×
 
 
історія
Вулиця Дворцова: від палацу до земського училища
Разом з Великою Перспективною Дворцову вважають однією з головних вулиць міста. А ще це культурний осередок, оскільки на ній у всі часи знаходилися театри та кінотеатри.
Якою була першою назва нинішньої вулиці Дворцової – невідомо. До того, як її стали так називати, вона позначена на картах як Верхня Донська. Дворцовою вона стала після появи на ній палацу, і так називалася на відрізку від Ковалівки до вулиці Великої Перспективної майже 70 років.
25 березня 1919 року більшовики об'єднали вулицю Дворцову з Верхньою Донською і назвали нову вулицю на честь Володимира Леніна. За кілька місяців, під час денікінської окупації, вулиці повертають стару назву. Потім прийшли більшовики і знову назвали її на свій лад. У 1941 році німці повертають вулиці первісну назву. Та у січні 1944 року, коли у місто увійшли радянські війська, вивіски на будинках змінили на «Леніна». 27 жовтня 2011 року депутати міськради знову повернули вулиці назву Дворцова.
 
Дійсне не завжди ймовірне
Перша будівля на вулиці споруджувалася у середині ХІХ ст. для тимчасового розміщення російських імператорів із свитою під час їхніх приїздив у Єлисаветград на військові маневри. Через це вона отримала назву «палац», а вулицю стали називати Дворцовою.
Роки побудови палацу та прізвище архітектора – документально не встановлені. Як кажуть, у кожного своє припущення. Так, архітектор А. Губенко називав початком будівництва ансамблю військового містечка за проектом Верлона 1846 рік. В "Історичному нарисі м. Єлисаветграда" сказано, що почали зводити палац навесні 1848 року. Краєзнавець О. Кецко вважала керівником проектно-будівельних робіт військового містечка одеського архітектора Шуміліна, котрий начебто переїхав із сім'єю на постійне проживання до Єлисаветграда. Краєзнавець П. Босий припускає Шуміліна автором проекту палацу, а архітектора Верлона - виконавцем робіт (виконроб).
Поет Афанасій Фет, який проходив військову службу на території нашого краю, зокрема і в Єлисаветграді, писав у своїх мемуарах, що 1847 року цар заклав палац між центральними кварталами міста та Ковалівським передмістям. У другій частині своїх спогадів «Ранние годы моей жизни», в яких описана перша частина життя А. Фета, і які вийшли друком уже після його смерті у 1893 році, поет розповідає про неймовірну і малоочевидну історію з будівництва палацу: «Действительное не всегда вероятно. Справедливость этого изречения еще раз подтвердилась при постройке дворца в Елисаветграде, о которой я уже говорил раньше. На этом громадном сооружении, требовавшем несколько раз новых ассигновок со стороны казны, не взирая на возведение его домашними средствами поселения, сосредоточены были все заботы неутомимого начальника штаба В. О. фон-дер-Лауница. Главным строителем был надворный советник штатский инженер Шохин, и кроме него для наблюдения за работами прибыл из Петербурга полковник Мельцер, о котором я же говорил. Светлорусого Шохина, человека средних лет, обязательно появлявшегося при наших официальных представлениях у начальника штаба и у корпусного командира, - я не мог не знать, хотя на квартире у него ни разу не был. А небольшая белокурая с рыжеватым отливом жена его весьма редко появлялась на балах в собрании. Помнится, здание было возведено в три этажа. И так как материал подавался на постройку со всех концов по лесам, прилаженным в обширные окна, - понятно, что все ревизоры, в том числе и начальник штаба, входили в здание по лесам. Но кто поверит, что однажды при новом осмотре фасада оказалось, что в огромном дворце нет нигде дверей. Рассказывала мне Сливицкая, хорошо знавшая Шохину, что когда бедный Шохин узнал о своем недосмотре, то, вернувшись домой, схватил себя за голову и стал восклицать: «дверей нет! не понимаю! голова трещит, мозг вытекает!». Никакие усилия жены не могли его отвлечь от этой роковой мысли, и к вечеру он сошел с ума, а через два дня умер».
Федір Олександрович Шохін – старший брат відомих московських архітекторів Миколи та Дмитра Шохіних. Дата та місце смерті - невідомі. Народився 1812 року. Закінчив архітектурну школу при експедиції Кремлівського будівництва та Московське двірцеве архітектурне училище. 1835 року отримав звання архітектора-помічника ІІІ-го класу. У 1838-1846 роках був помічником архітектора на спорудженні Великого Кремлівського палацу. Очевидно, через це його й призначили головним будівничим палацу для царів у Єлисаветграді.

