Для велосипедистів того часу біцикли були перш за все символом свободи. Дійсно, тепер можна було не тримати власний екіпаж і не залежати від візників. Сів і поїхав – куди захотів і коли захотів. Зараз це важко уявити, проте ставлення до цього транспортного засобу було досить настороженим. Жінкам їздити на велосипеді не те щоб зовсім заборонялося, проте вважалося на зовсім пристойним. І це при тому, що жінкам і так було нелегко, адже їздили вони у довгих сукнях!

Пам'ятаєте чеховського Бєлікова – «чоловіка в футлярі»? «Если учитель едет на велосипеде, то что же остается ученикам? Я вчера ужаснулся! Когда я увидел вашу сестрицу, то у меня помутилось в глазах. Женщина или девушка на велосипеде – это же ужасно!»

До того ж велосипед (і не без підстав) вважали небезпечним транспортним засобом. Якщо погортати єлисаветградські газети тих часів, то можна знайти десятки повідомлень про ДТП.
«Третьего дня по Дворцовой улице велосипедист №31 опрокинул старую женщину и причинил ей ушибы. О случае составлен протокол». («Волна», 1906).
«Один из фланирующих по Дворцовой велосипедистов третього дня наехал на 8-летнюю девочку и причинил ей несколько серьезных ушибов. К месту происшествия собралась толпа. Велосипедист успел скрыться» («Голос Юга», 1913).

Треба сказати, що ще в кінці ХІХ століття були розроблені правила їзди на велосипедах у місті. Так, велосипедистам заборонили їздити тротуарами, у міських садах та парках. У місцях скупчення людей чи екіпажів велосипедист мав злізти з велосипеда і нести його в руках. А при зустрічі з конем, який «виражає занепокоєння та переляк», ще й заховати страшний велосипед, щоб ніжна тваринка його не бачила.

Проте велосипедисти, принаймні в Єлисаветграді, жодних правил не дотримувались. Той самий «Голос Юга» постійно писав про те, що циклісти їздять тротуарами, заважаючи публіці, а поліцейські не можуть їх наздогнати! Або: «В городском саду разъезжают по аллеям на велосипедах и ломают ветки. Сторож бессилен бороться».

У 1905 році міська дума Єлисаветграда запровадила податок для велосипедистів – півтора рубля на рік. Заплативши податок, велосипедисти отримували номер. «Безномерних» циклістів поліцейські штрафували, якщо, звичайно, могли наздогнати. Проте не платити податок і їздити без номерів, як і порушувати правила руху, вважалося, мабуть, особливим шиком.

Ми знайшли тільки один магазин в Єлисаветграді, який торгував велосипедами, а ще мандолінами, балалайками та грамофонами. У 1910 році в «Голосе Юга» було надруковане оголошення: «В новооткрытом магазине музыкальных инструментов и хозяйственных вещей А.И.Тригера, дом Кулаковского, рядом с Миценмахером, получен транспорт знаменитых велосипедов «Гумбер» и «Флит». Большой выбор граммофонов, гитар, балалаек, мандолин, скрипок, гармоней венских и хозяйсвенных вещей. На граммофоны и велосипеды допускается разсрочка».

Зате велосипед можна було взяти напрокат. Єлисаветградський гімназист Михайло Мерчанський згадував: «В 1915 году папа купил мне велосипед в Елисаветграде фирмы Энфильд и К. До этого времени в 1913 и 1914 годах я научился кататься на велосипеде, который брал напрокат в частной ремонтной мастерской, учился кататься за городом на площади перед казенным садом».

У нашому місті було кілька циклодромів – спеціально обладнаних велотреків з дерев'яними трибунами навколо них. Перший з них відкрився у Ковалівському парку ще у 1897 році. Потім відкрився циклодром у Міському саду та на Макєєвському бульварі (на сучасній площі Богдана Хмельницького). Вхід на усі був платним, там можна було навчитися їздити на велосипеді чи отримати послуги з ремонту. Був у Єлисаветграді і спортивний гурток С.Н. Кринського, де можна було навчитися їздити на велосипеді, а також засвоїти модний вид спорту «скетинг-ринк» - катання на колісних ковзанах!

А ще циклодроми були величезними театрами. В середині XIX століття велосипеди були настільки мало розповсюджені і виглядали так незвично, що їзду на них включали у навіть у циркові програми. Та й через п'ятдесят років бажаючих подивитися на велосипедистів було чимало: на циклодромі Аксенфельда (на Макєєвському бульварі) регулярно проводилися велосипедні гонки. А на відкриття циклодрому у Міському саду запросили велосипедиста і мотоцикліста, майбутнього авіатора Сергія Уточкіна!

Наш земляк Дон Амінадо писав про нього: «Красотой наружности Уточкин не отличался. Курносый, рыжий, приземистый, весь в веснушках, глаза зелёные, но не злые. А улыбка, обнажавшая белые-белые зубы, и совсем очаровательная. По образованию был он неуч, по призванию спортсмен, по профессии велосипедный гонщик. С детских лет брал призы везде, где их выдавали. Призы, значки, медали, ленты, дипломы, аттестаты, что угодно. За спасение утопающих, за тушение пожаров, за игру в крикет, за верховую езду, за первую автомобильную гонку, но самое главное, за первое дело своей жизни — за велосипед. Уточкин ездил, лёжа на руле, стоя на седле, без ног, без рук, свернувшись в клубок, собравшись в комок, казалось управляя стальным конём своим одною магнетической силой своих зелёных глаз».

Справжньою подією в культурно-спортивному житті міста став і велопробіг Єлисаветград-Кременчук, організований єлисаветрадським товариством велосипедистів у квітні 1913 року. Уявіть собі масштаби: 300 км в обидві сторони! Здається, сучасні велосипедисти на такі відстані не замахуються. А тоді – звичайна справа. Спортсмени їхали на велосипедах навіть з Києва до Москви, демонструючи можливості нового виду транспорту і власну витривалість.