28 січня 1918 р. загін Нікіфорової вперше приїхав до міста в складі Червоної гвардії, щоб допомогти місцевим більшовикам встановити владу. Маруся допомогла хіба тим, що дестабілізувала ситуацію в місті. Їздячи вулицями на панцернику, стріляючи по випадковим перехожим, грабуючи містян, вона навела такого страху, що єлисаветградці воліли взагалі не виходити на вулиці.

Наступного дня Ревком попросив анархістів залишити місто. Нікіфорова погодилася, але образилася на вчорашніх союзників, і обіцяла повернутися.

На початку лютого на станцію «Єлисаветград» прибув озброєний ешелон більшовика Олександра Беленковича (чи БелІнковича – в різних джерелах його прізвище пишеться по-різному). Спочатку цілі в Беленковича були мирні – він мав захищати станцію.

Проте не захистив. У лютому Чорна гвардія Марусі вдруге прибула до міста. На цей раз анархісти хазяйнували тут довше. У самому центрі – на розі Дворцової та Миргородської, де сьогодні стоїть пам'ятник трамваю, відбувся справжній бій. Гинули люди, Марію Нікіфорову поранили. Залишаючи місто цього разу, анархісти прихопили з собою касу заводу Ельворті.

Письменник Юрій Яновський, який мешкав у Єлисаветграді у 1911-1919 році, та брав участь у цих подіях, у повісті «Байгород» описує Марусю так: «Малого зросту, опецькувата, з великими зеленими очима – вона є взірець похітливої жінки. Мускулясті ноги її ось‑ось наче розірвуть штани‑галіфе. Френч, начеб і великий розміром, сидить, як гумовий. Від кожного кроку її груди тремтять. Де вона випаслась, така повнокровна самка?» Коли дивишся на фото короткоостриженої маленької жіночки, цей опис здається перебільшенням. Але варто згадати, що ця маленька жінка, була найстрашнішою силою навіть у кривавій м'ясорубці громадянської війни. Це була чи не єдина жінка в історії, яка керувала власною армією, сама завжди знаходилася в авангарді, не боялася смерті й хотіла вбивати власноруч.

Ще після першого приходу Марусі, у місті почали створювати домові комітети – озброєні загони самооборони, які мали патрулювати й захищати власні квартали. Таких загонів було сім – на Балці, на Кущівці, на Биковому, на Пермському, на Ковалівці та два в центральній частині міста. Ніякого політичного забарвлення ці організації не мали: до них входили робітники, селяни, міщани, дворяни. Доводилося читати, що одним із центральних комітетів керував Олександр Карлович Тарковський, в іншому – патрулював місто композитор Кароль Шимановський. А зброю комітетам надавали місцеві більшовики!

Юрій Яновський писав: «Місто без влади. Пройдіть ви від вокзалу до Балки, від Балки до Ярмарочної площі і єврейського гробовища – наче пустелею ступатиме нога, у кожнім дворі клацатиме затвор, і невидима мушка пройдеться по вас. А ви не бійтеся, коли свій».

Проте начало повстання у «Байгороді», на думку сучасних істориків, описане невірно. Чи то радянський письменник Яновський сам «забув» про перебіг подій, чи то цензура пізніше вимарала частину тексту. Проте сьогодні вважається, що повстали єлисаветградці не проти Марусі, а проти Беленковича.

Комендант ешелону раптом почав диктувати місту власну волю. Зокрема, став вимагати, щоб мешканці здали зброю. «Комітет Семи» намагався пояснити, що ніякої загрози Беленковичу від озброєних мешканців немає – вони мають захиститися від Марусі. Проте комендант послав своїх вояків на Чечору роззброювати населення.

Так почалося велике єлисаветградське повстання. Биківський домовий комітет не тільки не здав зброї, але й погнав більшовиків на вокзал, і далі - з вокзалу. Беленкович втік із Єлисаветграда на тачанці, кинувши ешелон.

Але саме у цей час прибула Маруся. Вона нічого не забула єлисаветградцям, а вони нічого не забули їй. Марусю зустріли домові охорони й інші єлисаветградці, які озброїлися, хто чим міг, і підтягнулися захищати місто від терору.

«Без дороги, без прапора, ясним весняним ранком Байгород піде на ворога. Він немилосердно поливатиме свої затишні вулиці, падаючи від ран, і дивним мереживом висітиме над ним весняне небо» - пише Яновський.

Повстання проти Марусі тривало три дні, 24-26 лютого за старим стилем – 9-11 березня за новим. Фронт розтягнувся від вокзалу до сучасною вулиці Полтавської. Єдність була колосальна. Власник спиртзаводу Макеєв забезпечував вояків спиртом, Власник спиртзаводу Зельцер – пивом, власник Цетральної аптеки провізор Езекеїль Шасс – медикаментами. Майже усі лікарі міста оказували допомогу постраждалим. Яновський згадував, що один з загонів повністю складався з церковників, які, акуратно склавши ряси на підводу, взяли звідти гвинтівки і рушили на фронт.

Якщо говорити про кількість учасників бою, то вона не була такою вже великою. З боку Марусі, за різними даними, воювали 200-500 вояків. З боку міста – тисяча - півтори. Загинули 56 чоловік, важко поранені були більше ста.