у Харківському університеті. Писати почав з 16 років, поміщаючи у газетах вірші, розповіді та критичні статті. Брав участь у народницькому русі. З 1886 по 1892 рік був у засланні в Якутії, де одночасно з побутом інородців вивчав нові мови; друкував в «Одеських новинах» і «Російських відомостях» белетристично-етнографічні нариси, перший - «До полярного кола» - вийшов і на англійській мові.

З 1893-го перебував постійним співробітником «Російських відомостей», де
помістив ряд сибірських нарисів, зібраних потім у книзі «На крайньому північному
сході Сибіру» (1895; французький переклад 1896). А до цього «Нариси крайнього
північного сходу» Шкловського були надруковані у «Записках Східно-Сибірського
відділу Імператорського Російського географічного товариства» (1892).
За пропозицією редакції «Російських відомостей» відправився у 1896 році до
Лондона, друкував свої нариси з англійського життя в «Російських відомостях» (за
підписом Sh.), а з 1897 року в «Російському багатстві» (за підписом Діонео); статті з
«Російського багатства» видані окремо редакцією цього журналу в переробленому
вигляді під назвою «Нариси сучасної Англії» (1903). Крім того, Шкловський писав
оповідання (у «Російських відомостях», збірниках «На славному посту» і «Братська
допомога») і друкував статті в англійських виданнях («Academy», «Daily Chronicle» та
ін.) Вважався авторитетним фахівцем по Великобританії в російській пресі свого часу.
Перший перекладач Рабіндраната Тагора на російську мову (1913).
Негативно сприйняв Жовтневий переворот, у 1919-му опублікував критичну книгу
«Росія під більшовиками» (англійською мовою). Брав активну участь в організації та
діяльності лондонського надпартійного «Комітету визволення». Пізніше приєднався до Республікансько-демократичного об'єднання і став лондонським кореспондентом «Останніх новин», співпрацюючи також в ризькій газеті «Сьогодні», у «Сучасних записках» та інших зарубіжних виданнях. Був лондонським представником празького Російського закордонного історичного архіву.
Вважається, що саме Діонео в одному із своїх нарисів вперше надрукував у
російській газеті слово "хуліган". Сьогодні це найбільш вживане в українській мові
слово англійського походження. Щодо самого терміну "хуліган", то одні дослідники вважають, що слово походить від назви американського індіанського племені, яке кочувало між Техасом і Каліфорнією. "Хулігани" (або як їх ще називали - "апаші") були найбільш дикими, войовничими і небезпечними серед індіанців.

Інші розглядають слово хуліган похідним від імені ірландця Хуллі, котрий організував кілька банд, що тероризували усіх своїми витівками.

У Росії це слово дістало визнання в 90-х роках ХІХ століття. Його появу
пояснюють по-різному. За одними даними, воно було вживане вперше в
літературному обігу кореспондентом московських газет Діонео в одній із його
статей, надрукованій в "Російському багатстві". З інших джерел, це слово спочатку
згадувалося в наказі петербурзького градоначальника фон Валя, який у 1892 році
розпорядився застосувати рішучі заходи проти "хуліганів", які чинять свавілля в столиці. Поліція, яка заходилася виловлювати хуліганів, ввела це нове слово в широкі маси населення. Воно у звичному слововжитку тоді відрізнялося розпливчатістю і невизначеністю, що пояснювалося відсутністю визначення даного поняття у дореволюційному кримінальному законодавстві.
У романі "Коли боги пішли", який був виданий у Берліні у 1923 році, Діонео
змальовує рідне місто. Головний герой - професор біології Бугай - освіту здобув у
земському училищі, потім – у Сорбонні. Родом він з села Бугаївки. Його батько - суддя в окружному суді і «бабуся-процентниця» за покликанням – свій капітал робили за допомогою одного єврея. Вони давали рублі під відсотки юнкерам з «історичними прізвищами і без таких» місцевого кавалерійського училища. До того ж усе це відбувалося у місті з виразним ім'ям - Верхній Інгульськ, за описом дуже схожим на Єлисаветград.
Перебуваючи у Лондоні, Діонео підтримував зв'язок з Єлисаветградом. 21
червня 1914 року місцева газета «Голос Юга» надрукувала наступну замітку: «От
редакции. В завтрашнем номере «Голоса Юга» будет помещена статья «Борьба в Ирландии» - Дионео, который будет принимать постоянное участие в «Голосе Юга».
Наступного дня газета надрукувала статтю Діонео «Борьба в Ирландии». У тому ж році в газеті вийшло ще дві публікації Діонео. А у 1915-1916 роках майже щомісяця редакція «Голоса Юга» отримувала листи з Лондона від Діонео. Остання публікація була у номері за 17 листопада 1917 року.
Лист Діонео з Англії, надрукований у газеті «Голос Юга» за 12квітня 1915 року. Лист був відісланий з Лондона 15 березня
Наостанок слід додати, що Ісаак Шкловський був дядьком Віктора Борисовича
Шкловського (12 [24] січня 1893 — 5 грудня 1984), письменника, літературознавця,
критика, кінознавця та кіносценариста, лауреата Державної премії СРСР (1979).
Дон Амінадо з берегів Інгулу
Єлисаветград - "столиця" найбільшого повіту в європейській частині
Російської імперії, подарував світові чимало видатних особистостей у всіх галузях
людської діяльності. Одним з них був Амінадав Шполянський.
З тим, що Дон Амінадо неординарна особистість, погоджувалися видатні його
сучасники: Купрін, Алданов, Адамович, Гіппіус... Як не дивно, але в емігрантському середовищі Дон Амінадо був популярніший, ніж Бунін, Цветаєва чи Ходасевич. Навіть великий «буревісник» Максим Горький змушений був констатувати «Дон Аминадо является одним из наиболее даровитых уцелевших в эмиграции поэтов». А не завжди щедра на компліменти Марина Цветаєва писала «Милый Дон Аминадо, мне совершенно необходимо сказать Вам, что Вы совершенно замечательный поэт… Я на вас непрерывно радуюсь и непрерывно Вам рукоплещу – как акробату, который в тысячу первый раз удачно протанцевал на проволоке. Сравнение не обидное. Акробат ведь из тех редких ремесел, где всё не на жизнь, а на смерть. Я сама такой акробат». Виступаючи у пресі зі студентських років, Дон Амінадо співпрацював у багатьох журналах і газетах Росії. У 1910 році в якості кореспондента єлисаветградської газети "Голос Юга" був присутній на похороні Льва Толстого.
В. Григораш, спеціально для медіапорталу DOZOR
Переглядiв: 2710
ОЛЕКСІЙ  КАПРИЦЯ
фотокореспондент: ОЛЕКСІЙ КАПРИЦЯ