Це місце існувало тут багато мільйонів років, але для нас його «відкрив» у середині минулого століття Ігор Тихонович Бабанський – агроном, біолог та педагог. Працюючи на станції юних натуралістів, Ігор Бабанський обійшов разом зі своїми учнями усю область і описав ті її куточки, які вражали дивовижною, немісцевою флорою і фауною: Монастирище, Чорне озеро, урочище «Розлитий камінь».

Нам пощастило побувати у заказнику з його донькою – Ніною Бабанською. Вона була тут ще в дитинстві, з татом, потім кілька десятиліть сама возили сюди дітей, зверталася до влади щодо надання урочищу статусу заповідника і т.п. Тож Ніна Ігорівна знає про Монастирище все!

І вона переконана: це – давнє капище, а величезні камені дивної форми – антропоморфні і зооморфні скульптури. За її словами, коли люди ще не вміли відсікати від каменів зайве, то шукали у природі камені, схожі на людей та тварин, і «видряпували» на них деталі, яких не вистачало. Потім протягом тисячоліть ці скульптури шліфувала вода і вітер, і вони поступово втрачали форму.

З цієї точки зору «скульптурний парк» Монастирища – це чудовий спосіб потренувати уяву. Місцеві мешканці впевнені, що під центральною скелею лежить породілля з малюком. Біля однієї зі стін «огорожі» знаходять змію. А на центральній скелі – жінку, черепаху і т.п. Цим каменям приписують дивовижні властивості: один, мовляв, дарує чоловічу силу, інший лікує безпліддя у жінок, третій допомагає зрозуміти своє місце в світі і рухатися до мети. На «капищі» - кілька рябинок, увішаних стрічками. Ці стрічки – подяка горі за здійснення мрій. А от думки щодо того, який камінь, яке бажання здійснює, розходяться.

Якщо вже будете в Монастирищі, обов'язково побродіть по «капищу». Ніна Бабанська каже, що робити це треба не з компанією друзів, а на самоті, так ви почуєте себе і знайдете власний камінь.

Хоча в інших куточках Монастирища гуляти на самоті не варто. Тут дуже багато змій. Як розповіли нам місцеві мешканці, шість видів. Більшість з них не отруйні, а ті що отруйні, не дуже шкідливі.

«Хлопців, які сітки ставлять, іноді гадюки кусають, - каже наш співрозмовник. - Вони розповідають, що тоді два дні ходиш, як з похмілля». Тож ніякого лиха тут статися не може (особливо, якщо не ставити сітки), але можна добряче налякатися, особливо, якщо зустрінете жовтобрюха – змію неотруйну, але дуже велику, сміливу (більшість змій просто ховається, почувши кроки людини), яка ще й «насвистує».

Місцеві жаліються, що туристи з переляку часто вбивають жовтобрюхів і навіть яскравих ізумрудних ящірок, яких тут теж дуже багато. І після вихідних місцевий вчитель історії Олександр Чепурний, який опікується цим місцем, збирає у заказнику не тільки целофанові пакети і пластикові пляшки, але й понівечені трупики справжніх господарів Монастирища.

Чому це місце називають Монастирище, невідомо (точніше, з цього приводу існує багато різних легенд). А от звідки взялися назви «Мати-гора», «Дівич-гора», цілком зрозуміло. У «дворі» Монастирища часто відчуваєш порожнечу під ногами, в середині скелі є великі пустоти. За однією з легенд, тут колись здавали екзамен козаки-характерники. Мовляв, у Монастирищі є трави, з яких можна зварити «Напій Соми» - ритуальний «компот» давніх персів, який «вивільняє свідомість» і навіть «дарує безсмертя». Поживши якийсь час на горі, відчувши її природу, характерники начебто могли знайти ці трави, сварити напій, а потім силою думки розсунути «стіни» і потрапити у середину, де їм відкривалася таємниця гори.

В принципі, якщо трохи пошукати, то Мати-гора впустить і вас - тільки недалеко. Ми знайшли один тунель біля «огорожі» Монастирища – вузький прохід довжиною кілька метрів. Через нього може без проблем пройти дорослий чоловік, але заходити всередину насправді доволі моторошно.

Вірити ви чи ні у всі ці легенди, Монастирище вас неодмінно вразить – дивовижною красою природи. Тут ростуть дикі степові орхідеї та крихітні трикольорові фіалочки, тут можна побачити орда-змієїда і смішних довгоносих мишок – бурозубок. А на березі Інгулу, який нагадує тут гірську річку, – справжній пляж під кам'яним навісом з кам'яним «столиком». Тут неглибоко і вода дуже тепла, лежачи під перекатами, наче у джакузі, можна намити напівкоштовних камінців – кварців, гранатів (якщо, звісно, знати, як вони виглядають у природі). Хоча треба бути обережним: течія доволі сильна, а камені - слизькі.

Але майте на увазі: Мати-гора береже себе від зайвих очей. В цьому їй з усіх сил допомагають облавтодор і районна влада: ані доріг, ані вказівників. Їхати з Кіровограда можна двома шляхами: Бобринець - Кетрисанівка – Інгульське або Устинівка – Сонцеве - Інгульське. Це однаково погано. Від Інгульського треба їхати по грунтовці - дорогу вам зможуть вказати мешканці села. Між Інгульським та заказником ви побачите котлован для сміття, тож не залишайте пляшки у Монастирищі, їх можна буде викинути по дорозі.

На в'їзді у сам заказник, на жаль, теж немає інформаційного щита. Тож ми, туристи, можемо й не знати про те, що тут не можна палити вогнища, викопувати рослини, нищити тварин. Спасибі вчителю історії Олександру Чепурному, який не лінується щодня (а в вихідні і кілька разів на день) обходити заказник, розповідати приїжджим легенди та збирати сміття. А також в'язням Устинівської виправної колонії № 37, які приходять сюди прибирати за висококультурними шанувальниками давніх культів після свят і вихідних.