Крім того, що Андрій Андрійович працював на побудові Фортеці св. Єлисавети, він мав дві пасіки «у великому лісі за Дніпром» - на території сучасних Світловодського і Знам'янського районів. Мав шістьох дітей, в тому числі молодшого сина Івана (1740-1810), правнуком якого, за твердженням нашого співрозмовника, і був його дід – Іван Іванович (1883-1951). Після революції Іван Іванович жив тихим-тихим життям у селі в Сумській області. Федір Іванович, його молодший син, батько Анатолія Федоровича, народився там у 1918 році…
Навіть коли просто слухаєш історію українських козаків-аристократів Горленків, подих перехоплює від захвату. А уявіть собі, що означає усвідомити власну приналежність до цього роду… Тож питання, яке ми хотіли поставити Анатолію Федоровичу від початку розмови:
- Як це змінило ваше життя?
- Ви знаєте, змінило. Не те, щоб я почав ходити вулицями і розповідати всім, що я нащадок Данила Апостола (хоча друзям, колегам, я, звичайно, розповідав). Але я відчув власну цінність, унікальність. І став інакше ставитися до людей, не зверхньо, а просто по-іншому. Це важко пояснити.
Здається, ми зрозуміли Анатолія Федоровича: неможливо усвідомлювати себе нащадком таких людей і одночасно лаятися із сусідкою по сходовій клітці. І насправді в цьому, мабуть, і є сутність дворянства. Не в багатстві (його ті самі Горленки втрачали неодноразово), не в освіченості (далеко не всі в роді мали блискучу освіту), а саме у цьому усвідомленні належності до великого роду – роду, який творив історію цієї країни.