Промислові відходи кіровоградських підприємств туди почали звозити ще у 80- роках минулого століття. За радянських часів утилізацією ніхто не займався. Відходи або засипали в металеву тару, або заливали у траншеї колишніх асенізаційних полів. За часів незалежності міська влада теж не спромоглася виділити кошти на знешкодження отрути, посилаючись на те, що вона не має господаря. Зрештою траншеї зі ста тоннами відходів нафтопродуктів просто засипали землею, а близько тисячі тонн солей важких металів (свинцю, цинку, міді та нікелю) витекли через дірки проржавілої тари й, розчинившись у дощовій воді, всмокталися в ґрунт. Санстанція у тамтешніх пробах ґрунту зафіксувала перевищення концентрації небезпечних речовин у 100 разів понад норму. Ця отрута вже проникла у ґрунтові води й, рознесена підземною течією, потрапила у воду, яку люди приміських сіл п'ють з колодязів або свердловин. Якщо ж навіть незначна кількість таких речовин тривалий час потрапляє в організм людини, це спричиняє виникнення ракових захворювань. Найбільше страждають печінка та нирки.

Коли у Кіровограді виникла потреба в будівництві підприємства з переробки відходів, цей об'єкт було вирішено розмістити на цьому ж місці. Спочатку міськвиконком створив спеціальну дирекцію, яка проіснувала з 1990 по 1995 роки і до 93-го року ще приймала відходи. Її ліквідували через неможливість фінансування робіт. У травні 1996 року функції замовника будівництва передали Науково-виробничій фірмі "Екоцентр". А при передачі в оренду земельної ділянки долю відходів не було вирішено.

Колишній директор ТОВ НВФ "Екоцентр" Микола Жуков намагався залучити кошти з міського бюджету на утилізацію відходів, але ці спроби виявилися марними. Робити ж це за власний кошт фірма не мала змоги, бо несла чималі витрати на добудову об'єкта. В результаті був введений в експлуатацію комплекс зі знешкодження відходів ртуті та лінія переробки промислових відходів. Зараз підприємство переробляє відходи, що містять ртуть, відпрацьовані гальванічні розчини, кислоти та мастила, відходи фармацевтичного виробництва, також виробництва фарб і барвників, утилізує батареї свинцевих акумуляторів, відходи гуми, очищує ґрунт і води від нафтопродуктів. У висновку державної екологічної експертизи щодо діяльності "Екоцентру" зокрема вказано, що технологія утилізації ртутних відходів передбачає викидання у повітря парів ртуті. Головне - забезпечити їх ефективне вловлювання, щоб зменшити вміст небезпечних речовин до рівня гранично-допустимих концентрацій.

Минулого року на цій території почало працювати ще одне підприємство - філія ТОВ "Український центр поводження з відходами" з юридичною адресою у столиці. Воно збирає та утилізує невикористані пестициди та інші агрохімікати, а також тару з-під них. Чи варто говорити, що більшість пестицидів є дуже сильною отрутою? Адже для знешкодження шкідників культурних рослин, вже звиклих до різних видів отрути, вчені розробили найефективніші препарати.

Судячи з того, що офіси обох підприємств з переробки відходів розташовані в одному приміщенні (вул. Тараса Карпи, 59, колишня Тимірязєва), не виключено, що ними обома вже фактично керують кияни. Посилаючись на комерційну таємницю, керівники обох підприємств відмовилися надавати інформацію про обсяги небезпечного виробництва та про інвестиційні плани. Однак ці дані є суспільно важливими. Без них громада не зможе контролювати екологічну ситуацію поблизу загрозливого виробництва. Можливо, на цьому місці планують розташувати ще один небезпечний об'єкт, про існування якого городяни навіть не знатимуть.

Під час огляду цієї території з'ясувалося, що вона не огороджена, бо металева сітка від проникнення на територію сторонніх осіб натягнута лише з боку вулиці Аджамської. Межею інших боків є лісосмуги, які "огороджують" місце по периметру. Охоронці підприємств бурхливо реагують на спроби сфотографувати фасад території наче там зберігають дорогоцінні метали, а що робиться далі від сторожки, вони й гадки не мають. Отож на територію може проникнути будь-хто. Частину фотографій змусили знищити, але і тих, що залишилися, достатньо, аби мати уявлення про те, що там робиться.

Нескошена суха трава упритул прилягає до місць зберігання відходів. Достатньо кинути недопалок сигарети, аби вона спалахнула. Сумнівно, що нечисленний персонал зможе швидко приборкати пожежу. Поки ж доїдуть пожежники, пари отрутохімікатів разом з димом здіймуться у повітря. Варто нагадати, що у 1991 році спалахнула одна з тамтешніх траншей, заповнених відпрацьованими мастилами. Тоді їдкий дим від пожежі досяг аж стадіону "Зірка", де у той час проходили першотравневі урочистості. Зокрема, при неповному згоранні нафтопродуктів утворюються діоксини та інші канцерогени.

Про небезпечність того, що зараз переробляється по вулиці Аджамській, 29, можна судити по фото з лісосмуги, яка слугує огорожею. У місці, де вилили якусь смердючу рідину, не росте трава та повсихали дерева. До речі, неподалік цієї території міська влада планує розмістити майбутній кіровоградський цвинтар. Майже символічно.

Очевидно, обом підприємствам бракує коштів на огородження території, на викос сухої трави і на те, щоб чітко дотримуватись вимог природоохоронного законодавства.

Кожне покоління кіровоградців робило свій негативний внесок у перетворення міста на звалище усілякого непотребу. Тепер, окрім радіоактивних відходів Інгульської шахти та букету хімічних сполук Завадівського сміттєзвалища, нам загрожують ще й промислові відходи, які везуть до нас з усієї країни. Може, час схаменутися та почати вигрібати роками накопичений бруд? Хто, як не міська влада, має організувати цю роботу? Підтримуючи тих, хто реально може допомогти і жорстко контролюючи тих, хто загрожує чистоті довкілля.