×
Почесні громадяни Єлисаветграда: хто вони
Як зазначив в одній із своїх публікацій відомий краєзнавець Володимир Миколайович Босько, «головна «родзинка» нашого краю – дарувати світові неймовірну кількість видатних особистостей у всіх галузях людської діяльності». Сьогодні ми розповімо про двох Почесних громадян Єлисаветграда, а їх до 1917 року було усього двоє - Дмитро Єрофейович Остен-Сакен та Олександр Семенович Ерделі. (Не треба плутати звання «почесний громадянин міста» з «почесним потомственим громадянином»).

Маніфестом 10 квітня 1832 року в Російській імперії була встановлена привілейована категорія «міських обивателів» - Почесні громадяни. Це звання за заслуги перед містом надавали також і міста. Відбувалося це за клопотанням міської думи і символізувало виняткову форму вираження вдячності суспільства конкретній людині за діяльність на користь міста, а також дань пошани особі, що має особливі заслуги. Це був почесний титул, не пов'язаний ні з якими обов'язками. До цього звання могли бути представлені не лише громадські та культурні діячі, але й «начальники губерній» (губернатори та генерал-губернатори).

Також сьогодні ми розпочнемо розповідати про наших земляків, хто був Почесним громадянином інших міст, губернаторами чи міськими головами.

Перший Почесний громадянин Єлисаветграда
Залишки палацу Остен-Сакена в Київській області
Дмитро Єрофійович Остен-Сакен походив із заможного німецького роду, чиї предки переселилися в Росію на початку ХVIII ст. і пішли на військову службу. У 1835-му призначений командиром 2-го резервного кавалерійського корпусу, штаб якого знаходився в Єлисаветграді. П'ятнадцять років граф Остен-Сакен фактично керував містом, коли воно входило до військових поселень. Завдяки йому було збудовано Великий міст через Інгул, кілька будинків та інших споруд, які стали окрасою Єлисаветграда. Було висаджено дерева на Ковалівці та в інших мікрорайонах міста, сади і бульвари, що існують і тепер. За клопотанням Дмитра Єрофійовича покрито бруківкою чимало проїжджих частин вулиць.

7 квітня 1864 року Єлисаветградська міська дума прийняла рішення присвоїти графу Д.Є. Остен-Сакену звання Почесного громадянина міста. Це була перша подібна нагорода в Єлисаветграді.

Дмитро Єрофійович Остен-Сакен (1792 або 1793 – 15(03).03. 1881) – військовий і державний діяч Російської імперії, генерал від кавалерії (1843), генерал-ад'ютант (1849), поміщик, барон, граф (1855), член Державної ради Російської імперії (1856). А ще - мемуарист та філантроп.

Народився в сім'ї підполковника-драгуна, майбутнього генерал-майора, із 1801-го – шефа Єлизаветградського гусарського полку барона Єрофея (Єронімуса-Казимира) Остен-Сакена. 1804-го вступив юнкером до батькового полку. Брав участь у кампанії проти французького імператора Наполеона I-го Бонапарта. Виявив мужність у Бородінській битві 1812-го. Нагороджений шаблею з орденом св. Анни 4-го ст.. Воював під Дрезденом, Бауценом, Кульмом, Лейпцигом (у "Битві народів") тощо. 1824-го – генерал-майор. За участь у російсько-перській війні 1826–1828 років удостоєний ордена св. рівноапостольного кн. Володимира 3-го ст. За перемир'я 1828-го – начальник Азербайджану, одержав орден св. Анни 1-го класу й перський орден Лева і Сонця 1-го ст. Відзначився на російсько-турецькій війні 1828–1829 років, заслужив орден св. Георгія 3-го класу. Від 1835-го – командувач 2-го резервного кавалерійського корпусу в Єлизаветграді, завідував місцевими військовими поселеннями. У 1849-му отримав австрійський орден Леопольда. 1851-го – шеф Новомиргородського уланського полку. В Одесі 22 квітня 1854 року організував відсіч ворожим кораблям вогнем припортової артилерії, за що отримав орден св. апостола Андрія Первозваного. Від 10 грудня того року - начальник гарнізону Севастополя. По закінченні війни – шеф Новоархангельського полку.

1857 року на власне прохання звільнений у безтермінову відпустку. Мешкав у селі Приют Єлизаветградського повіту (нині – на території Миколаївської області). 1874-го удостоєний алмазних знаків ордену Андрія Первозваного.

Склав щоденник "Севастополь". Входив до Товариства сільського господарства Південної Росії. За проектом А. Достоєвського збудував церкву у своєму маєтку Приют.

У 1909-му у Севастополі Д.Є. Остен-Сакену споруджено пам'ятник.

Почесний громадянин Єлисаветграда і Херсона
Олександр Семенович Ерделі (1826 – 1898) - представник угорського графського роду. Його предки перебралися на береги Інгулу в середині ХVIII ст. і стали великими землевласниками і громадськими діячами, заснували кілька сіл у сучасному Маловисківському районі, зокрема, Ерделівку, Миролюбівку та ін.

Отримав освіту в Царськосільському ліцеї. Продовжив навчання в Одеському Рішельєвському ліцеї. У 1847-му став колезьким секретарем. Подав у відставку в 1848-му. У цьому ж році одружився на онучці Івана Христофоровича КалагеоргіГанні Вікторівні, сім'ї якої належало 11 маєтків, серед яких маєток Козацьке і маєток Каховка.

Олександр Ерделі брав активну участь у житті губернії. У 1865 році обраний від землевласників у волосні Єлисаветградського повіту. У 1867-му - голова Херсонської губернської земської управи. Зробив великий вклад у розвиток медицини, освіти, сільського господарства, а також благоустрою Херсона. Роботу у земстві поєднував з почесною посадою мирового судді Єлисаветградського повіту.

У 1873-му отримав чин колезького асесора, в 1874-му став статським радником. У цьому ж році указом імператора призначений виконуючим обов'язки Херсонського губернатора. У 1876-му став дійсним статським радником, затверджений на посаді губернатора.

Сучасники відзначали, що Ерделі вирізнявся шаленою енергією та феноменальною пам'яттю. На одному із засідань земської управи з організації поштової станції він, скажімо, цитував напам'ять всі урядові укази та закони, які стосувалися цього питання. Кожну справу губернатор доводив до кінця.

Герб Ерделі
Що стосується Єлисаветграда, то з його іменем пов'язують відкриття 8 вересня 1879 року Єлисаветградської чоловічої гімназії, заснування у 1885 році нічного притулку на 150 осіб, спорудження водогону, урочисте відкриття якого відбулося 17 травня 1893 року. Міський голова Олександр Пашутін у вітальній промові підкреслив: "...Необхідна сума на влаштування водогону була виділена херсонським земським банком. Як у питанні гарантій, так і відносно позики вимагався дозвіл уряду; в обох випадках міське управління зустріло найпалкішу підтримку... в особі колишнього губернатора Олександра Семеновича Ерделі".

Почесний громадянин Єлисаветграда, що прибув на урочистості із свого маєтку Миролюбівка, у свою чергу зазначив: "... Подія, яку ми святкуємо сьогодні, надто важлива в житті Єлисаветграда, який я завжди любив і люблю. Хоч я не жив у самому місті, але кращі роки мого життя пройшли у його великому повіті, звідки дуже часто доводилося приїздити в Єлисаветград, перебування в якому було завжди приємним... Я люблю Єлисаветград, і тому, як тільки заговорили про водогін, я всією душею бажав його появи, оскільки розумів наскільки він потрібний місту".

Із миролюбівських Ерделі, нащадків Почесного громадянина Елисаветграда, походила знаменита арфістка Ксенія Олександрівна Ерделі.

За свою діяльність Олександр Семенович отримав ряд нагород, серед яких ордени Св. Станіслава 1-го ступеняа, Св. Анни 1-го ступеня, Св. Володимира 2-го ступеня. У 1886-му отримав чин таємного радника.

У 1890 році відразу два міста - Єлисаветград та Херсон (випадок безпрецедентний) - обрали Олександра Семеновича Ерделі своїм Почесним громадянином.

Того ж року Олександр Семенович подав у відставку за станом здоров'я. Останні роки свого життя провів у родовому маєтку в в Ерделівці. Раптово помер, перебуваючи в Санкт-Петербурзі в гостях у сина в 1898 році. Похований у маєтку Ерделівці (нині Гаївці) у родинній усипальниці поблизу церкви (не збереглася).
Площа, подарована Фундуклеєєм
Іван Іванович Фундуклей (1804 – 1880 ) – син Єлисаветградського міського голови у 1818-1819 роках Івана Юрійовича Фундуклея, був Київським губернатором у 1839-1852 роках та Почесним громадянином міста Києва (1872). Це він подарував Єлисаветграду у 1839 році землю свого покійного батька, яка згодом стала центральною площею міста.

