×
 
 
історія
Скільки коштує завод Ельворті і де насправді слід шукати підземні ходи у Кіровограді
У 1871 році Томас Ельворті, який працював в Румунії, надіслав старшому брату Роберту листа, в якому запропонував йому відкрити власну справу на півдні Російської імперії. Роберт тоді мешкав у США, працював інженером у Балтиморській мостобудівній компанії. Проте ідея брата йому сподобалася.

Томасу на той момент було 26 років, Роберту -27. Вони походили з родини англійського сквайра – невеликого поміщика без титулу. Брати навіть не мали університетської освіти, а інженерну справу вивчали на англійських машинобудівних заводах. Проте за кілька років роботи братам вдалося накопичити невелику суму, якої мало вистачити на відкриття власної справи.

 
Початок імперії
 
Томас розрахував вірно. Після скасування кріпосного права у 1861 році промисловість тут розвивалася шаленими темпами. Землю почали продавати. Заможні селяни України стали власниками майже 4,5 млн. десятин колишньої дворянської землі. І вони прагнули цю землю обробляти, тож їм потрібна була техніка.

Онук Роберта Ельворті Майкл Кларксон Вебб, коли приїздив у наше місто, розповідав романтичну сімейну легенду про те, що Роберт і Томас об'їздили майже всю територію України, обираючи місце для свого підприємства. А приїхавши в Єлисаветград, познайомилися у парку з двома чарівними панянками, розговорилися, захотіли зустрітися з ними ще та так і залишилися… Проте, здається, брати мали і більш вагомі підстави зупинитися саме тут. На той час до Єлисаветграда вже була прокладена залізниця, на сільськогосподарські ярмарки сюди приїздили виробники сільськогосподарської продукції з усієї країни. У місті було більше п'ятдесяти тисяч населення і жодного великого промислового підприємства.

У 1874 році брати Ельворті відкрили на вулиці Петровській (нині Шевченко) ремонтну майстерню та склад сільськогосподарських машин, які спочатку імпортували з Англії.

А вже у 1877 році продавали машини і власного виробництва: розкидні сівалки "Імперія" та локомобілі з соломотопкою (остання – геніальний винахід Роберта Ельворті, адже тепер, щоб нагріти паровий котел, не потрібно було ані вугілля, ані дров, достатньо соломи).

Вже за рік брати придбали землю на околиці міста і почали будувати завод. Ельворті були трудоголіками і, як і більшість трудоголіків, довго залишалися холостяками. У 1887 році Роберт, якому було вже 42 роки, ненадовго з'їздив до Англії і повернувся в Єлисаветград з дружиною – своєю кузиною Мері.

На той час на заводі братів Єльворті працювало вже 400 робітників. У 1892 році Томас Ельворті помер від туберкульозу. Одноосібним власником заводу став Роберт.

 
 
 
Єлисаветград, збудований Ельворті
 
У Мері і Роберта народилося шестеро дітей: Мері (дівчинка померла маленькою від дифтерії), Едвард, Томас, Вільгельм, Хелен і Хільда.

Крім заводу з «цирком» (столовою, яка за потреби перетворювалася на манеж чи театр) і власного будинку прямо біля воріт заводу, Ельворті збудували в Єлисаветграді благодійний притулок для жінок та дітей (ця споруда на вулиці Преображенській, навпроти дитячої лікарні, теж збереглася). На їхній землі і майже повністю за їхній кошт було побудоване Пашутінське училище. Це приміщення теж є, проте побачити його непросто - воно вбудоване у середину корпусу «Акустіки» на вул. Ельворті.

Рорберт Ельворті давав робітникам свого заводу безпроцентні позики на побудову житла і землю в районі Новомиколаївки. Цей мікрорайон – робітнича слобода - існує і досі. І досі стоїть школа (зараз №3), яку Ельворті побудували для дітей своїх працівників. І досі прикрашає цей мікрорайон парк, розбитий Ельворті…

На початку ХХ століття, коли по всій країні утворювалися профспілки, набирав обертів робітничій рух, ця біда не оминула і Ельворті. У травні 1905-го до тижневого страйку машинобудівників приєднався тільки один цех заводу Ельворті – ливарний. Проте 15 жовтня 1905 р., під час кульмінації загальноросійського політичного страйку, робітники висунули вимоги скорочення робочого дня з 11,5 до 9 годин і збільшення зарплатні на 20%.

Роберт Ельворті походив не з аристократичної родини багатіїв, добробут його предків – небагатих сквайрів – віками залежав від добросусідських стосунків з робітниками і орендарями. Тож він зробив щось зовсім протилежне тому, що робили власники великих заводів по всій імперії. Він не тільки виконав усі вимоги робітників, а й навіть запропонував їм більше. Він почав ще більше турбуватися про добробут їх родин. Мері почала ще більше займатися благодійністю. Тож у подальшому робітники Ельворті не брали участі у політичних страйках.

