Зараз, через 24 роки після смерті Ільїна, Микола Цуканов зробив спробу наблизитися до цього чоловіка, побачити, яким він був насправді. І з цієї точки зору його книга дійсно сенсаційна. Микола Цуканов записав інтерв'ю людей, які добре знали Ільїна. Колекціонера Юрія Тютюшкіна, який ходив з ним на базар та регулярно їв з ним пельмені в їдальні заводу ім.Таратути. Бібліофіла, письменника Олександра Чуднова, який називає Ільїна своїм вчителем. Колекціонера Івана Анастасьєва, який багато років дружив з Олександром Борисовичем, але й досі не може пробачити йому «вкрадену» шафу. Цю французьку шафу для посуду знайшов Анастасьєв, хотів купити, збирав гроші. Але Ільїн, якому Іван Федорович розповів про знахідку, випередив його. І ця шафа, яка зараз стоїть у краєзнавчому музеї, вже тридцять років нагадує про образу, не дає пробачити…

Безумовно, найцінніші спогади – Ірини Іванівни Подтьолкової – племінниці колекціонера, яка і досі живе в легендарному будинку на вулиці Урожайній і дуже неохоче спілкується з візитерами. Здається, Цуканов взагалі перший, хто зміг «розкрутити» її на щиру розмову.

Нетаємна колекція

Ніхто з друзів Олександра Борисовича прямо не відповідає на запитання, яким чином він міг зібрати таку колекцію. Проте прочитавши усі інтерв'ю, вміщені у книзі, читач зможе відповісти на це питання сам. Ось, наприклад, Ірина Подтьолкова розповідає, що у мами Олександра Ільїна, Наталії Ільїної (уродженої Римської-Корсакової) збереглися речі її батьків: старовинні мікроскопи, підзорні труби, грамофон, посуд, прикраси і т.п. Ільїн цих речей ніколи не продавав – це був його обмінний фонд.

Віктор Петраков у своїх спогадах пише: «Коли йому вперше вдалося обміняти прекрасну добірку монет XVIII століття, в тому числі золотих, на книги, йому добре дісталося від матушки Наталії Олександрівни. Але бібліофільство Олександра скоро переросло в бібліоманію. Придбані книги він неодмінно прочитував і ділився враженнями з оточуючими. Але користуватися бібліотекою дозволяв дуже неохоче. Більш за все його приваблювали рідкісні та заборонені у ті часи книги. Його захоплювала історія українського козацтва. Дореволюційні видання Яворницького, Скальковського, Аркаса, Грушевського та Костомарова були жаданим придбанням. Тоді, в радянські часи, у нього просто подих перехоплювало від самого гортання цих рідкостей».

Власне, саме завдяки Ільїну і невтомним працівникам бібліотеки Чижевського, ми сьогодні можемо побачити і почитати ці труди на сайті бібліотеки…

Ірина Подтьолкова каже про те, що ми всі начебто і так знаємо, але не пов'язуємо з Ільїним: в кінці тридцятих років, коли він почав збирати свою унікальну колекцію, люди щасливі були позбутися ікон та заборонених дореволюційних видань. І якщо за ними не приходив якийсь божевільний колекціонер, то їх просто спалювали!

А історія з книгами, які Ільїн виносив з закритої бібліотеки Києво-Печерської лаври, - це не історія крадіжки, це історія спасіння. Адже? закривши бібліотеку, книги просто знищували! І якщо Ільїн у робочій робі міг забрати з купи, призначеної для знищення, хоча б щось, то забирав. Нащо далеко ходити: в бібліотеці Чижевського, яка успадкувала майно Єлисаветградської народної бібліотеки, колись розповідали, що книги старші тридцяти років просто регулярно списували і знищували. Якщо кілька старовинних книг там і збереглося, то тільки завдяки лінивим бібліотекарям, які щось прогледіли…

Ще один міф, який розвінчує книга Цуканова, - таємність колекції. Про неї всі знали – не тільки близькі друзі, але й усі кіровоградські колекціонери, міліція і т.п. Навіть трохи смішно читати, як майже кожен з тих, чиї спогади записав Цуканов, каже: «Я читав, що він нікого до себе не запрошував, але мене запросив». Тож це теж міф, створений, мабуть, людьми, які знали «скромного електрика», віталися з ним на вулиці, а потім прочитали в газетах про його унікальну колекцію. Звичайно, екскурсії у себе вдома Ільїн не проводив. Та й ми далеко не всіх знайомих запрошуємо додому.

Просто колекція сама по собі нікого тоді не цікавила. Усіх цікавив Ільїн – він захоплював. Розумом, ерудицією, знаннями…

Любитель пельменів та геніальний палітурник

Але найбільше книга «Коллеционер Ильин. Двадцать лет спустя» цікава тим, що у Миколи Цуканова Ільїн вийшов живим і різнобічним. Адже ми всі розуміємо: навіть пристрасний колекціонер не може жити тільки однією справою. Так, книги були для Ільїна усім і, як пише Петраков, врешті-решт «витіснили його з життя», він навіть спав сидячи, спираючись на стопку книг.

Але усі друзі і знайомі Ільїна не менше уваги приділяють його роботі реставратора та палітурника. Ірина Подтьолкова розповідає, що у них в будинку завжди була кімната, обладнана під реставраційну майстерню. Там «дядя Шурік» працював. Навчав і племінників. Ірина Іванівна каже, що вона сама, хоч і засвоїла ази цього мистецтва під керівництвом дяді, але не була схильна до такої роботи. А от її брат Андрій виявився дуже схильним і реставрував та переплітав книги не гірше за дядю.

Олександр Чуднов описує, з яким нескінченним терпінням і тактом Ільїн навчав своїй справі його та й, власне, будь-кого, хто прагнув вчитися. А Юрій Тютюшкін, як вони разом вибирали на базарі шкіряні та ювелірні вироби, які могли згодитися для виготовлення палітурок.

Віктор Петраков пише: «Палітурки Олександра Борисовича, які він робив з любов'ю та старанням, усім нам, його друзям, дуже подобалися. Якщо це було Євангіліє, то до дерев'яних дощок та шкіряної палітурки обов'язково підбирався чи виготовлювався срібний оклад. На шкірі робилося красиве тиснення, обріз книги був акуратним та фарбувався у яскраво-червоний колір. Якось я запропонував Олександру Борисовичу ставити на переплетені ним роботи свій фірмовий знак. «Та що ви, це нескромно», - говорив Ільїн, трохи соромлячись, проте не приховуючи задоволення від захопливих відгуків про його роботи».

Книги в палітурках Ільїна і сьогодні можна побачити в бібліотеці Чижевського. У відділі рідкісних та цінних видань усім бажаючим їх покажуть і розкажуть, яке це рідкісне та складне мистецтво. І це дійсно шедеври!

Проте чомусь в тисячах статей та телевізійних сюжетів про колекцію Ільїна його захоплення реставрацією та палітурною справою майже не згадуються. А це надзвичайно важливий момент: за реставрацію однієї церковної книги Ільїн міг отримати десяток книг та ікон – так з ним розплачувалися церкви і монастирі у радянські часи, а він і не заперечував.

Звичайно, переказати усю книгу у короткій статті неможливо, та й не треба. Її треба читати. Книгу можна придбати в галереї «Єлисаветград».