У нас цей роман давно розібрали на цитати. І це не дивно, адже це чи не єдиний повноцінний художній твір про наше місто – про його вулиці і сквери, дерев'яні тротуари з жахливими вибоїнами та стару бруківку, якою з ранку до вечора їздили невтомні водовози. Дивує інше – кілька десятиліть Амінодав Шполянський не бував на батьківщині, він став одним із найвідоміших поетів руського зарубіжжя і майже не спілкувався с земляками, проте його роман і досі можна використовувати як путівник!

Ось єлисаветградський зимовий театр – саме такий, як його описав Дон-Амінадо: яскраво-рожевий з кованим балкончиком, ось вокзал, жіноча гімназія, ось старі тополі в міському саду… Ми досі живемо в тому самому місті, яке покинув письменник 100 років тому…

„Єлисаветград – затишне містечко військового поселення, як оазис у пустелі, освіжив мене. За планом міста і прямими його вулицями Єлисаветград чимось нагадував собою Царське село, зрозуміло, за винятком царської розкоші, котрої в Єлисаветграді немає, хоч і видніються на околиці міста величезні будівлі, що називаються палацом», - писав у своїх „Записках" генерал Порфірій Глібов, який відвідав наше місто у 1855 році.

Арсеній Тарковський – геніальний поет, який постійно повертався у рідне місто. Не тільки у віршах. Він регулярно приїздив сюди за натхненням, навіть коли не залишилося вже ані будинку, де він виріс, ані родичів, ані друзів дитинства. «Как мне хочется на Украину, в мой Кировоград, — писав він, - я поехал бы на родину за слезами, больше мне в мой город ехать не за чем. Да разве ещё за детством, которое так нужно в старости».

І це також:

Мне было десять лет, когда песок
Пришел в мой город на краю вселенной
И вечной тягой мне на веки лег,
Как солнце над сожженною Сиеной

Река скрывалась в городе степном,
Поближе к чашке старика слепого,
К зрачку, запорошенному песком,
И пятиротой дудке тростниковой.

І це:

Мы посетим наконец мои отдаленные страны, Город Блаженное Детство и город Родные Гробы.

Але найпроникливіший вірш про наше місто написав білий офіцер та ліонський таксист, син одного з керівників Єлисаветградського кавалерійського училища Анатолій Величковський:

Іноді, коли гуляєш старим містом (а на нас найбільше враження завжди чомусь справляли не екскурсійні Велика Перспективна та Дворцова, а вузенькі вулички, які мало змінилися за останнє сторіччя – Михайлівська, Архангельська та Тарковського у районі річки, вулиці Верхня і Нижня Биківська, Рівненська і т.п.), здається, що «кінні ряди» Величковського тільки-но були тут. Здається, що, якщо зупинитися і прислухатися, то ще можна буде почути стукіт копит… Але сучасне місто теж може надихати. Ось, наприклад «Улыбка из детства» Романа Любарського:

Чи вірш «Єлисавет» сучасного поета та публіциста Володимира Шурапова: