Мер справедливо відмітив, що без інвестицій та залучення іноземного капіталу неможливо зробити місто процвітаючим, однак не назвав жодного реального джерела надходження цих коштів. Нагадаємо, під час передвиборчої агітації Райкович обіцяв, що створить настільки сприятливий мікроклімат для інвесторів, що в Кіровограді з'являться нові підприємства з переробки сільгосппродукції. Зокрема, молокозавод, завод з виробництва продтоварів, лінії з виробництва хлібобулочних та кондитерських виробів. Тепер про можливість появи обіцяних підприємств навіть не згадується.
Натомість прикладами успішного інвестування у 2017 році влада вважає будівництво житлового будинку по вул. Генерала Жадова, будівництво котельні по вул. Комарова для 17-ї школи і трьох дитсадків, реставрацію будівлі школи №3 та будівництво водопроводу по вулицях Івана Богуна й Зеленогірський. Слід зауважити, що на реалізацію цих та інших проектів були витрачені не обіцяні Райковичем гроші європейських грантів, а кошти з міського бюджету, загалом 86,1 млн грн.
Безумовно, благоустрій, ремонт доріг, створення сучасних медичних закладів, житлове будівництво дуже важливі для міста. Але кошти, вкладені в ці проекти, в подальшому ніколи не наповнять міську казну. Подібне використання коштів фактично є проїданням фінансових ресурсів. А якби влада спромоглася залучити кошти у будівництво якогось промислового чи переробного підприємства, нехай з навіть з незначною часткою фінансування з міського бюджету, тоді через кілька років можна було б очікувати реального збільшення розміру міської скарбниці. Реального, а не того, що відбувається лише за рахунок інфляційних процесів. До того ж нові підприємства - це нові робочі місця. Якщо робочих місць буде більше, ніж шукачів роботи, то конкуренція за робочу силу змусить роботодавців підвищувати працівникам зарплату.
Навіть найбільший успіх команди Райковича, придбання 20 нових тролейбусів і 20 автобусів, теж можна вважати одним з прикладів проїдання ресурсів. Звісно, новий комунальний транспорт був потрібен, щоб скласти гідну конкуренцію приватним перевізникам та стимулювати їх до поліпшення якості перевезення пасажирів. Однак чим більше у місті збиткового комунального транспорту, тим більший тягар неефективних витрат ляже на весь міський бюджет. І міський голова свідомо іде на цей крок. Але такий досвідчений господарник, як Райкович, мусить знати, що витрачати не можна більше, ніж заробляти.