У 1869 році через Єлисаветград проклали залізницю. Під нею влаштували арку-шляхопровід на інший бік залізниці, за якою пролягала дорога на село Лелеківку. Друга арка під залізницею була метрів за двісті від шляхопроводу, влаштували її для відведення дощових вод, які збігали яром Мотузянка. Далі через залізницю були два переїзди. Один - у районі нинішніх «складів Брайченка», - вів до кладовищ, інший біля Петропавлівської церкви – на село Аджамку.

Зліва за аркою-шляхопроводом, де нині корпуси заводу «Гідросила», згодом збудували казарми обозного батальйону, приміщення казенного кінзаводу, військовий лазарет (у ньому у 1920 році лікувався майбутній поет Володимир Сосюра), та склади так званого «недоторканого запасу». Паралельно залізниці виникла вулиця, яку стали називати Військовою (зараз Братиславська).

Справа від арки-шляхопроводу знаходилися склади гасу. А по схилах яру Мотузянка було кілька кладовищ: на лівому - єврейське, караїмське, магометанське, католицьке та лютеранське, а на правому - ковалівське, старообрядницьке та ще одне єврейське. Поховання доходили аж до нинішньої Варшавської вулиці.

Історія робітничої слобідки Миколаївки бере початок у 1909 році. Ось як описувала газета «Голос Юга» перипетії роздачі бажаючим місць під забудову у цьому новому мікрорайоні Єлисаветграда.

Хочемо звернути увагу на речення «розподілення ділянок проводилося
за жеребом». А то один місцевий краєзнавець-казкар написав у своїх книгах,
що розподілення ділянок під забудову відбувалося наступним чином. У
робітників заводу Ельворті були кашкети з номерними бляшанками. Ці
кашкети кидали уверх, і де вони падали, власникам цих кашкетів і нарізали
землю під забудову. Красива брехня, чи не так!

Як бачимо, спершу слобідку називали Миколаївкою. Хоча на плані міста за 1913 рік вона чомусь позначена уже як Ново-Миколаївка. На цьому плані позначені і нові квартали робітничої слобідки.

25 листопада 1914 року на черговому засіданні Єлисаветградська міська дума розглянула заяву жителів нового мікрорайону міста Робітнича Слобідка, у якій вони просили назвати слобідку Миколаївкою на честь царя Миколи ІІ-го. Дума погодила і цю назву слобідки, і назви вулиць, які пропонували у додатку до своєї заяви жителі слобідки.

Отож, проїхавши арку під залізницею, візник потрапляв на Торгову вулицю (Колгоспну, нині Левитського). Уліво, паралельно їй, були Ельвортинська (Гаспаряна), Суворівська (Степанова), Володимирівська, Фонтанна (Журливої), Рузського (Авіаційна), Скобелівська (Височина), Троїцька (Михалевича), Ярославська, Львівська (Леваневського) та остання Лагерна (Каніжська) вулиці.

Перпендикулярними до Торгової вулиці були Військова, Слов'янська, Петроградська (Сніцара), Брусилова (Мічуріна), Варшавська та Севастопольська вулиці, а також Конюшний провулок.

У кварталі між вулицями Володимирською, Рузського, Петроградською та Брусилова був розбитий парк, сьогодні відомий як парк Крючкова.

Що стосується сусіднього мікрорайону Некрасівка, то коли тут нарізали землі під забудову, повідомляє «Голос Юга» у номері за 10 апреля 1912 года:

У лютому 2014 року громадськість міста відзначала сторіччя середньої школи № 3, що на Новомиколаївці. Святкування було гучним. Школу відвідала делегація на чолі з мером. Її ознайомили з музеєм історії навчального закладу. Один з документів, розміщених на стенді музею, намагався переконати відвідувачів у тому, що ще у «далекому неспокійному 1907 році» на території Новомиколаївської робітничої слободи проживало півтисячі дітей, які ніде не навчалися, і робітники заводу Ельворті звернулися з листом до міської управи з проханням побудувати на території мікрорайону школу. І начебто, «під тиском революціонерів прохання було задоволено, і у 1914 році міське Миколаївське народне училище розпочало свою роботу. Уже у лютому за парти сіло близько 200 дітей».

Читаєш ці слова і розумієш, що написані вони десь з півстоліття тому. На жаль, дирекція школи не спромоглася вказати під цим «документом» звідки вона його узяла.

Якщо узяти до уваги публікації у газеті «Голос Юга», то можна припустити, що будинки на Миколаївці почали споруджувати навесні 1912 року, а мова про народне училище для дітей мікрорайону могла виникнути не раніше того ж року. Також припускаємо, що розпочали будувати училище за міські кошти у 1913 році.

До такої думки підштовхує публікація в одному з квітневих номерів «Голоса Юга» за 1914 рік:

У номері за 24 березня 1916 року газета «Голос Юга» повідомляла:

Коли розпочалися заняття у Миколаївському училищі, вказує та ж газета «Голос Юга» у номері за 9 жовтня 1916 року:

У 1918 році у приміщенні народного училища на Новомиколаївці (так на той час уже називався цей мікрорайон міста) квартирували січові стрільці.

За радянської влади тут спершу була трудова восьмирічна школа № 3, а з 1937 року - середня школа № 3. П'ятеро учнів цієї школи стали Героями Радянського Союзу у роки Другої світової війни.

Як бачимо, міське народне училище на Миколаївці у квітні 1914 року ще лише будували, тож навряд що у лютому у ньому могли учити дітей, як те стверджують дослідники історії школи. А святкування її сторіччя у 2014 році можна розцінити хіба що, як надуманий привід зустрітися її випускникам.

За період експлуатації приміщення школи зазнало змін в об'ємно-просторовій композиції. Зокрема, у 1966 році спорудили зблоковано двоповерхову добудову, що у плані подібна до літери «Г».

У наступній публікації ми розповімо про парк ім. Крючкова, трамвайну лінію, яр Мотузянку і багато іншого цікавого про цей мікрорайон міста.

В. Григораш спеціально для медіапорталу DOZOR
Фото С. Невесьолова і колекції Ю. Тютюшкіна