Проте сам Роберт, за свідченнями сучасників, переніс ці події досить важко. Саме тоді він вирішив відійти від одноосібного керівництва заводом і створив акціонерне товариство. Він залишався у раді директорів і більшість акцій заводу належала йому, проте це дозволило перебудувати роботу так, щоб родина могла постійно жити в Англії, а в Єлисаветград приїздити кілька разів на рік.

Наймолодша донька Роберта і Мері Хільда Кларксон Вебб згадувала: «Пасха вважалася «Єлисаветградським сезоном», коли всі, хто бажав, приїжджали сюди. Великою подією Великодніх святкувань було проведення ярмарку, на якому батько виставляв сільськогосподарську техніку і коней зі своєї садиби.

До цього часу батько купив два автомобіля першого випуску. У сімейному альбомі збереглося два знімки 1903 року, де він в автомобілі «Клемент», на одному фото в Веймасі, а на іншому в Єлисаветграді. Я пам'ятаю, як батько вивозив нас до степу, і я, ще дитина, мало не випала з машини на вибоїстій дорозі.

(…) Росіянам неймовірно подобалися всілякі свята. У 1912 році наші батьки святкували срібне весілля. Їхній друг організував банкет, на який були запрошені 213 осіб. Коли увійшли батьки, почав грати оркестр. Звучали тости російською мовою в їх честь, і вони всім відповідали. Напевно, наших батьків довго пам'ятали в Єлисаветграді за все те добро, що вони зробили.

Батько вважав своїм незмінним правилом: капітал, зароблений в Росії, вкладати або витрачати теж у Росії»


 
 
Завод за 12 мільйонів
 
Завод і далі процвітав. Адрес-календар «Єлисаветград» за 1913 рік наводить такі відомості: «Найбільш великим підприємством у нашому місті слід вважати відомий не лише в Росії, але й за кордоном завод землеробних машин Акціонерного Товариства "Р. і Т. Ельворті", заснований тут більше 35 років тому. За своїми розмірами і оборотом, якістю виробів і широкою їх популярністю завод цей належить до розряду підприємств першого рангу; серед заводів же землеробних машин він давно посів перше місце.
Обширні заводські приміщення, серед яких деякі побудовані кращими європейськими зразками, займають у наш час дуже велику територію, значна частина її відведена під лісні склади. Ці лісні дільниці об'єднані із головним заводським корпусом підземним тунелем, по якому матеріали на особливих вагонетках надходять у лісопильне відділення. Особливу увагу привертають колосальні 6-ти і 4-поверхові залізобетонні корпуси, що будуються Товариством тепер».


На той час на заводі працювали більше 2000 робітників і 50 службовців. Тут був клуб, бібліотека, кегельбан, літературний і театральний гуртки, фонд взаємного страхування та пенсійна каса.

Старші сини Роберта Ельворті – Едвард і Томас – загинули під час першої світової війни. Після їхньої загибелі британський уряд демобілізував останнього нащадка Ельворті Вільгельма. Хелена і Хільда Ельворті під час Першої світової війни працювати сестрами милосердя. Більше ніхто з них у Єлисаветград не повернувся.

Після завершення військових дій в 1918 році Роберт Ельворті висунув вимогу до комуністичної Росії - компенсувати втрату бізнесу, який, за його ретельними підрахунками, коштував мінімум 12 500 000 срібних рублів. Він звернувся до Міністерства закордонних справ з проханням повернути 3 251 274 рублів, які належали йому особисто, і 874 679 рублів, які належали родині і найближчим родичам. Звичайно, ніхто ніяких грошей йому не повернув.

У 1925 році вісімдесятирічний Роберт на прохання колишнього інженера свого заводу Ф.Майша працював консультантом під час будівництва заводу у Словенії. Там він і помер.

Як це не дивно, завод братів Ельворті процвітав і після націоналізації. Взагалі до наших часів збереглося майже все, збудоване ними! А от їхнє ім'я було майже забуте.

А у 1990-х роках в Кіровоград приїхав онук Роберта Ельворті Майкл Кларксон Вебб. Саме він потім запросив у Великобританію кіровоградську делегацію, надав сімейний архів, фотографії та спогади своєї матері і повернув нам величезну частину нашої історії. Павло Босий, який працював з сімейним архівом Ельворті, написав книгу «Роберт Пірс Ельворті», з'явилися публікації в пресі.

Сьогодні завод Ельворті знову носить ім'я братів, у місті є вулиця Ельворті, музей Ельворті, пам'ятник Роберту і Томасу. І зараз навіть важко уявити, що сімдесят років про родину Ельворті у нашому місті ніхто не згадував…

 
 
Переглядiв: 17955
ОЛЬГА  СТЕПАНОВА
журналіст: ОЛЬГА СТЕПАНОВА
ОЛЕНА КАРПЕНКО
фотокореспондент: ОЛЕНА КАРПЕНКО
Facebook Twitter Viber Skype