 
 
Згодом місце Шохіна у будівельній комісії зайняв В. П. Верлоп (Верлон, Верлен), голландський підданий.
Важко повірити, що саме так і було, як про те писав А. Фет. Очевидно, він помилився, довірившись розповіді знайомої. Адже первісно будівля мала сім входів-виходів, три з них - з головного фасаду, що виходив на вулицю Дворцову. Над цими входами були масивні дашки, які порталом накривали не тільки вхід, а й тротуарну частину навпроти нього. Металеві литі рельєфні чавунні колони та візерунчасті решітки кронштейнів дашків цих порталів надавали будівлі помпезності та легкості, створювали атмосферу величності та урочистості. Згодом входи на головному фасаді замурували і зробили вікна.
До речі, вищезгадані спогади про ранній період життя А. Фета були перевидані лише через сто років, у 1992 році. Та й взагалі, за Радянської влади А. Фета вперше видали аж у 1982 році. Один з упорядників творів поета вказує на те, що той нерідко змінював тексти свого листування з І. Тургенєвим, Л. Толстим та іншими письменниками, і робив це «заради своєї мети». Зокрема, Л. Толстой писав А. Фету щодо його мемуарів: «Мне страшно хочется прочесть, но страшно боюсь, что вы многим значительным пренебрегли и многим незначительным увлеклись».
На думку історика С. Шевченка, закінчили будувати палац у 1851-52 роках.
Улітку 1855 року через Єлисаветград з Криму їхав генерал-лейтенант П. Глєбов, який писав: «…Єлисаветградський палац не можна назвати царським, а правильніше – палацом військового поселення. Приміщення для царя у нижньому поверсі одного із трьох будинків, що складалося всього із чотирьох покоїв: спальні і туалетної, вітальні, кабінету й приймальні, - нічим не відрізнялося, окрім чистоти, доведеної до найвищої абсолютності».
А у 1956 році етнограф О. Афанасьєв-Чужбинський писав про палац, як про «привабливу і величну споруду з обпаленої цегли».
 
Зимовий театр
Наступною визначною будівлею після палацу по цій же стороні вулиці є театр. Місце для його будівництва міська управа виділила 18 липня 1865 року. Креслення, які виконав інженер-полковник Георгій Васильович Трамбицький, були затверджені 31 серпня того ж року. Завершили будівництво до квітня 1867 року
До 1917 року театр змінив кількох власників. Трамбицький продав його артисту Милославському. Потім театр належав офіцерам Кузьмицьким – батьку та сину. Останній власник театру – Є. В. Елькінд.
У 1919 році театр націоналізували і кілька років він мав назву «Червоний театр ім. Троцького», потім - «Перший радянський», «Радянський театр ім. Т. Шевченка».
Спочатку ім'я М. Л. Кропивницького, у 1940 році, присвоїли професійному театру з Олександрії. Після Другої світової війни олександрійську театральну трупу перевели до Кіровограда.
Зимовий театр на поштових листівках та фотографіях початку ХХ століття
 
 
 
 
 
 
Кілька фотографій будівлі театру за радянської влади, які дають зрозуміти, як змінювався зовнішній вигляд споруди
 
 
 
 
 
 
 
 
Перша вистава у новозбудованому театрі відбулася під час Георгіївського ярмарку 1867 року. В «Історичному нарисі м. Єлисаветграда» про це сказано: «У щойно збудованому у 1867 році полковником Трамбицьким постійному кам'яному театрі першу виставу було дано трупою Виходцева, яка прибула до Єлисаветграда на Георгіївський ярмарок». Цей ярмарок в Єлисаветграді традиційно збирався щороку 22-24 квітня. На підставі цього можна зробити припущення, що будівництво театру завершили до квітня 1867 року.
У театрі Г. В. Трамбицького, до влаштування у 1874 році театральної сцени у Громадському зібранні, ставили українські та російські вистави професійні та аматорські трупи. Виступали майбутні основоположники українського професійного театру М. Л. Кропивницький та І. К. Тобілевич. Кропивницький кілька сезонів працював у трупі Г. О. Виходцева, але даних про його участь у першій виставі новозбудованого театру не виявлено.
Зимовий театр Г. В. Трамбицького став першим кам'яним стаціонарним театром в Єлисаветграді. Первісно споруда театру була мурована з керамічної цегли пластичного пресування, на кам'яному підмурку, перекриття поверхів дерев'яне балочне, над залою - перекриття з трьох дерев'яних ферм, над сценою - арка, дах горищного типу на два схили.
Газета «Голос Юга» у номері за 8 травня 1907 року повідомляла: «Влаштування чоловічого фойє театру. Третього дня у міську управу надійшло від спадкоємців Кузьмицького клопотання вказати план побудови чоловічого фойє при зимовому театрі. Міська управа вказала, що фойє повинно бути влаштоване поряд з жіночим фойє, але з окремим входом і виходом».
За архівними даними, у 1911, 1927, 1956-1958 та у 1975-1976 роках у театрі проводилася реконструкція. Під час виконання будівельних робіт втрачалися автентичні елементи декору, змінювалося планування.
На фотографії зліва – момент реконструкції 2011-2012 років. На фотографії справа – те, що залишилося від первісної будівлі Зимового театру після останньої реконструкції – з бокового фасаду, спрямованого на вулицю Кавалерійську, портал входу та сандрик над ним, площина якого оздоблена ліпним декором.
На цій фотографії будівлі театру радянських часів помітні на фасаді дві пам'ятні дошки. На тій дошці, що зліва, зазначено, що це пам'ятник архітектури «Театр 1867 р.». На іншій дошці (справа) наступний текст: «В цьому театрі в другій половині ХІХ та на початку ХХ століття працювали корифеї українського театру Іван Карпович Тобілевич (Карпенко-Карий), Марко Лукич Кропивницький, Микола Садовський (М.К. Тобілевич), Марія Костянтинівка Заньковецька, Михайло Петрович Старицький, Панас Саксаганський (П.К.Тобілевич)». Під час реконструкції 2011-2012 років ці дошки були демонтовані.

 
 
Будівля музично-драматичного театру ім. Марка Лукича Кропивницького після реконструкції. Офіційне відкриття театру 17 жовтня 2012 року
Посадка лип уздовж тротуару біля театру має давню традицію. Ще 17 березня 1899 року міська дума постановила: «Рекомендуется городской управе садить по улицам преимущественно липу и притом простую, мелколиственную, как более соответствующую местным климатическим условиям, выбирая для посадки экземпляры, возможно крупные, хорошо сформированные. Каждое дерево в предупреждении порчи должно быть огорожено прочной, чистой работы оградой. На Дворцовой улице сделать посадку лип 67 штук только на двух последних кварталах (от Ингульской улицы до Театрального переулка)…»
Посадка лип уздовж тротуару біля театру має давню традицію. Ще 17 березня 1899 року міська дума постановила: «Рекомендуется городской управе садить по улицам преимущественно липу и притом простую, мелколиственную, как более соответствующую местным климатическим условиям, выбирая для посадки экземпляры, возможно крупные, хорошо сформированные. Каждое дерево в предупреждении порчи должно быть огорожено прочной, чистой работы оградой. На Дворцовой улице сделать посадку лип 67 штук только на двух последних кварталах (от Ингульской улицы до Театрального переулка)…»
Замощувати вулицю Дворцову почали у 1847 році. Потім кілька разів перемощували – у 1878, 1888 та 1909 роках....
З 13 липня 1897 року до Другої світової війни по Дворцовій проходила лінія трамваю.
В.Григораш спеціально для медіапорталу DOZOR

Фото С.Невесьолова та з колекції Ю.Тютюшкіна
Переглядiв: 1140