×
 
 
історія
Таємниці Міського саду:
цвинтар, Потьомкінський дуб та оазис
 
За більш ніж 250 років існування цей сад називався Казенним, Виноградним, Потьмкінським, Міським, належав державі, потім місту, потім військовим, потім знову місту. Зараз парк Перемоги, Міський сад, у досить занедбаному стані. За свою багатовікову історію цей парк не перший раз опиняється на межі знищення. Проте в останній момент завжди знаходився хтось, кому парк був потрібний, і він знову ставав улюбленим місцем відпочинку городян.

 
Царський город, чумний цвинтар та військовий готель
 
У 1764 році в одній версті від фортеці Святої Єлизавети, на березі річки Сугоклея генерал Мельгунов за наказом імператриці Катерини ІІ посадив сад, в якому мали вирощуватися фрукти та овочі для імператорського столу. Вже у наступному році з Єлисаветградського казенного саду до столиці відправили кавуни та дині.

Проте Єлисаветград виявився не найкращим місцем для овочеводства. Хоча виноград ріс тут добре – деякий час сад навіть називали Виноградним. Але скоро царський двір перестав замовляти овочі і фрукти з Єлисаветграда.

Під час епідемій чуми 1770-1771 та 1883-84 року саме при в'їзді у «імператорський» сад хоронили померлих! Потім цвинтар засадили неплодовими деревами і з того часу, вже більше двохсот років, це місце залишається недоторканим. Хоча у 2007 році, коли міська влада роздавала землі в міському саду під забудову, депутати здуру поділили між собою і чумний цвинтар. На щастя, потім скандальне рішення № 405 було скасоване.

У 1795 році сад здали в оренду, а у 1819 році взагалі передали місту. У той час сад називався Потьомкінським, в пам'ять про перебування у нашому краї Ясновельможного князя Григорія Олександровича Потьомкіна. До 1915 року у саду ріс дуб, який теж називали Потьомкінським. За легендою, перед осадою Очакова князь Григорій Потьомкін саме бід цим дубом збирав військові ради.

За кілька десятиліть, поки сад був у власності міста, він прийшов у повний занепад. Проте у 1834 році, коли Бобринець став повітовим містом, а Єлисаветград - центром військових поселень, сад також передали військовим. І військові за кілька років створили на берегу Сугоклеї чудовий парк з квітниками, купальнями, танцювальної залою, ротондами та гостьовими будиночками, де зупинялися найвищі військові чини, що приїздили до міста.

Треба зазначити, що військовим і на думку не спадало закрити парк для відвідувачів. Навпаки, саме у цей час Міський сад став улюбленим містом відпочинку городян.

 
Трамвай, телефон та освітлення
 
«А на окраине города — Казённый сад, с высокими украинскими тополями, а под сенью тополей выщербленные от времени скамейки, и вырезанные на них перочинным ножом дни, месяцы, годы, вензеля, имена, инициалы, и пронзённые стрелой отлюбившие, перегоревшие, испепелённые сердца», - писав наш земляк Дон-Амінадо про Єлисаветград початку ХХ століття.

Після скасування військових поселень Казенний сад знову передали місту і місто його знову швидко занедбало. За наступні кілька років були зруйновані усі споруди, які будували військові, парк заріс чагарниками.

Відновлювати його взявся міський голова Олександр Пашутін у кінці ХІХ століття. Тут відкрили буфети для публіки, чотири рази на тиждень грав військовий оркестр. Парк освітлювався та мав телефон – 294. Сюди їздив навіть трамвай – влітку до 23.00, весною та восени – до 22.00.

Мабуть, саме з побудовою трамвайної лінії сад став доступним не тільки для мешканців сусідніх районів та тих, хто міг дозволити собі візника, але й для інших єлисаветградців. Вартість трамвайного квитка (5 копійок) на той час теж була чималою, проте ціна проїзду від центра міста до Міського саду на двокінному екіпажі складала 40 копійок.

Тож сюди їздили і ходили гуляти та купатися (русло річки розчистили ще військові) з усього міста. В теплу пору року сад ставав своєрідним культурним центром – тут був літній театр, відбувалися вистави під відкритим небом, тут проходили загальноміські свята і т.п. У 1914-му тут відкрили дитячий майданчик – літній табір для дошкільнят і школярів денного перебування. Влітку у засушливому і запорошеному Єлисаветграді міський сад був оазою.

