Один день після війни: історія ветерана з Кіровоградщини Андрія Янка

Один день після війни: історія ветерана з Кіровоградщини Андрія Янка

Андрій Янко - ветеран з Гайворона. На війні - з 2015 року, адже служив там за контрактом і звільнився за кілька місяців до повномасштабного вторгнення у 2021 році. Прагнення захищати Україну стало причиною повернення на фронт. І вже у 2024 році - він отримав тяжке поранення, внаслідок якого втратив руку. Наразі Андій очолює ГО “Воїни Світла Прибужжя” та є учасником проєкту “Трайб” від Amnesty International Ukraine. Редакція медіапорталу DOZOR публікує історію ветерана, які складнощі в адаптації у цивільному суспільстві після закінчення служби він має, та чим живе зараз.

Про війну

Коли я зайшов до рідної домівки, побачив сльози на очах матері – сумні, змішані з полегшенням. Я повернувся. Але той, хто стояв на порозі, вже не був тим хлопцем, який колись пішов на війну.

Останні десять років я жив не життям, а жив війною. Вона стала моїм домом, роботою, звичкою, світом. Раз на два роки я приїздив додому на кілька днів – і ці дні були важчими за будь-який бій. Коли виходив адреналін, тіло трусило. А коли повертався на фронт – за тиждень-два з’являлося відчуття “дому”. Ми жартували з побратимами: “запригнув у окоп – усе, я вдома”. Це і був наш дім – холодна земля, бруд, залізо і смерть. Там усе було просто і зрозуміло: є ворог, є свої, є мета. Там ти був потрібен.

Після останньої вилазки поблизу Часового Яру на Донеччині я отримав важке поранення, яке поставило крапку на моїй службі. Формулювання в документах коротке: «звільнений у запас». Але воно не передає того, що відчуваєш, коли тебе виривають із війни – з єдиного світу, який був зрозумілим. Я знаю, що на фронт вже не повернусь. Знаю, що більшість близьких мені людей залишилися там. І багатьох із них я вже ніколи не побачу. Попереду вже інше життя – з наслідками поранення, з інвалідністю, з бюрократією і людьми, які тебе можуть не розуміти. Далі теж боротьба – тепер вже за себе самого.
На війні ти живеш із думкою, що можеш не повернутися, що це часто шлях в один кінець. А коли повертаєшся – це наче виграш у лотерею, тільки без хепі-енду.

Спочатку ти радієш, що дихаєш, що чуєш голос рідних. Але ця радість швидко минає. І натомість з’являється інше відчуття: ти нікому не потрібен. Через кілька днів після повернення усе ніби стирається. Війна залишається всередині: братерство, втрати, смерть. І з цим ти маєш жити сам. А цивільне життя – це інше поле бою. Тут не літають кулі, але болить глибше. Ти мусиш пристосовуватися до середовища, за яке ще вчора був готовий віддати життя, але воно не хоче пристосовуватися до тебе. Ти вже змінений війною – і це незворотний процес.

Про життя після війни

Життя після війни – це очікування. Що тебе зрозуміють. Що держава виконає обіцянки. Що люди перестануть відводити погляд від шрамів, протезів, інвалідності. Але з часом розумієш: світ не змінився. Змінився ти. Люди хочуть бачити героїв на плакатах, на парадах, у вишиванках. Але не поруч – не в черзі до лікаря, не в маршрутці, не на ринку. Бо живий ветеран нагадує про війну, а про неї незручно пам’ятати.

Я не маю руки, і це кидається в очі, але навіть попри це, мене, як ветерана чи людину з інвалідністю, не хочуть сприймати інші: і звичайні містяни, з якими я ходжу одними вулицями щодня, і чиновники у кабінетах. До прикладу, у черзі в магазині мені ніхто не поступається місцем. Я винайшов протидію і відпрацював модель поведінки – оминаю всю чергу і підходжу з іншого боку до каси. Часто продавці навіть не повертають до мене голови, поки не зроблю зауваження: «обслужіть мене, будь ласка, без черги». Іноді й на таке пряме прохання чую відмову або бачу ігнорування. Доводиться кликати адміністратора, охоронця чи директора і виникає конфлікт і це повторюється постійно.

Але до виклику поліції у мене ще не доходило. Місцева влада також часто ігнорує запити від ветеранів чи їхніх родин. Доводиться дублювати запити, звертатися зі скаргами до омбудсмена, тоді вже вдається отримати відповідь. І це щоденна рутина “після війни” для кожного з нас – ветеранів.

Але один день після війни – це не лише про ветерана. Це про всіх нас. Про те, чи готові ми прийняти, що війна не закінчується підписаними угодами чи демобілізацією. Вона залишається в людях. І питання не в тому, як швидко вони “адаптуються”. Питання – чи готове суспільство змінюватися разом із ними.

Довідково:

«Трайб» від Amnesty International Ukraine це освітня програма для ветеранів та ветеранок. Це можливість стати частиною дієвого ветеранського руху, здобути знання з прав людини, навчитися сприяти змінам у своїй громаді, створювати власні проєкти й ефективно говорити про важливе. 25 ініціативних ветеранок і ветеранів протягом п’яти місяців вивчали права людини, і зокрема — ветеранів, та півтора роки практикуватимуть фасилітацію і створюватимуть обговорення в громадах, щоби докластися до формування гідного наративу про ветеранів і ветеранський досвід у суспільстві. Проєкт створено Amnesty Ukraine та Amnesty Denmark, за фінансової підтримки данського фонду CISU.

Програма реалізовується спільно з об’єднаннями, що мають багатий досвід роботи із захисту прав українських захисників та членів їхніх родин.

— Жіночий ветеранський рух — організація, що об’єднує жінок із військовим досвідом, захищає їхні права у війську та допомагає ветеранкам повернутися до цивільного життя;

— Принцип — адвокатує ефективні й системні зміни, надає правову допомогу та працює над впровадженням ефективної ветеранської політики.

— Vesta — надає юридичну та психологічну підтримку, а також займається підготовкою суспільства до повернення захисників і захисниць до цивільного життя.

— Центр Лідерства Захисників України НаУКМА — розробляє та впроваджує освітні програми, що засновані на академічних стандартах та з урахуванням реального ветеранського досвіду.