Не для кого не секрет, що сквер збудований на величезних підвалах. Часто доводилося чути, що це, мовляв, початок великого підземного коридору, який проходить під річкою аж до фортеці. Ці легенди народилися у повоєнні часи, коли частина будівель у центрі міста була зруйнована. Тодішнім підліткам відкрився величезний простір для досліджень – підвали на територій сучасного Центрального скверу та Старого базару. Усі ці підвали були затоплені, пересуватися по ним можна було тільки вплав, у кромішній пітьмі, тож навіть найсміливіші дослідники до кінця підвалів не допливали, хоча, як їм здавалося, перепливали величезні відстані. Звідси й легенда про підземні коридори.

Сучасні дигери (люди, які вивчають штучні підземні споруди) років десять тому розповідали автору, що нічого цікавого в підземеллях Центрального скверу немає – це звичайні підвали, які використовувалися як склади. У 2007 і 2010 році підвали на замовлення орендаря скверу досліджували МНС-ники. Орендар, звичайно, мав власний інтерес – хотів дізнатися, чи можна будувати тут капітальні споруди. Результати експертизи нам невідомі, проте деякі дані МНС-ники повідомили і громадськості. Власне, сказали вони те саме, що й дигери: під сквером знаходяться затоплені і завалені цеглою підвали.

Ще у 1950-1960 роки, коли тут вже збудували сквер, підвали частково використовувалися як льодовиці. Холодильників ще не було. Взимку кіровоградські студенти підробляли тим, що рубали кригу на річках, звозили її сюди і зсипали у люки з боку зупинки (ці люки є і зараз, тільки закриті щитами). А влітку магазини, розташовані у центральній частині міста, використовували цю кригу для охолодження і зберігання продуктів.

На жаль, нам не вдалося знайти жодної єлисаветградської фотографії, на який було б добре видно цей квартал. Більшість дослідників вважають, що ці підвали належали розташованому через дорогу Успенському собору (…). Проте на деяких фотографіях Собору та Великої Перспективної вулиці, придивившись, можна побачити, що цей квартал забудований. Та й адресу «вулиця Успенська, напроти Собору» мали кілька магазинів, зуболікувальний кабінет Линецького, де на початку минулого століття виготовляли і вставляли штучні зуби, і т.п.

Насправді у повоєнні часи в місті було два Центральних сквери. Перший знаходився через дорогу – на місці колишнього Успенського собору та теперішньої міської ради. Успенський собор, пошкоджений у 1944 році, знесли у 1947-му, величну будівлю Обкому КПУ почали будувати у 1953-му. Протягом п'яти років на цьому місці був «тимчасовий сквер» з клумбами, газонами та скульптурами … білих ведмедів.

Краєзнавець Юрій Матівос розповідав в інтерв'ю: «У 1952 чи 1953 в Кіровограді гастролював цирк ''Шапіто'' з Риги з єдиною у СРСР (так казала реклама) групою білих ведмедів. Саме на цьому пустирі він і розміщувався. Я кілька разів ходив у той цирк. Білі ведмеді на нас усіх справили величезне враження, саме на згадку про цю подію там встановили скульптуру ведмедів, але простояла вона недовго».

Скоро тут почали будувати обком, а через дорогу нашвидкуруч влаштували сквер. Чому нашвидкуруч? Знову слово Юрію Матівосу: «Хрущов протягом кількох років звертався до Сталіна, щоб широко відзначити 300-річчя об'єднання України з Росією. Сталін не хотів. І тут Сталін помирає, і Хрущов видає розпорядження готуватися до святкування. А залишився лише рік! Тож тут дуже швидко все робили, заклали підвали плитами, не розбираючись, розбили сквер, встановили пам'ятник Богдану Хмельницькому».

На фотографіях ми можемо бачити, що пам'ятник був дуже красивий, проте ані хто автор скульптури, ані куди вона поділася, невідомо. Юрій Миколайович писав про те, що оскільки часу було мало, то виготовляли пам'ятник напівлегально. Скульптуру, за словами Матівоса, замовили опальному художнику і кінорежисеру Івану Кавалерідзе. А виготовив він її чи то з бетону, чи то просто з гіпсу! Гіпсова скульптура мала бути заготовкою для майбутнього пам'ятника у бронзі, але за браком часу на постамент «тимчасово» встановили її.

Деякі дослідники історії краю (Анатолій Морозов, Олександр Жосан) припускають, що цей пам'ятник спочатку було встановлено у першому сквері – на місці сучасної міськради, на невисокому постаменті. А потім його перенесли у новий Центральний сквер. Інші (Юрій Матівос, Юрій Тютюшкін) переконані, що пам'ятник дійсно переносили на вищій постамент, але стояв він відразу у новому сквері. Придивіться до фото: сквер за часи Богдана був дуже зеленим и дуже доглянутим.

Кажуть, гетьман простояв у сквері до кінця 70-х. Потім його демонтували (офіційна версія: гіпсова скульптура почала руйнуватися) і відвезли у реставраційні майстерні. Куди він подівся звідти, невідомо. Чи пов'язано це з приходом нещодавно демонтованої «ленинської стели», яку встановили тут до сторіччя вождя у 1970-му? Навряд чи. Пам'ятник знаходився у центрі скверу, стела – зовсім в іншому місці. Деякий час вони сусідствували, а поряд ще були фонтани, олені, козлики і т.п.

Після зникнення Богдана його сквер почав занепадати. Завідуюча відділом мистецтв бібліотеки імені Чижевського Світлана Ушакова колись розповіла нам про ще один проект реконструкції цього скверу, який, на жаль, так і не втілили у життя.

За її словами, тут, у сквері на вулиці Гоголя, планували встановити пам'ятник Гоголю та кілька невеличких пам'ятників його персонажам. Навіть замовили ці скульптури кіровоградському скульптору Аркадію Мацієвському. Аркадій Єфимович розпочав роботу – створив гіпсовий пам'ятник письменнику. Але потім проект чомусь закрили. Сучасники згадують, що в майстерні Мацієвського ще довго валялася величезна голова Гоголя, яку митець потім розбив…

От би сьогодні, коли міська влада почала говорити про повернення території скверу у власність міста (сквер віддано в оренду на 49 років у 2007-му), згадали про цей проект і про необхідність фонтанів, яких зараз у спеку дуже не вистачає. Адже орендар, вочевидь, у розбудові скверу не зацікавлений, і можна припустити, що результати експертизи щодо капітального будівництва на підвалах виявились не обнадійливими… Хай би це був не парк Гоголя, а парк когось із наших земляків. Герої творів Юрія Олеші, чи Дона-Амінадо, чи Володимира Вінниченка теж цілком заслуговують на увічнення в бронзі. Проте це тільки мрії. Навіть якщо сквер повернуть місту, то з пам'ятниками (а тим більше з фонтанами) у нас в останні роки якось не дуже виходить…