"Ввиду жары, доводящей до помешательства, я предлагаю Вам, Ольге Даниловне и Александру Васильевичу отправиться сегодня в городской сад для вдыхания благорастворенных воздухов и для созерцания установленных в оном зрелищ.
(NB. Оркестр хороший.)",
- писав Олександр Карлович Тарковський нареченій влітку 1902 року.

І пізніше, в іншому листі: «В городе тишь да гладь, да зловоние воздухов. Оперетки нет, в городском саду, кроме той итальянской пары, что мы уже видали, приехала еще итальянская орда из десяти человек, состоящая из безголосых, ногами дрыгающих мужчин и мерзкорожих баб. Сведущие люди говорят, что эти бабы сначала с успехом занимались вечерними гуляниями по Дерибасовской, а потом, вследствие упадка дел, поступили в итальянки».

 
Дрова та ВДНХ
 
Але така вже доля Міського саду, що після чергового підйому його спіткало чергове занедбання. Під час громадянської війни він перетворився з місця відпочинку на джерело дармових дров для мешканців сусідніх районів і сіл. На дрова пішли і «старі тополі», про які писав Дон Амінадо, і дерев'яна сцена літнього театру, і павільйони-буфети, і навіть знаменитий потьомкінський дуб.

Але вже в середині 20-х років парк відновили! Сюди знову приходили гуляти родинами, щоправда, і публіка вже була інша, і розваги. На початку Великої вітчизняної війни в парку були атракціони для дітей, буфет, спортивна та танцювальна площадки.

Проте зрозуміло, що під час окупації парк знову вирубали на дрова. А в 1944-му знову почали відновлювати. Після війни місцева влада приділяла величезне значенні саме відновленню та створенню зелених зон. Цьому, звичайно, сприяв і сталінський указ про створення «зелених кілець» навколо міст у степовій зоні. У наступні десятиліття з'явилися Лісопаркова, Салганні піски, лісові масиви в Озерній та Злодійській балках, соснові ліси у Северинці та Підгайцях, дубові – у Клинцях та Канатовому. Проте і Міському саду приділили чимало уваги.

У 50-ті роки він знову став місцем для відпочинку. Тут була човнова станція, футбольне поле, стенд для стрільби і навіть парашутна вишка. Пізніше з'явився літній кінотеатр, атракціони (напевно, все це більшість кіровоградців пам'ятає).

Тут, у Міському саду, проходила, до речі, місцева ВДНХ - щорічна сільськогосподарська виставка. Для виставки побудували просторі павільйони (залишки фундаменту, які сьогодні можна знайти в міському саду – саме від цих павільйонів), створили навіть кілька штучних водойм, щоб демонструвати рибу, вирощену у місцевих господарствах.

Ще в середині вісімдесятих кіровоградці радо їздили відпочивати у Міський сад, тут ще були човни та катамарани, крутилося невелике колесо обзору та працювала кімната кривих дзеркал. Куди це все поділося?

Проте хочеться вірити, що за традицією, після періоду занедбання знову настане період розквіту парку. І перше, що для цього потрібно зараз, це зручний громадський транспорт та освітлення не тільки біля «Тихої гавані», а по всій території парку. Адже і спортивні майданчики, і футбольне поле, і навіть кілька одиноких лавочок «злочинна влада» там у минулі роки збудувала, а «італійці» і власники буфетів самі підтягнуться…
Река Сугаклея уходит в камыш,

Бумажный кораблик плывет по реке.

Ребенок стоит на песке золотом,

В руках его яблоко и стрекоза.

Покрытое сеткой прозрачной крыло

Звенит, и бумажный корабль на волнах

Качается. ветер в песке шелестит,

И все навсегда остается таким...

А где стрекоза? Улетела.

А где Кораблик? Уплыл.

Где река? Утекла.

(Арсений Тарковский)

Переглядiв: 12397
ОЛЬГА  СТЕПАНОВА
журналіст: ОЛЬГА СТЕПАНОВА
Facebook Twitter Viber Skype