×
 
 
"Улюбленому місту присвячується":
Кращі вірші про Єлисаветград
 
«Есть блаженное слово - провинция, есть чудесное слово - уезд.
Столицами восторгаются, восхищаются, гордятся.
Умиляет душу только провинция.
Небольшой городок, забытый на географической карте, где-то в степях, на берегу Ингула, преисполняет сердце волнующей нежностью, сладкой болью.
Потерянный, невозвращенный рай!»


Так згадував рідне місто наш земляк, письменник Дон-Амінадо в романі «Поезд на третьем пути», який був опублікований в Нью-Йорку в 1954 році.

 
 
У нас цей роман давно розібрали на цитати. І це не дивно, адже це чи не єдиний повноцінний художній твір про наше місто – про його вулиці і сквери, дерев'яні тротуари з жахливими вибоїнами та стару бруківку, якою з ранку до вечора їздили невтомні водовози. Дивує інше – кілька десятиліть Амінодав Шполянський не бував на батьківщині, він став одним із найвідоміших поетів руського зарубіжжя і майже не спілкувався с земляками, проте його роман і досі можна використовувати як путівник!

Ось єлисаветградський зимовий театр – саме такий, як його описав Дон-Амінадо: яскраво-рожевий з кованим балкончиком, ось вокзал, жіноча гімназія, ось старі тополі в міському саду… Ми досі живемо в тому самому місті, яке покинув письменник 100 років тому…

„Єлисаветград – затишне містечко військового поселення, як оазис у пустелі, освіжив мене. За планом міста і прямими його вулицями Єлисаветград чимось нагадував собою Царське село, зрозуміло, за винятком царської розкоші, котрої в Єлисаветграді немає, хоч і видніються на околиці міста величезні будівлі, що називаються палацом», - писав у своїх „Записках" генерал Порфірій Глібов, який відвідав наше місто у 1855 році.
Французький географ, автор всесвітнього географічного довідника «Земля і люди», Елізе Реклю у 1885 році дав місту таку характеристику: «Єлисаветград розвивається з американською швидкістю. Дивуєшся, бачачи, як швидко зводяться будинки, виникають наче за якимись чарами серед степу»...

 
 
А Лев Троцький у книзі «Моя жизнь» згадував своє перше враження від великого міста: «Ни одна из столиц мира - ни Париж, ни Нью-Йорк - не произвела на меня впоследствии такого впечатления, как Елисаветград, с его тротуарами, зелёными крышами, балконами, магазинами, городовыми и красными шарами на ниточках. В течение нескольких часов я широко раскрытыми глазами глядел в лицо цивилизации».


Але це враження проїжджаючих та приїжджаючих. Найкраще про місто написали ті, хто тут народився, виріс.

 
 
Арсеній Тарковський – геніальний поет, який постійно повертався у рідне місто. Не тільки у віршах. Він регулярно приїздив сюди за натхненням, навіть коли не залишилося вже ані будинку, де він виріс, ані родичів, ані друзів дитинства. «Как мне хочется на Украину, в мой Кировоград, — писав він, - я поехал бы на родину за слезами, больше мне в мой город ехать не за чем. Да разве ещё за детством, которое так нужно в старости».
Це про наше місто:

Река Сугаклея уходит в камыш, Бумажный кораблик плывет по реке. Ребенок стоит на песке золотом, В руках его яблоко и стрекоза. Покрытое сеткой прозрачной крыло Звенит, и бумажный корабль на волнах Качается. ветер в песке шелестит, И все навсегда остается таким... А где стрекоза? Улетела. А где Кораблик? Уплыл. Где река? Утекла.

 
 
І це також:

Мне было десять лет, когда песок
Пришел в мой город на краю вселенной
И вечной тягой мне на веки лег,
Как солнце над сожженною Сиеной

Река скрывалась в городе степном,
Поближе к чашке старика слепого,
К зрачку, запорошенному песком,
И пятиротой дудке тростниковой.

І це:

Мы посетим наконец мои отдаленные страны, Город Блаженное Детство и город Родные Гробы.

Але найпроникливіший вірш про наше місто написав білий офіцер та ліонський таксист, син одного з керівників Єлисаветградського кавалерійського училища Анатолій Величковський:
Это было где-то

Далеко от Сены:

Солнце пахло летом,

Ветерок — сиренью.



Было на параде,

Под апрельским небом,

В Елисаветграде,

На плацу учебном:



Светлых шашек гребень,

Лошади, знамена:

Слушали молебен —

Оба эскадрона —



О христолюбивом

Воинстве имперском,

И святым порывом —

Отзывалось сердце.



Грянула музыка…

С нею юнкера

Во имя — Великой —

Грянули — ура!



Отзвучали гимны,

Отзвенел парад —

И не стало имени:

Елисаветград.



На песке — сердечки —

Конские следы…

И уходят в вечность

Конные ряды.



Ясно и дождливо

Будет — как всегда,

А христолюбивых

Воинств — никогда!

 
 
 
 
Іноді, коли гуляєш старим містом (а на нас найбільше враження завжди чомусь справляли не екскурсійні Велика Перспективна та Дворцова, а вузенькі вулички, які мало змінилися за останнє сторіччя – Михайлівська, Архангельська та Тарковського у районі річки, вулиці Верхня і Нижня Биківська, Рівненська і т.п.), здається, що «кінні ряди» Величковського тільки-но були тут. Здається, що, якщо зупинитися і прислухатися, то ще можна буде почути стукіт копит… Але сучасне місто теж може надихати. Ось, наприклад «Улыбка из детства» Романа Любарського:
Бианка… Скалы… Камыши…

Таинственны меж них прогулки.
Июльский полдень. Ни души

В моём Подольском переулке.

Иду вдоль тына, вдоль забора.

Кружится шмель над бузиной.

Поёт по радио Сикора.

Замешанный на травах зной

Лениво-ласковой волной

Колышется. А вот криница.

Я барабан верчу, верчу…

Вода, стекая по лучу,

Как изумруд, внизу искрится.

Я пью и не могу напиться…

 
 
Чи вірш «Єлисавет» сучасного поета та публіциста Володимира Шурапова:
Коли зоря з туману виплива

І над Інгулом пісня вечоріє,

Душа моя збентежена співа

Про дар життя на березі Надії.

Єлисавет мій лине в синю даль,

За небокрай у спогади далекі.

І худорлявий любий мій скрипаль

Щось награє для літнього лелеки.

Скрипаль вернувся в степові краї,

З блукань по світу і з чужого раю.

Дарує нам мелодії свої:

«Аве Марія» тихо серце крає…

 
 
Переглядiв: 9179
ОЛЬГА  СТЕПАНОВА
журналіст: ОЛЬГА СТЕПАНОВА