Томас розрахував вірно. Після скасування кріпосного права у 1861 році промисловість тут розвивалася шаленими темпами. Землю почали продавати. Заможні селяни України стали власниками майже 4,5 млн. десятин колишньої дворянської землі. І вони прагнули цю землю обробляти, тож їм потрібна була техніка.

Онук Роберта Ельворті Майкл Кларксон Вебб, коли приїздив у наше місто, розповідав романтичну сімейну легенду про те, що Роберт і Томас об'їздили майже всю територію України, обираючи місце для свого підприємства. А приїхавши в Єлисаветград, познайомилися у парку з двома чарівними панянками, розговорилися, захотіли зустрітися з ними ще та так і залишилися… Проте, здається, брати мали і більш вагомі підстави зупинитися саме тут. На той час до Єлисаветграда вже була прокладена залізниця, на сільськогосподарські ярмарки сюди приїздили виробники сільськогосподарської продукції з усієї країни. У місті було більше п'ятдесяти тисяч населення і жодного великого промислового підприємства.

У 1874 році брати Ельворті відкрили на вулиці Петровській (нині Шевченко) ремонтну майстерню та склад сільськогосподарських машин, які спочатку імпортували з Англії.

А вже у 1877 році продавали машини і власного виробництва: розкидні сівалки "Імперія" та локомобілі з соломотопкою (остання – геніальний винахід Роберта Ельворті, адже тепер, щоб нагріти паровий котел, не потрібно було ані вугілля, ані дров, достатньо соломи).

Вже за рік брати придбали землю на околиці міста і почали будувати завод. Ельворті були трудоголіками і, як і більшість трудоголіків, довго залишалися холостяками. У 1887 році Роберт, якому було вже 42 роки, ненадовго з'їздив до Англії і повернувся в Єлисаветград з дружиною – своєю кузиною Мері.

На той час на заводі братів Єльворті працювало вже 400 робітників. У 1892 році Томас Ельворті помер від туберкульозу. Одноосібним власником заводу став Роберт.

У Мері і Роберта народилося шестеро дітей: Мері (дівчинка померла маленькою від дифтерії), Едвард, Томас, Вільгельм, Хелен і Хільда.

Крім заводу з «цирком» (столовою, яка за потреби перетворювалася на манеж чи театр) і власного будинку прямо біля воріт заводу, Ельворті збудували в Єлисаветграді благодійний притулок для жінок та дітей (ця споруда на вулиці Преображенській, навпроти дитячої лікарні, теж збереглася). На їхній землі і майже повністю за їхній кошт було побудоване Пашутінське училище. Це приміщення теж є, проте побачити його непросто - воно вбудоване у середину корпусу «Акустіки» на вул. Ельворті.

Рорберт Ельворті давав робітникам свого заводу безпроцентні позики на побудову житла і землю в районі Новомиколаївки. Цей мікрорайон – робітнича слобода - існує і досі. І досі стоїть школа (зараз №3), яку Ельворті побудували для дітей своїх працівників. І досі прикрашає цей мікрорайон парк, розбитий Ельворті…

На початку ХХ століття, коли по всій країні утворювалися профспілки, набирав обертів робітничій рух, ця біда не оминула і Ельворті. У травні 1905-го до тижневого страйку машинобудівників приєднався тільки один цех заводу Ельворті – ливарний. Проте 15 жовтня 1905 р., під час кульмінації загальноросійського політичного страйку, робітники висунули вимоги скорочення робочого дня з 11,5 до 9 годин і збільшення зарплатні на 20%.

Роберт Ельворті походив не з аристократичної родини багатіїв, добробут його предків – небагатих сквайрів – віками залежав від добросусідських стосунків з робітниками і орендарями. Тож він зробив щось зовсім протилежне тому, що робили власники великих заводів по всій імперії. Він не тільки виконав усі вимоги робітників, а й навіть запропонував їм більше. Він почав ще більше турбуватися про добробут їх родин. Мері почала ще більше займатися благодійністю. Тож у подальшому робітники Ельворті не брали участі у політичних страйках.

Проте сам Роберт, за свідченнями сучасників, переніс ці події досить важко. Саме тоді він вирішив відійти від одноосібного керівництва заводом і створив акціонерне товариство. Він залишався у раді директорів і більшість акцій заводу належала йому, проте це дозволило перебудувати роботу так, щоб родина могла постійно жити в Англії, а в Єлисаветград приїздити кілька разів на рік.

