Станом на 1 грудня 2016 року на території Кіровоградської області проживає 14789 вимушених переселенців (9629 сімей). З них 4947 осіб працездатного віку, 3304 дітей, 705 інвалідів, 5833 пенсіонерів. Найбільше переселенців проживає у Кіровограді та Олександрії. Втім справжня цифра тих, хто нині знаходиться на території області – близько семи тисяч.

Валентина Кулачко – переселенка з Луганської області, яка на початку бойових дій була замкомендантом Лутугинського району, а після того, як її прізвище потрапило до розстріляних списків, виїхала на Кіровоградщину. Вона, як ніхто, знає, яка підтримка потрібна переселенцям на новому місці.

– Я, чесно кажучи, не знала, що є таке місто – Кіровоград. Я прийняла сторону України, але Україна для мене нічого по цей день не зробила. Ми приїхали, нічого в нас не було, лише одна фотографія. Ми відходили за 15 хвилин після попередження про те, що треба відходити. Все, що у нас було, накрилося мідним тазом. Зазвичай на Кіровоградщину їхали люди, які мали тут родичів, – розповідає Валентина.

Не всі, хто реєструється і отримує офіційні виплати, фактично проживають на території області.

– Нікого не засуджую – хто як може, так і виживає, – пояснює Валентина. – Ті, хто тут спробували тут прижитися, через нестачу коштів поверталися на ту сторону озлобленими. І озлобленими не на Кіровоградщину, а на політику держави по відношенню до переселенців. Є деякі, які взагалі не реєструються як переселенці. Вони спокійно працюють і замовчують, що вони з Луганська чи Донецька. Напливу переселенців зараз немає, є відтік. Зараз приїжджають ті, які сидять вдома, ніде не працюють і телефонують: «А де тут допомогу дають?». На це я відповідаю: «Ніде! Її треба заробляти!». Є жінки, які проживають тут і отримують кошти від чоловіків, які працюють в ЛНР чи ДНР. Багато медпрацівників, юристів, педагогів, приїжджали люди з досить потужним потенціалом, але поверталися назад, бо неможливо було знайти ні роботу, ні достойну зарплату. Успішними можна назвати переселенців із Криму, які встигли продати житло в Криму і тут купити нове.

Тема переселенців, каже Валентина Кулачко, зараз затихла на Кіровоградщині тому, що все можливе область і її жителі переселенцям дали. Зараз прохання про допомогу в соцмережах посадовиця «викидає» вкрай рідко.

Єдине, чого чекають нині від держави переселенці – створення програми для компенсації коштів за те житло, яке вони втратили на сході, або надання їм стабільного житла, аби вони не жили як на пороховій бочці.

Віта Атаманчук пам'ятає перших біженців, які приїхали в область. Тоді область зустрічала по 50-70 біженців у день. На вихідних, серед ночі, у люті морози злагоджена робота посадовців, громадських і релігійних організацій, волонтерів не припинялася.

– Анексія Криму – перший дзвіночок, що почнеться хвиля переселення. Я тоді розуміла, що фактично насувається війна. Тоді я ставила завдання, що ми терміново маємо сформувати банк сільських будинків, приміщень, які могли б прийняти біженців, опрацьовували студентські гуртожитки, вели перемовини з власниками готелей. І на той час Кіровоградська область була в лідерах по кількості прийнятих переселенців, бо ми були підготовлені, – каже Атаманчук.

Біженців гарно приймали, наприклад, на базах відпочинку в Світловодську, їх забезпечували харчами, одягом, дахом над головою. Але вони тоді свято вірили, що на осінь повернуться додому на схід. Коли ми зрозуміли, що ситуація не зміниться, почали їздити на районам, шукати сільські будиночки. Зараз, між іншим, більше ста будинків заселені біженцями в сільській місцевості. За ці три роки люди вже обжилися, завели господарство.

В області задіяли всі ресурси, всі релігійні громади, виділили кімнату в облдержадміністрації, куди громадяни приносили побутову техніку, одяг, посуд, речі, хоча такої практики на той час в жодній області не було.

– Справді, на цьому були спекуляції, адже ми надто багато турботи проявляли, – зазначає Віта Атаманчук. – Великий відсоток не працевлаштовувався, вони нарікали на низькі зарплати. Тобто там, де є людський фактор, виникають різні ситуації. Незважаючи ні на що, мені цих людей дуже шкода. Люди були розгублені, з великими психологічними травмами, багато хто боявся сюди їхати. Одна мамочка кілька тижнів не виводила своїх дітей на вулицю, бо боялася, що на вулиці фашисти. Був постійний діалог. Громадські організації, волонтери, спонсори організовували для переселенців заходи, діяли кіно-клуби для біженців, показували історичні фільми про Донбас, проводили зустрічі з істориками. Діти почали розмовляти українською. Діти швидко інтегрувалися. Я була вражена, коли вони українською мовою переспівували Вакарчука. Інші проблеми створюються виключно в головах дорослих. Хоча насправді – це дуже тяжко, пристосовуватися до нових місць, тим паче, коли ослаблена економіка, соціальні виплати низькі, заробітні плати, якщо говорити про Кіровоградщину, одні з найнижчих.

Проблеми внутрішньо переміщених осіб нікуди не зникли, вони будуть актуальними ще не один рік. Бойові дії і обстріли населених пунктів продовжуються, відповідно, відбуваються міграції. На жаль, на законодавчому рівні суттєвих рішень не приймається протягом останнього часу. Є соціальні виплати – на тому і все. Потреби є і вони не зменшуються.

– Можливо, сьогодні варто моніторити ситуацію і на крок наперед передбачати наслідки. Дійсно, можливо зараз не треба такий акцент робити на переселенцях, щоб вони не відчували себе дискримінованими. Їм і так психологічно важко, тому не варто зайвий раз наступати на болючі точки і топтатися по них. Що варто було б зробити органам місцевого самоврядування, зрозуміти що на їхній території живе така вразлива група. І мав би бути такий представник, який міг би відвідувати ті родини і зібрати інформацію, чого вони потребують чи взагалі залишити їх в спокої, чи може їм треба чимось допомогти. Всі ми маємо подумати, як ще ми можемо їм допомогти, не принижуючи їх, без пафосу, в інших форматах, – наголошує Атаманчук.

П'ятиповерховий гуртожиток для внутрішньо переміщених осіб у селищі Новгородка, який ремонтують у рамках проекту ЄС «Побудуємо майбутнє разом», відкриють не раніше березня.

Реалізація цього проекту почалася у березні торік. Левову частку коштів – 640 тисяч євро – виділив Євросоюз. Для облаштування гуртожитку обрали колишній гуртожиток ПТУ по вулиці Кірова, 44а.

Гуртожиток розрахований на 150 сімей. Уже виявили бажання жити у Новгородці 128 сімей, з них 77 сімей з маленькими дітьми.