За часів Незалежності назви областей в Україні ще не змінювалися. Останнє перейменування відбулося у червні 1991-го, коли був прийняти Закон УССР «Про внесення змін і доповнень у Конституцію Української РСР» - тоді на карті з'явилася Луганська область. У Луганська взагалі смішна перейменувальна історія, але про це пізніше.

Зараз це важко уявити, але з 1920 до 1954 року Україну постійно кроїли і перекроювали: можна було заснути в одній області і прокинутися в іншій. Причому назви губерній, округ, областей зовсім не повинні були походити від назв адміністративних центрів – не було такої усталеною традиції. Той самий Луганськ був центром Донецької губернії, Проскурів (сучасний Хмельницький) був центром Кам'янець-Подільської області, а Миколаїв – Херсонської губернії. З'являлися і зникали на карті України області - Уманська, Кременчуцька, Дрогобицька, Аккерманська.

На початку 1920 року Україна поділялася на дев'ять губерній. Цікава історія вийшла з Донецькою губернією, центр якої спочатку був у Луганську. Це той випадок, коли не адміністративний центр дав назву регіону, а навпаки – назва регіону Донецьк (від річки Сіверський Донець) врешті-решт дала назву адміністративному центру.

У 1920-му було створено ще три губернії – Олександрівську (потім перейменована на Запорізьку), Кременчуцьку та Одеську. Пізніше у складі України з'явилася Молдавська автономна республіка зі столицею в Балті. Губернії ще кілька разів встигли перекроїти, щоб у 1925-му повністю ліквідувати, створивши замість них 41 округу. Тоді наше місто було центром Зінов'євської округи.

Через п'ять років округи теж ліквідували і деякий час Україна поділилася на нерівнозначні «адмінодиниці» - автономну республіку, 484 райони та 18 міст республіканського підпорядкування, до яких належав і Зінов'євськ. Знов перекроїли карту у 1932-му. Тоді було створено 6 областей, в тому числі Донецьку із центром в м. Артемівськ, чотири міста центрального підпорядкування – Луганськ, Макіївка, Маріуполь та Сталіно, і 13 районів центрального підпорядкування, в тому числі Ворошилівський біля Луганська. У 1939 році Донецька область розділилася на Сталінську і Ворошиловградську, Луганськ задля цього перейменували в Ворошиловград – жахлива назва, яку з першого разу ніхто й не вимовить…

У тому ж 1939-му була створена і Кіровоградська область. Як і у випадку з Луганськом, одночасно змінили назву міста. Справа в тому, що з 1934 року наше місто носило назву Кірово, тож виходила Кіровська область, а така область в СРСР вже була – з центром в місті Кіров (колишня Вятка), тож довелося вигадувати нову. Кіровоградська область була створена з частин Київської, Миколаївської та Одеської областей. У 1954 році, коли була створена Черкаська область, до неї відійшла частина Кіровоградської (Чигиринський район і т.п.).

У 1939 році до складу України увійшли західні області: Волинська, Дрогобицька, Львівська, Ровенська, Станіславська та Тернопільська. А також Бесарабія – Чернівецька та Аккерманська області. 22 січня 1946 року на території Закарпатської України була створена Закарпатська область.

Тільки на кінець 1954 року карта України стала нагадувати сучасну. У той же час назви областей стали приводити у відповідність до назв адміністративних центрів. Проскурів перейменували на Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область на Хмельницьку і т.п.

У 1958 році вийшов закон, який забороняв називати міста і села іменами живих людей (пам'ятаєте історію про те, як розізлився і навіть образився Микита Сергійович, коли приїхав до майбутнього Світловодська, і побачив на в'їзді в місто своє прізвище). У відповідності до нового закону, Ворошиловграду та області повернули назву Луганськ. А у 1969 році, коли Маршал Радянського Союзу, номінальний голова Радянської держави у 1953-1960 році, член ЦК КПРС Климент Ворошилов помер, області і місту повернули важковимовне ім'я.