Остання з великих пожеж була в Єлисаветграді 15 липня 1834 року. Розпочалася вона опівдні із заїжджого двору Кольцова (знаходився у кварталі Нацбанку) на Великій Перспективній вулиці. Потім вогонь перекинувся на сусідні будівлі, зокрема горілчану контору у будинку купця Дружиніна. На іншій стороні вулиці загорілися будівлі комерційного радника Фундуклея. Сильний південно-східний вітер швидко поширив вогонь по Великій Перспективній вулиці. Біля магазинів спадкоємців Трестера по Преображенській вулиці (на їх місці ресторан готелю «Київ») вогонь направився у бік Ковалівки, потім перекинувся через річку Інгул на Бикове… Як зазначено в «Историческом очерке г. Єлисаветграда», у цій пожежі Велика Перспективна вулиця та центральна частина міста настільки постраждали, що на місці згорілих будівель проти Собору (нині будівля міськвиконкому), передбачалося у 1836 році створити плац-парад, скупивши зазначені місця у їх власників.
Одним із погорільців був Іван Юрійович Фундуклей. Він служив прикажчиком в Єлисаветграді, потім мав тютюнову лавку і магазин. У 1818 – по 3 червня 1819 року був міським головою Єлисаветграда. Згодом став одним з найбагатших підприємців Півдня України тих часів.

Коли Іван Юрійович помер, Іван Фундуклей-молодший став власником величезних коштів. У 1839-му він зайняв почесне місце Київського цивільного губернатора і вирішив не відбудовувати згорілі будинки батька, а «кам'яні підвали з усім матеріалом пожертвувати на користь міста Єлисаветграда». У листі на ім'я командира 2-го Резервного кавалерійського корпусу, який дислокувався у нашому місті, Дмитра Єрофейовича Остен-Сакена, Іван Іванович Фундуклей просить прийняти у нього цей подарунок. Лист зберігається у Державному архіві Кіровоградської області. Датований він 1 вересня 1839 року, і написаний у селі Головківці (нині Чигиринського району Черкаської області).

В іншому документі, за 21 серпня 1840 року читаємо, що інспектор Резервної кавалерії вважав за краще на місці, «відданому поміщиком Фундуклеєм, … влаштувати приміщення для корпусного командира, начальника штабу і для корпусного штабу».

І лише у наступному році було прийнято рішення розібрати кам'яні підвали будівель магазинів Фундуклея, оскільки вони з боку вулиці Московської нахилися і можуть упасти.

Історія будівництва на місці, подарованому Фундуклеєм, міських присутніх місць, детально описана у документах товстої папки, яка зберігається у Держархіві області. А про те, як на місці нинішньої площі Героїв Майдану був розбитий бульвар, як він з часом трансформувався, та як було побудоване приміщення міської управи, як у подальшому воно розбудовувалося, та перетворилося на приміщення облдержадміністрації, ми розповідали в одній із попередніх публікацій.

Причетність до нашого краю Івана Івановича Фундуклея дослідив краєзнавець Володимир Босько. Так, Фундуклей мав маєтки у селах Нова та Стара Осота, а також у селі Янівка Олександрівського району, усього 16 916 десятин. У 1860-му заснував у Старій Осоті церковно-приходську школу. У 1876-му його іменем названо залізничну станцію в Олександрівці. Мав маєток у Бобринецькому повіті, у якому розмістив одну з двох бібліотек у Херсонській губернії. З 1873-го і до самої смерті був почесним членом Єлисаветградського благодійного товариства поширення грамотності й ремесел, якому пожертвував 750 рублів. У 1875-му замовив виготовлення у Петербурзі коштовної скриньки для вручення диплому почесного президента цього Товариства герцогині Едінбурзькій Марії Олександрівні, доньці імператора Олександра ІІ. У Єлисаветграді на Петропавлівському кладовищі поховані дві його сестри – Олександра (1801 – 1819) та Марія (1808 – 1843).
Останній харківський губернатор
Незважаючи на посаду, харківський губернатор Аркадій Іполітович Келеповський був доступним для простого люду – йому міг хто завгодно зателефонувати на робочий телефон, і якщо губернатор був на місці, то особисто брав слухавку. До нього також можна було легко потрапити на особистий прийом.
Повідомлення у харківській газеті «Южный край» про призначення А. Келеповського на посаду Харківського губернатора.
Відомо, що Аркадій Келеповський закінчив Ліцей в пам'ять цесаревича Миколи (1887). Був чиновником з особливих доручень при Великому князеві Сергійові Олександровичу. У 1906-1909 роках - Володимирський, в 1909-1912 роках — Ліфляндський віце-губернатор, в 1912-1914 роках був Люблінським, в 1914-1916 роках — Ліфляндським, в 1916 році — Псковським і в 1916-1917 роках — Харківським губернатором, усього кілька місяців.

