×
 
 
історія
У розпал дискусії:
Якими були пам'ятники
Єлисаветграда - Зінов'євська - Кіровограда
Ідея написати про єлисаветградські та кіровоградські пам'ятники виникла у нас у зв'язку з конкурсом на проект пам'ятника Героям Майдана на центральній площі. Хотілося згадати, які у нас були пам'ятники, як їх ставили, чи існують у нашому місті якісь традиції монументального мистецтва. До речі, наші предки мали ті самі проблеми, що й ми зараз: проводили конкурси, але не отримували задовільного результату.

Більшість пам'ятників, які сьогодні прикрашають і спотворюють місто, встановили вже у часи Незалежності чи в останнє десятиліття існування СРСР. Зараз це важко уявити, проте у Єлисаветграді був лише один пам'ятник і стояв він на цвинтарі. У Зінов'євську встановили ще один. Від часів Кірово-Кіровограда до початку Великої Вітчизняної війни до наших днів дожив теж лише один пам'ятник (було ще кілька пам'ятників Сталіну). А ще один легендарний пам'ятник встановили у місті прямо під час війни.

Тож насправді ідея більшовиків «мітити територію» за допомогою монументальної скульптури розквітла у всій красі якраз в останні півстоліття. Проте про все по порядку.
 
Коштами громади
 
Перший пам'ятник у нашому місті був встановлений за ініціативи та за кошти громади. Професор Віктор Іванович Григорович встиг пожити у Єлисаветграді лише кілька місяців. Завідувач кафедри та декан філологічного факультету Одеського університету Григорович у 1876 році вийшов на пенсію та переїхав до нашого міста, щоб вивчати місцевий фольклор.

Через три місяці після переїзду Григорович помер. Відразу по смерті вченого-філолога директор Єлисаветградського реального училища Завадський та міський голова Турчанов розпочали збір коштів на встановлення пам'ятника. Тоді зібрали 187 рублів, проте цих коштів не вистачило. У 1890 році до збору підключився Одеський університет. Новий збір коштів оголосив і міський голова Єлисаветграда Пашутін. Але зібрали необхідну суму – 2050 рублів – тільки у 1892-му. Цікаво, що ані адміністрації університетів, ані міська управа Єлисаветграда власних коштів у цей проект не вкладали.

Конкурс на проект пам'ятника виграв архітектор Бернардацці, сам бюст вченого з каррарського мармуру замовили скульптору Борису Едуардсу. До речі, в результаті 2050 рублів вистачило тільки на мармур і доставку у Єлисаветград, скульптор і архітектор працювали безкоштовно. Правда, історія дуже нагадує історію зі встановленням пам'ятника жертвам Голодомору у 2016-му? Ось вам і традиція…

18 жовтня 1892 року було урочисто освячено перший досить скромний єлисаветградський пам'ятник – бюст професора Григоровича на Петропавлівському цвинтарі. Це був перший пам'ятник вченому у Російській імперії!

Під час будівництва сучасної вулиці Полтавської бюст разом з прахом вченого перенесли на Биківське кладовище, після його руйнування – на Ровенське, де він знаходиться і зараз. А у 1969 році біля машинобудівного технікуму встановили копію першого єлисаветградського пам'ятника.
 
Коштами міста
проект пам'ятника Олександру ІІ
Проте, виявляється, у Єлисаветграді збиралися встановити і пам'ятник царю. У 1911 році з нагоди 50-річчя реформ імператора Олександра ІІ та 30-річчя його загибелі від рук народовольців, по всій імперії встановлювали типові пам'ятники царю-визволителю. Проте у Єлисаветграді вирішили розробити власний проект. Навіть місце вибрали – на плацу Кавалерійського училища.

Міська дума виділила на це 20 тисяч рублів (тобто вдесятеро більше, ніж коштував мармуровий пам'ятник Григоровичу). Проте цього разу вирішили конкурс своїми силами не проводити, а звернулися в Петербурзьку Академію мистецтв. Конкурс виграв скульптор Фрідріх Карлович Лехт. Наш Олександр ІІ мав стояти у розстібнутій шинелі і військовому кашкеті, тримаючи у руці листи маніфесту 1861 року. Проект був затверджений у липні 1914 року, але пам'ятник у Єлисаветграді так і не встановили, адже почалася Перша світова війна.

 
Перший радянський
фото з книги О.Чуднова та С.Шевченка «Кавалерія»)
А на плацу Кавалерійського училища через 10 років встановили інший пам'ятник – Володимиру Іллічу.

Історія пам'ятника Леніну, роботи великого радянського скульптора Матвія Манізера, теж небанальна. Зінов'євський окружком оголосив конкурс на проект пам'ятника, проте роботи надходили дуже слабкі. Тож, за прикладом єлисаветградців, зінов'євці звернулися до Академії мистецтв. Академія оголосила власний конкурс, у результаті якого було обрано проект Манізера. Проект був затверджений спеціальною Державною комісією, яка давала дозволи на право показу статуй вождя, і згодом став типовим. Такі ж пам'ятники встановили у Хабаровську та Самарі.

Цей пам'ятник у 1925 році обійшовся місту і містянам у 21 тисячу рублів. Більше половини з них пожертвували жителі міста і студенти колишнього Кавалерійського училища, яке вже називалося Кінною школою імені Будьонного.

Під час окупації той, перший, пам'ятник зник, мабуть, його переплавили. Але постамент залишився і в 1947 році був у тій самій формі відлили новий пам'ятник.

Про пам'ятник Кірову роботи того самого Манізера писати не будемо. Про нього і так сказано чимало. А ось про пам'ятники Сталіну варто було б згадати. Кажуть, один Сталін був біля педінституту, інший разом з Леніним сидів на лаві в Міському саду.

 
Воєнний
 
Останній пам'ятник, про який хотілося б згадати, - пам'ятник воїнам-визволителям міста, який стоїть у Театральному сквері. Невеличкий (фігури на ньому навіть менше натуральної величини), мабуть, не дуже цінний з художньої точки зору, давно обідраний металістами. Цей пам'ятник встановили у рекордно короткі строки.

У січні 1944 звільнили Кіровоград, а вже у травні на цвинтарі, де поховали воїнів, що загинули під час визволення міста, встановили цей пам'ятничок. Звичайно, ніяких конкурсів проектів тодішня міська влада не проводила. Кажуть, пам'ятник взагалі відлили зі снарядів працівники «Червоної зірки».

У 1955 році останки загиблих перенесли звідси на Фортечні вали, а пам'ятник залишили для нас, нащадків, щоб пам'ятали. У 1990-х нащадки вкрали з пам'ятника, розташованого між тодішнім міськвідділом міліції і військовою частиною, дев'ять барельєфів та ланцюги, які його огороджували… Ані міліціонери, ані військові, нічого не помітили.

Переглядiв: 2515
ОЛЬГА  СТЕПАНОВА
журналіст: ОЛЬГА СТЕПАНОВА