Наймолодша донька Роберта і Мері Хільда Кларксон Вебб згадувала: «Пасха вважалася «Єлисаветградським сезоном», коли всі, хто бажав, приїжджали сюди. Великою подією Великодніх святкувань було проведення ярмарку, на якому батько виставляв сільськогосподарську техніку і коней зі своєї садиби.

До цього часу батько купив два автомобіля першого випуску. У сімейному альбомі збереглося два знімки 1903 року, де він в автомобілі «Клемент», на одному фото в Веймасі, а на іншому в Єлисаветграді. Я пам'ятаю, як батько вивозив нас до степу, і я, ще дитина, мало не випала з машини на вибоїстій дорозі.

(…) Росіянам неймовірно подобалися всілякі свята. У 1912 році наші батьки святкували срібне весілля. Їхній друг організував банкет, на який були запрошені 213 осіб. Коли увійшли батьки, почав грати оркестр. Звучали тости російською мовою в їх честь, і вони всім відповідали. Напевно, наших батьків довго пам'ятали в Єлисаветграді за все те добро, що вони зробили.

Батько вважав своїм незмінним правилом: капітал, зароблений в Росії, вкладати або витрачати теж у Росії»

Завод і далі процвітав. Адрес-календар «Єлисаветград» за 1913 рік наводить такі відомості: «Найбільш великим підприємством у нашому місті слід вважати відомий не лише в Росії, але й за кордоном завод землеробних машин Акціонерного Товариства "Р. і Т. Ельворті", заснований тут більше 35 років тому. За своїми розмірами і оборотом, якістю виробів і широкою їх популярністю завод цей належить до розряду підприємств першого рангу; серед заводів же землеробних машин він давно посів перше місце.
Обширні заводські приміщення, серед яких деякі побудовані кращими європейськими зразками, займають у наш час дуже велику територію, значна частина її відведена під лісні склади. Ці лісні дільниці об'єднані із головним заводським корпусом підземним тунелем, по якому матеріали на особливих вагонетках надходять у лісопильне відділення. Особливу увагу привертають колосальні 6-ти і 4-поверхові залізобетонні корпуси, що будуються Товариством тепер».

На той час на заводі працювали більше 2000 робітників і 50 службовців. Тут був клуб, бібліотека, кегельбан, літературний і театральний гуртки, фонд взаємного страхування та пенсійна каса.

Старші сини Роберта Ельворті – Едвард і Томас – загинули під час першої світової війни. Після їхньої загибелі британський уряд демобілізував останнього нащадка Ельворті Вільгельма. Хелена і Хільда Ельворті під час Першої світової війни працювати сестрами милосердя. Більше ніхто з них у Єлисаветград не повернувся.

Після завершення військових дій в 1918 році Роберт Ельворті висунув вимогу до комуністичної Росії - компенсувати втрату бізнесу, який, за його ретельними підрахунками, коштував мінімум 12 500 000 срібних рублів. Він звернувся до Міністерства закордонних справ з проханням повернути 3 251 274 рублів, які належали йому особисто, і 874 679 рублів, які належали родині і найближчим родичам. Звичайно, ніхто ніяких грошей йому не повернув.

У 1925 році вісімдесятирічний Роберт на прохання колишнього інженера свого заводу Ф.Майша працював консультантом під час будівництва заводу у Словенії. Там він і помер.

Як це не дивно, завод братів Ельворті процвітав і після націоналізації. Взагалі до наших часів збереглося майже все, збудоване ними! А от їхнє ім'я було майже забуте.

А у 1990-х роках в Кіровоград приїхав онук Роберта Ельворті Майкл Кларксон Вебб. Саме він потім запросив у Великобританію кіровоградську делегацію, надав сімейний архів, фотографії та спогади своєї матері і повернув нам величезну частину нашої історії. Павло Босий, який працював з сімейним архівом Ельворті, написав книгу «Роберт Пірс Ельворті», з'явилися публікації в пресі.

Сьогодні завод Ельворті знову носить ім'я братів, у місті є вулиця Ельворті, музей Ельворті, пам'ятник Роберту і Томасу. І зараз навіть важко уявити, що сімдесят років про родину Ельворті у нашому місті ніхто не згадував…