Тепер про Закарпатську та Волинську області. Чому так? З історичних причин: у різні періоди історії Волинь і Закарпаття (Карпатська Украйна, Підкарпатська Русь) входили до складу різних країн, але завжди називалися саме так. Тож і коли вони увійшли до складу СРСР, назви залишили. Для жителів Волинської області сьогодні це є чудовим приводом поображатися на столичних журналістів або заїжджих чиновників, які іноді помиляються і кажуть «Луцька область» або «Волинщіна». На Закарпатті ніхто не ображається. Люди тут завжди розмовляли своєю мовою, жили за власним часом і якось не дуже і цікавилися, як їх називають у столиці…

На жаль, принцип історичної назви регіону нам не підходить. З XVI століття, коли Волинь, Галичина, Бесарабія, Поділля і т.п. з власними назвами переходили від держави до держави, територія нашої області позначалася на картах як «Украйна». Українська область – якось не дуже. Інші історичні назви регіону – «Дике поле», «Низ», «Новоросія» - теж не годяться. Тож, мабуть, єдиний прийнятний для нас варіант все ж таки географічний - Центральноукраїнська.

Що ж до ідеї назвати регіон ім'ям відомого (і, мабуть, дійсно визначного, якщо так писали ті, хто бачив його на сцені) актора кінця XIX- початку XX століття Марка Лукича Кропивницького, то розмірковувати на цю тему не хочеться… Все вже сказане до нас.

З одного боку, Конституцію переписати не так просто. І більшість пропозицій щодо зміни Основного закону так і залишаються пропозиціями. З іншого боку, за 22 роки депутати чотири рази змогли це зробити. І якщо десь знайшлися 153 депутати, щоб підписали законопроект про внесення змін до Конституції (152-м з них, в принципі, однаково, як буде називатися область, а один прагне залишити слід в історії), то хвилюватися варто.

У 2000 році Конституцію намагався змінити Леонід Кучма, він хотів мати змогу розпускати парламент, якщо протягом місяця не буде сформована більшість, скоротити кількість депутатів до 300 та позбавити їх недоторканості. Пропозицію президента ми тоді підтримали на референдумі. Проте ВР зі зрозумілих причин ці зміни до Конституції не внесла.

Зате в 2004-му після того, як Віктор Ющенко оскаржив результати другого туру президентських виборів і в країні почалася Помаранчева революція, конституційна більшість знайшлася. Дуже вдало – між другим і третім туром – Україна перетворилася з президентсько-парламентської республіки на парламентсько-президентську. Цим ВР суттєво обмежила повноваження глави держави.

А коли в 2010 році президентом став Янукович, Конституційний суд без усякого голосування в парламенті просто скасував зміни 2004 року через «порушення процедури». У 2014 Верховна Рада знову змінила форму правління на підставі того, що Конституційний суд порушив процедуру у 2010-му. І (та-дам!) Україна знову парламентсько-президентська республіка.

Але, за великим рахунком, це все має значення тільки для ВР та Адміністрації Президента. Більшості людей в країні, в принципі, абсолютно однаково, живуть вони в парламентсько-президентський чи в президентсько-парламентській республіці, і хто там із них призначає міністрів та голів обласних адміністрацій.

2011 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 2952-VI «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів місцевих рад…». Закон уніфікував терміни повноважень державних органів влади та органів місцевого самоврядування (п'ять років) та призначив незмінні дати виборів. А у 2013 році була внесена зміна до статті 98 стосовно повноважень рахункової палати.

У четвертий раз змінив Конституцію вже цей парламент VIII скликання. 2 червня 2016 року Верховна Рада проголосувала за зміни до Конституції у частині правосуддя, які стосуються переважно суддів, порядку їх призначення, відповідальності і т.п. Це мало більший резонанс у суспільстві, ніж зміна форми правління. Але більшості з нас знов-таки все одно, на скільки там років призначають суддів і прокурорів і яку відповідальність вони несуть. Зовсім інша справа – зміна назви області з мільйонним населенням…

До речі, в Конституції прописано, що під час воєнного стану вносити будь-які зміни до Основного закону не можна. Тож дуже зручно, що в Україні проходить Операція об'єднаних сил, а ніякої війни нема…