×
 
 
У Кіровограді живуть нащадки
гетьмана Данила Апостола та
святого Іоасафа Бєлгородського


Куди може завести вивчення власного родоводу
В останні десятиліття багато українців почали шукати своє коріння, вивчати архівні документи, складати генеалогічні дерева і т.п. У більшості з нас є якісь сімейні історії, ми хоча б приблизно розуміємо, звідки були наші прадіди та прапрадіди, де вони народилися, чим займалися. У більшості родин цю інформацію передають з покоління в покоління.

Кіровоградець Анатолій Федорович Горленко виріс у родині, пам'ятає свого дідуся, але кілька десятиліть тому раптом усвідомив, що нічого не знає про своїх предків. Ані дід, ані батько ніколи нічого йому не розповідали. А коли він дуже давно спитав про це, то його батько Федір Іванович Горленко відповів, що дідусь – Іван Іванович, мовляв, був кулаком, тож копатися у власній історії і тим паче розповідати комусь про своїх предків не варто.

Анатолій Горленко зайнявся історією свого роду тільки коли вийшов на пенсію, просто заради задоволення. Каже, найважче було знайти відомості про народження діда - Івана Івановича. А далі… Виявилося, що історія роду Горленків описана вже багато разів і багатьма людьми. Анатолій Федорович переконаний, що його дід - Іван Іванович, який народився у 1883 році в Чернігівській губернії, походив від одного із перших українських дворянських родів.
 
Чотири родоводи
Власне, сьогодні достатньо набрати в пошуковику прізвище Горленко – і з'являться сотні статей про давній український рід. Коли Анатолій Федорович почав досліджувати свій родовід, інформації було не так багато. Та й статті про рід зазвичай починаються від прилуцького полковника Лазаря Горленка (загинув у 1687) і закінчуються Якимом Горленко (1705-1754), більше відомим як святий Іоасаф Бєлгородський.
«Я звернувся до наукової бібліотеки ім. Чижевського, до краєзнавчого музею, - розповідає Анатолій Федорович. - І мені допомогли. У бібліотеці – знайти наукову історичну літературу. У музеї тоді працював Костянтин Шляховий, він дуже допоміг мені у пошуках. Допомогли з документами і в Густинському монастирі, де зберіглася усипальниця роду Горленків, в якій поховані вісім чоловік – представники трьох поколінь роду».
Фото А.Горленка
Анатолій Горленко відкриває товстий том – збірку документів і уривків із художніх творів, яку він склав для нащадків:
«Я працював над цим десь три роки. Іноді навіть ночами працював. Спати не міг – так було цікаво! Але мені пощастило. Сам я б таку роботу зробити не зміг – життя б не вистачило. Просто історія роду від Лазаря Горленка і до початку ХХ століття вже була описана дуже докладно».
У збірці - чотири родоводи Горленків. Один із них написав князь А.В. Дабиджа у 1885 році. Другий опублікований в книзі «Родословный сборник Российских дворянских фамилий» (автори - В.В. Руммель і В.В. Голубцов) у 1886 році. Третій написав В.Л. Модзалевський для збірки «Малороссийский родословник» у 1908 році. Ще один родовід склав грузинський князь Симон Абашидзе, якому в 1876 році (після занепаду основної гілки роду Горленків) дозволили приєднати до свого прізвища прізвище тестя Семена Горленка і надалі носити ім'я Абашидзе-Горленко.

Забігаючи наперед, зазначимо, що князь Абашидзе-Горленко не мав синів, тож основна гілка великого роду все ж таки зникла. Але були інші гілки, зафіксовані в II, III и VI частинах Родової книги Курської, Чернігівської та Полтавської губерній.

Крім офіційних родоводів, у «книзі» Анатолія Горленка – уривки з біографічних записок єпископа Іоасафа Горленка та бригадира Слобідських полків Івана Квітки, який був одружений на рідній сестрі єпископа Парасковії Горленко. До речі, Іван і Парасковія Квітки, що мали маєток Основа під Харковом – дідусь і бабуся майбутнього класика української літератури Григорія Квітки-Основ'яненка!

У єпископа Іосафа Горленка та Парасковії Квітки був молодший брат Андрій. Якщо роздивитися генеалогічне дерево Горленків, складене нашим співрозмовником, то видно, що його дід – Іван Іванович був праправнуком саме Андрія Андрійовича.

Андрій Андрійович мемуарів не залишив (або вони поки що невідомі). А шкода. Тому що Полтавський полковник Андрій Горленко був одним з тих, хто у 1754 році керував будівництвом Фортеці святої Єлисавети!
 
