Але Андрухович виявився пророком не тільки щодо Криму і Донбасу. В романі «Дванадцять обручів», написаному 15 років тому, австрієць Карл-Йозеф Цумбруннен, який подорожує Україною, обурюється на українського чиновника. Той переконував австрійця в тому, що «українці мають безпосередній зв'язок з космічними силами добра», а потім «витратив ще купу зусиль на те, щоби показати мені цілковиту нікчемність російської культури, каменя на камені, як йому здавалося, не полишаючи від Мусоргського, Достоєвського, Семирадського і Бродського (а прізвища, самі тільки прізвища чого варті, кричав він, увійшовши в екстаз і заляпуючи всього мене своєю синьо-жовтуватою піною — Рубінштейн! Ейзенштейн! Мандельштам! Міндельблат! Ростропович! Рабінович!), найкомічніше, що все це він змушений був формулювати російською мовою, позаяк жодної з європейських цей істинний праєвропеєць так і не завдав собі клопоту вивчити».

На прес-конференції письменника запитали: чи написав би він це сьогодні?

- Так. Бо мій герой cказав би те саме. На заході Європи є багато людей, які почувають себе друзями України (ми можемо ставитися до них інакше). Ці люди, починаючи з 90-х, стали сюди приїздити з якимось культурними проектами. І я не зустрічав жодного з них, хто не дорікав би нам, українцям, що ми погано ставимося до російської класики. Вони переконують нас, що це частина нашої культури, що ми повинні відчувати свою спорідненість і близькість з Достоєвським... Я не хочу визнавати свою спорідненість з Достоєвським хоча б через його антисемітизм. Людина у своїх ідеологічних настановах значно перевершила Ніцше, якого називають предтечою націонал-соціалізму. Насправді Достоєвський винен значно серйозніше від Ніцше. Не дарма його портрет прикрашав кабінет Геббельса.

Але написав би я так само, тому що мій герой, австрієць, ставиться до цього сьогодні так само.

- Для мене це, по-перше, роман, який я прочитав у 16 років і постійно перечитую - «Взгляни на дом свій, ангел» (я його читаю в російському перекладі) Томаса Вулфа. По-друге, оповідання Бруно Шульца. Це такий польський єврей з Дрогобича, розстріляний у 1942 році. Я переклав цього письменника, і вже після того зрозумів, що перекладав генія. Він дуже непростий, я страшенно намучився, перекладаючи його, але, як на мене, цей письменник - втілення геніальності.

І Набоков. Останнім часом я переживаю чергову хвилю захоплення Набоковим, шостий чи сьомий роман читаю підряд. Мені вже самому цікаво, коли це мине, але, знаєте, буває таке, що занурюєшся у якогось письменника…

- Сучасників не читаю. Не те, що я принципово не беру в руки книги сучасних авторів. Але коли я читаю когось із сучасників, то часто десь на п'ятдесятій сторінці вже розумію, до чого він веде. Мій читацький досвід більше п'ятдесяти років, і я вже втомився від книжок. Для мене цінними є моменти, коли я раптом дивуюся, коли мене ошелешують. А з сучасними авторами, і українськими, і зарубіжними, цього майже не буває. Можливо, саме тому, що ми сучасники. Та й не треба забувати, що жива людина своєю присутністю дуже заважає текстам. І часто до цих текстів підхід упереджений тільки тому, що людина несимпатична.

- Шкода, що Умберто Еко вже кілька років немає, і ми не можемо його спитати, чи порівнює він себе зі мною… Не знаю. Хоча це все складається зі слів, з речень, тож якусь подібність завжди можна знайти.

Жанр нової книги сам письменник визначив як «параісторичний роман». І пояснив, що префікс пара- означає щось, що знаходиться поряд, але за межами. Парапсихологія – не зовсім психологія, парамедики – не зовсім медики, недомедики. Тож «КЮ» - недоісторичний роман.

За словами автора, цей роман він писав потроху протягом 27 років. Спочатку це був не роман, а окремі історії про галичан, які у різні часи (з XVI до ХХ століття) мали якісь проблеми з законом.

- Спочатку я так собі думав, що це мають бути обов'язково реальні історичні постаті, а не вигадані. І вони мають трапитися мені випадково, коли я шукаю щось інше. Я не думав, що це буде: може, збірка оповідань, може, нічого. Просто збирав собі такі випадкові історії.

Власне, за формою, «КЮ» - це і є збірка оповідань. Їх об'єднує тільки «параісторичність» - навмисні «зрушення» різних пластів історії. Спочатку думаєш: а може, щось таке дійсно було? Потім підозрюєш, що автор помилився. Потім починаєш розуміти, що ці помилки не тільки навмисні, а ще й спеціально розставлені по тексту в певній послідовності. Наприклад, у оповіданні про арешт і розстріл ОУН-івців у театрі м. Станіслав у 1943 році, уривок з якого Андрухович прочитав на презентації, раптом з'являється кордон із азербайджанців та киргизів. Хто вони? Звідки потрапили в історію, яка дійсно відбулася 14-17 лютого 1943 року в Станіславі? Мабуть, із якоїсь іншої історії. Це головоломка, пазл, «Модель для збірки». І її цікаво збирати.

Нагадаємо: у 2010 році Юрій Андрухович в інтерв'ю журналістці «Уніан» Оксані Климончук сказав: «Якщо ще колись станеться таке диво, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то потрібно буде дати можливість Криму і Донбасу відокремитися. (…) Політично це інша нація. Я вже зараз етнічних моментів не торкаюся, тільки політичних. Політично це частина російської нації». І додав: «Ми постійно тішимо себе якоюсь ілюзією територіальної цілісності, якої й так немає. Вона існує сьогодні тільки завдяки тому, що їхній хлопець сидить у Києві на престолі».

Ще тоді це інтерв'ю процитували майже всі українські ЗМІ. Ще тоді Андруховича звинувачували у закликах до сепаратизму. Але тоді це були просто епатажні заяви епатажного письменника. А з 2014 року це інтерв'ю не згадують Андруховичу тільки ліниві.

- Це не була моя політична заява, - каже письменник, - чи якась ситуація, коли я щось довго думав, готував промову і вийшов з цією промовою до людей… Це було просто інтерв'ю. І журналістка мене провокувала (в хорошому сенсі цього слова), підводила до того, щоб я висказав, що я думаю. І я виказав. Чи змінилася моя думка зараз? Не знаю, зараз я постійно піддаю це сумніву, але якоїсь чіткої позиції я не маю.
Не знаю… Хай це залишиться тим моментом, який зіпсує мій некролог.