×
 
 
історія
Куди телефонували єлисаветградці і чому телефоністкам не можна було виходити заміж
10 березня 1876 року відбулася перша в історії телефонна розмова. Американський винахідник Олександр Белл розлив у кабінеті сірчану кислоту та викликав свого асистента з сусідньої кімнати за допомогою телефону. Принаймні, так каже легенда. У будь-якому разі, Белл отримав патент на свій винахід у 1876-му.

У 1882 році Міжнародна компанія «Белл телефон» на замовлення уряду почала будувати телефонні мережі у Санкт-Петербурзі, Москві, Варшаві, Ризі та Одесі. А за десять років, у 1892-му, телефонна станція з'явилася і у провінційному Єлисаветграді.
 
Куди телефонували?
 
Телефонна станція розташувалася у приміщенні Єлисаветградської поштово-телеграфної контори на розі Гоголя і Великої Перспективної, де, власне, знаходиться і досі. І хоча вона була розрахована на 200 абонентів, спочатку в місті було лише сорок номерів. Власні телефони мали міська управа, поліція, приватні особи, в тому числі власник єлисаветградського трамваю Лев Бродський, власник млинів Давид Барський, міський голова Олександр Пашутін. Один з перших телефонів у місті (№35) встановили у театрі!

Звичайно, проведення телефону тоді було недешевим задоволенням. Причому абоненти платили чомусь за відстані від центральної станції – 100 рублів на рік за кожну версту (1,07 км). А дзвонити, власне, могли тільки один одному та в театр, адже міжміських телефонних ліній ще не було.

У 1894 році плата була знижена до 70 рублів за версту, проте ця сума залишалася завеликою. Олександр Пашутін писав, що у 1897 році у місті було лише 70 телефонів.

Ситуація змінилася у перше десятиріччя ХХ століття, коли власні телефони встановили великі магазини, заводи, ресторани. Значна частина цих телефонів були «громадськими». Тобто, будь-хто міг зайти в магазин, де був телефон, і зателефонувати. Коштувала ця послуга 15 коп. за три хвилини розмови.

У той час в Єлисаветграді можна було викликати по телефону лікаря, міліцію і пожежників, дізнатися про репертуар театру і про те, які концерти відбуваються в Міському саду, замовити коляску чи фаетон, доставку вина і навіть свіжого пива прямо з пивзаводу Зельцера.

У 1907 році газета «Голос Юга» повідомляла: «1 квітня пожежна команда була по телефону викликана на пожежу, яка начебто набувала величезних розмірів. Пожежна команда негайно виїхала за адресою, але ніякої пожежі там не виявилося. Через деякий час по телефону ж було повідомлено, що пожежна команда стала жертвою першоквітневого жартівника».

Хоча той самий «Голос Юга» повідомляє про те, що таких «жартівників», а також тих, хто грубив телефоністкам, зазвичай знаходили, судили і штрафували на великі суми!

Плату за користування телефоном у цей час суттєво знизили: тепер за громадський телефон власники мали платити 75 рублів на рік, за приватний – 60. Землевласники, які мешкали біля Єлисаветграду, мали змогу провести собі телефон за 30 рублів за версту.

Телефонні лінії тоді були зовнішніми, їх часто шкодила негода, дерев'яні стовпи з часом руйнувалися, падали і т.п. Тож якість зв'язку важко було назвати ідеальною.

 
Сифіліс по телефону
У 1911 році в Єлисаветграді було вже більше п'ятисот телефонів. У цьому ж році телефонну лінію відкрили в Олександрії. Єлисаветградська та Олександрійська земські управи звернулися до міністерства внутрішніх справ з проханням дозволити влаштувати міжміську телефонну лінію між Єлисаветградом та Олександрією. У той же час було встановлено міжміській зв'язок з Новомиргородом та Одесою.

У щорічнику «Голос Юга» за 1913 рік знаходимо інформацію про телефонну мережу у Єлисаветградському повіті. На той час переговорні станції вже були у 46 селах і містечках повіту!

Там знаходимо інформацію і про правила користування переговорними пунктами:

«Автоматичні апарати, що встановлюються на телефонних переговорних пунктах повітової мережі, надаються для загального користування, причому за кожний переговір по автомату стягується плата з розрахунку 15 коп. за кожні 3 хвилини переговору.

У разі невміння переговорювати по телефону на переговорній станції, чергова телефоністка перемовляється за особу, яка потребує з'єднання.

Особи в нетверезому вигляді до переговорів не допускаються».

До речі, тогочасні лікарі вважали громадські телефони досить небезпечними. Місцева преса друкувала оголошення такого змісту: «Бережіться заражень у телефону! Лікарською практикою і медичними журналами засвідчені численні випадки заражень екземою, сифілісом, ангіною, тифом, інфлуенцою, дифтеритом і туберкульозом внаслідок зіткнення вуха і рота з телефонним апаратом. Найкращим дезинфікуючим засобом є нероліт. Виключне право дезінфікувати неролітом надано провізору Є.Ю.Шассу, центр. аптека, телефон №90».

 
 
 
«Телефонные барышни»
 
Насправді від початку ніяких телефонних панянок не було, були телефонні пани. Жінок почали брати на цю роботу тільки на початку ХХ століття. Краєзнавець Олена Класова розповіла нам про правила прийому на роботу жінок-телефоністок, яки були доволі суворими. На цю роботу брали тільки незаміжніх дівчат до 21 року та бездітних вдів до 30 років, які мали гімназійну освіту і володіли французькою та німецькою мовами. Якщо жінка виходила заміж, то відразу втрачала роботу. При прийомі на роботу з дівчат брали відповідну розписку.

І це ще не межа! Оскільки з чоловіків-телефоністів брали розписку про те, що вони не є членами масонської ложі та інших таємних товариств.

Крім телефоністів і техніків, на телефонних станціях у той час працювали ще й державні чиновники-цензори, які прослуховували розмови і доповідали про будь-які підозрілі, на їхню думку, повідомлення, та вели досьє на всіх працівників.

З початком Першої світової війни телефонна станція взагалі стала майже секретним об'єктом. У 1920 році міську телефонну мережу націоналізували. На той час її матеріальну базу складали 39 верст телефонних ліній, 582 верст телефонних проводів, вона обслуговувала 349 абонентів. На станції було 29 працівників: 21 телефоніст, 3 механіка, 5 наглядачів.

Переглядiв: 4288
ОЛЬГА  СТЕПАНОВА
журналіст: ОЛЬГА СТЕПАНОВА