"Є такий момент, коли оцінюєш внутрішній світ дитини, її налаштування на дитячий садок і школу. Це так багато значить. Якщо із дитячим садком я дуже сильно хвилювалася, моя дитина це відчула і для нього перші два тижні були важкі. У школу я віддавала його в ту, де працюю. Я шукала вчительку, яка його візьме. І цілий рік готувала вчителя. Я привезла дитину до колеги і задала пряме питання: «Чесно: берешся чи ні? Без образ, тому що ми колеги. Так чи ні? Будемо шукати інші варіанти». І людина пішла на зустріч і сказала: «Так, ми спробуємо». Так у нас в школі відкрився перший інклюзивний клас. Багато хто не розумів, а як це. Були такі, хто казав: «А чого в неї 20 дітей в класі, а в мене 30?». Тобто навіть мої колеги не розуміли. Зараз з цим простіше, досвід є. Всі сприймають так: є інклюзивний клас, у ньому є Максим, так, він не пересувається. Проблеми виникають лише 1 вересня, коли приходять першокласники і їхні батьки. І то, знаєте, які проблеми? У вестибюлі ведеш дитину на ходунках або несеш на руках, то бабусі чи мами, які очікують своїх першокласників, отак: «Шу-шу-шу, шу-шу-шу». Або діти-першокласники так безпосередньо підходять і запитують: «А в нього що, ніжки болять?». Кажу: «Так, ніжки болять»", - говорить Олена.