У Харкові Келеповський боровся із спекуляцією, дорожнечею і бездіяльністю поліції. Ось що писала газета «Южный край» у грудні 1916 року: «Губернатор А.І. Келеповський учора, о четвертій годині дня, проходячи по місту, звернув увагу на відсутність поліцейських постів наглядачів на Миколаївській і Павлівській площах, де в той час відбувався с особливо жвавий рух публіки. Губернатор потім відвідав канцелярію управління поліцеймейстера, де на його дзвінок тривалий час ніхто не виходив і самі вхідні двері були замкнені на ключ зсередини. Губернатор поставив все це на вид поліцеймейстера. Від приставів затребував донесення про причини відсутності поліцейських постів».

Келеповські були відомою дворянською родиною в Єлисаветградському повіті. Дослідженням їх роду займалися головний спеціаліст Державного архіву Кіровоградської області Лариса Пасічник та краєзнавець Володимир Босько. Родина Келеповських володіла 10 978 десятинами землі на території нинішніх Новоукраїнського, Петрівського, Компаніївського та Бобринецького районів Кіровоградської області, одним з головних конезаводів Єлисаветградського повіту, будинками в Єлисаветграді, зокрема на Дворцовій вулиці.

З 1868 року батько і дядько останнього Харківського губернатора Аркадія Келеповського були гласними повітового земського зібрання. Іполит Васильович Келеповський протягом 15 років був повітовим гласним земського зібрання, а також неодноразово обирався у мирові судді. В якості піклувальника повітових народних училищ чимало зробив для розвитку народної освіти у повіті. У документах Єлисаветградського повітового земського зібрання за 1874 рік згадується Семенастівська школа, у якій навчалося 45 селянських дітей, у тому числі 13 дівчаток. Окрім них, взимку в школу приходили і 15 дорослих селян. «Сама школа з року у рік покращується внаслідок тієї участі, яку бере в її долі І.В. Келеповський», - повідомлялося у звіті повітового земства.
Сергій Іполитович Келеповський
Не менш помітним громадським, а потім і політичним діячем був і молодший брат харківського губернатора Сергій Іполитович (1873 – 1928). Після закінчення юридичного факультету Московського університету він повернувся у рідні місця і обирався гласним Єлисаветградського повітового і Херсонського губернського земств. Від свого повіту обирався до другого і третього скликань Державної Думи, де приєднався до фракції правих (чорносотенців). У 1912 році Сергій Іполитович був предводителем дворянства повіту, головою дворянської опіки, головою повітової землевпорядної комісії, головою повітового суду, головою опікунської ради Олександрівського дитячого притулку.

Дати народження, хрестин і вінчання Келеповських внесені в метричні книги Свято-Миколаївської церкви села Семенастого. Про трагедії, що пережила родина, теж дізнаємося, гортаючи пожовклі від часу церковні книги та сторінки тогочасних газет. У номері за 13 жовтня 1907 року єлисаветградська газета «Голос Юга» писала: «Зверское преступление, жертвами которого сделались бывший земский начальник В.В. Келеповский, его жена и сестра, вызвало большое волнение среди землевладельцев, по уполномочию которых бывшие депутаты – предводитель дворянства С.Т. Варун-Секрет, С.И. Келеповский, С.К. Саргани и Луту отправили премьер-минстру П.А. Столыпину и министру юстиции телеграммы, в которых ходатайствуют о принятии исключительных мер к предотвращению в будущем подобных прступлений. Ходайство мотивируется тем, что ныне действующие суды не в стостоянии бороться з революцией, на месте нет сльной власти, способной сохранить жизнь и состояние ни в чем не повинных людей».

Після Лютневої революції 1917 року Аркадій Келеповський передав справи призначеному тимчасовим урядом губернському секретарю Павлу Добросельському.

Повернувшись до Єлисаветграда, разом з братом змушений був переховуватися від революційної стихії у будинку Соколова-Бородкіна. На початку 1918-го в Єлисаветграді, в будинку Гюнтера по Училишному провулку, жила Надія Миколаївна Келеповська – дружина Дмитра Аполоновича, з молодшою донькою Вірою. Потім Аркадій Іполитович емігрував до Сербії, жив в місті Нові-Сад і був главою російської колонії. На російському кладовищі цього міста збереглися могили Аркадія та Сергія Келеповських. Цей рід перервався зі смертю в США їх внучатої племінниці Наталії Олексіївни у 2006 році.
Валентина Григораш, спеціально для медіапорталу DOZOR
Переглядiв: 1185