Від Лазаря до Андрія
Робота Анатолія Горленка починається з тексту Грамоти від 17 листопада 1665 року. У цей день Великий государ Олексій Михайлович пожалував дворянство 12 особам з козацької старшини – це, каже Анатолій Федорович, були перші українські дворяни. Серед 12 імен і Прилуцький полковник Лазар Горленко.
Дмитро Горленко 1660-1731
"Лазар загинув страшною смертю, - каже Анатолій Горленко. – Він був соратником Івана Самойловича. В 1687 році, коли відбувся Коломацький переворот, внаслідок якого Самойловича позбавили влади, а гетьманом обрали Івана Мазепу, Прилуцький полк був у Кримському поході. Дізнавшись про державний переворот, козаки вчинили бунт – полковника спалили живцем…

Через десять років, у 1697 році, його залишки були перевезені до Густинського монастиря, до того самого родинного склепу, який я вам показував. А полковником Прилуцького полку обрали його сина – Дмитра Лазаревича (1660-1731), який став одним із найближчих соратників Мазепи, супроводжував гетьмана в еміграцію.

Його син – Андрій Дмитрович (1680-1756) одружився з донькою Миргородського полковника, майбутнього Гетьмана Лівобережної України Данила Апостола. Разом з батьком і тестем Андрій підтримав Мазепу і прийняв підданство Шведського королівства. Потім разом із батьком повернувся до України, хоча всіх своїх земель вони лишилися.

Від шлюбу Андрія Горленка та Марії Апостол народилося 5 синів і три доньки. Найвідоміший з них - Яким – святий Іоасаф Бєлгородський. Коли я почав цим займатися, то розповів про свої розвідку отцю Євгенію Назаренку, який тоді служив в Преображенській церкві. І в якійсь мій прихід до церкви отець Євгеній показав мені ікону святого Іосафа Бєлгородського, якому моляться матері вбитих та полонених воїнів...Теж, виходить, мого далекого родича.
Святитель Іоасаф Бєлгородський

- А коли і чому його канонізували?


Святитель Іоасаф
прожив лише 49 років, вів дуже аскетичний спосіб життя, але був єпископом Бєлгородської губернії, в якій було більше тисячі парафій, піклувався про Харківську колегію, виступав проти латинизації українських шкіл. Написав багато художніх та філософських творів. Через кілька років після його смерті кілька священників відкрили його труну і з'ясували, що його мощі нетлінні. Півтора століття його мощі зберігалися так само нетлінними у Бєлгородському монастирі. Тож у 1910 році священний Синод прийняв рішення про його канонізацію.

Мандри нетлінних (і досі!) мощів святителя – то окрема історія: з 1920 року їх тягали по запасниках різних російських музеїв, поки у 1991 році вони не повернулися в Бєлгород, де зберігаються і донині.

Про святителя Іосафа написано дуже багато як церковними, так і світськими дослідниками. Проте Анатолія Федоровича більше цікавив його молодший брат Андрій (1709-1780) .



 
Іван Горленко 1883-1951
Крім того, що Андрій Андрійович працював на побудові Фортеці св. Єлисавети, він мав дві пасіки «у великому лісі за Дніпром» - на території сучасних Світловодського і Знам'янського районів. Мав шістьох дітей, в тому числі молодшого сина Івана (1740-1810), правнуком якого, за твердженням нашого співрозмовника, і був його дід – Іван Іванович (1883-1951). Після революції Іван Іванович жив тихим-тихим життям у селі в Сумській області. Федір Іванович, його молодший син, батько Анатолія Федоровича, народився там у 1918 році…

Навіть коли просто слухаєш історію українських козаків-аристократів Горленків, подих перехоплює від захвату. А уявіть собі, що означає усвідомити власну приналежність до цього роду… Тож питання, яке ми хотіли поставити Анатолію Федоровичу від початку розмови:

- Як це змінило ваше життя?

- Ви знаєте, змінило. Не те, щоб я почав ходити вулицями і розповідати всім, що я нащадок Данила Апостола (хоча друзям, колегам, я, звичайно, розповідав). Але я відчув власну цінність, унікальність. І став інакше ставитися до людей, не зверхньо, а просто по-іншому. Це важко пояснити.

Здається, ми зрозуміли Анатолія Федоровича: неможливо усвідомлювати себе нащадком таких людей і одночасно лаятися із сусідкою по сходовій клітці. І насправді в цьому, мабуть, і є сутність дворянства. Не в багатстві (його ті самі Горленки втрачали неодноразово), не в освіченості (далеко не всі в роді мали блискучу освіту), а саме у цьому усвідомленні належності до великого роду – роду, який творив історію цієї країни.

 
 
 
 
Переглядiв: 1360
ОЛЬГА  СТЕПАНОВА
журналіст: ОЛЬГА СТЕПАНОВА
ОЛЕКСІЙ  КАПРИЦЯ
фотокореспондент: ОЛЕКСІЙ КАПРИЦЯ