Як зустрічали Великдень в Єлисаветграді і куди поділася єлисаветградська колекція писанок

ІСТОРІЯ

Як зустрічали Великдень в Єлисаветграді
і куди поділася
єлисаветградська колекція писанок

У дореволюційні часи з Великодня починався цілий святковий тиждень – Світлий тиждень чи Червоні святки. Проте масових гулянь у Пасхальний тиждень в Єлисаветграді зазвичай не проводилося (а після першого єврейського погрому 1881 року, міська влада взагалі їх забороняла). Якщо судити з єлисаветградської преси, життя у місті на цей час завмирало – Великдень був суто родинним святом.

Михайло Мерчанський, який жив в Онуфрієві та навчався у Єлисаветградській чоловічій гімназії, згадує, що у всіх навчальних закладах міста щороку були пасхальні канікули, які починалися з вербної суботи та продовжувалися до шостого дня Великодня. Він проводив їх дома, в Онуфрієві, і для нього це були найкращі дні: «На Пасху пеклась пасха для всех членов семьи и прислуге по одной каждому, сырные пасхи 3-х сортов, окорок копченый, окорок жареный холодный нашпигованный луком и чесноком, поросенок жареный, сельдь дунайская от Крюковского русского купца Поддеригина, там же папа брал и настоящую ваниль в стеклянной трубочке для пасхального теста, торты домашнего приготовления, печенье и прочее, прочее, прочее…».

Заповідані подарунки

Головною єлисаветградською великодньою традицією була роздача грошей найбіднішим містянам. Олександр Пашутін у своєму «Історичному нарисі» пише про те, що міська управа розпоряджалася коштами, які жителі Єлисаветграда заповідали і жертвували саме на ці цілі. Причому самі кошти клали в банк, а найбіднішим городянам щороку до Пасхальних свят роздавали проценти від них. Нам не вдалося знайти, яким чином визначали найбідніших, і скільки саме дарували кожному. Але з огляду на загальну суму таких заповітів, подарунки, мабуть, були пристойні.

Започаткував цю традицію дворянин Йосиф Горський, який у 1848 році заповів міський владі банківський вклад у 14037 рублів! Це, звичайно, була дуже велика сума. Проте Пашутін називає імена всіх, хто заповів гроші на подарунки до Великодня. Так, наприклад, селянин Андрій Білецький заповів на ці цілі 30 рублів, а вдова купця Авдотья Миколаївна Снопкова – шість тисяч. Цікаво, що до 1881 року, єлисаветградські євреї обов'язково щось дарували до свята християнським богадільням, притулкам – це був жест міжконфесійної дружби, поваги один до одного.

«Вот приехал я и со мной свинья»

У 1910 році головною подією Великоднього тижня став приїзд до міста клоуна Анатолія Дурова – засновника циркової династії. На той час Дуров уже був найпопулярнішим цирковим артистом в Імперії. Він став першим клоуном, який виступав не під псевдонімом, а під власним ім'ям, виходив на арену без гриму, в «багатому костюмі». Сьогодні ми б назвали його скоріше сатириком, ніж клоуном. Але цирк Дурова був знаменитий перш за все своїми тваринами.

Перед приїздом Дурова у будь-яке місто городянам роздавали листівки з віршованими запрошеннями у цирк. Тож адміністратор приїздив у місто раніше з пачками листівок, а час тоді був неспокійний… Олександр Таланов у книзі «Братья Дуровы» описує курйозний випадок, який відбувся саме в нашому місті:

«В Елисаветграде администратор сошел с поезда
и на извозчике добрался до гостиницы. У подъезда его уже поджидал пристав с городовыми, которые сами внесли багаж приезжего в номер.
— Что вы привезли? Вскройте! — потребовал пристав.
— Теперь еще рано! — ответил администратор.— Расклею, прочтете.
— Прокламация? Нет, это вам не удастся! — вскипел пристав и дал знак своим подручным «приступить».
Городовые шашками разрезали веревки, которыми были перевязаны пачки. Пристав схватил листовку, прочел: «Вот приехал я, и со мной свинья...»
Немую сцену прервал разочарованный голос сыщика:
— Черт подери! Из-за этого я ехал от самого Харькова».

Єдиний спогад про самі гастролі Дурова ми знайшли в «Записках» єлисаветградки Марії Плахотіної: «Однажды в Елисаветград приехал Дуров, родоначальник знаменитой фамилии. Он привез дрессированных белых мышей. В кинотеатре «Звезда», что был на углу улиц Дворцовой и Миргородской, перед экраном был установлен стол и на нем – маленький двухэтажный домик. Дрессированные мышки по требованию Дурова бегали вокруг домика, вбегали в него, взбирались на второй этаж, выбегали на балкон. Затем, по приказу Дурова, спускались вниз, выбегали из домика, взбирались на плечи дрессировщика. Все это вызывало восторг у зрителей-детей».

Проте, зважаючи на рік народження Марії Сергіївни (1908) і опис самого шоу, можна припустити, що йдеться про приїзд брата Анатолія Дурова Володимира.

Єлисаветградська колекція писанок

У 1882 році викладач історії і географії Володимир Ястребов створив при реальному училищі перший у нашому місті музей! Частиною цього музею стала унікальна колекція писанок, яку зібрав і описав сам Володимир Ястребов. Про цю колекцію було написано чимало – сучасників вона вражала! Адже в зібранні було 435 писанок з Єлисаветградського, Олександрійського, Ананьєвського та Одеського повітів. Статті про колекцію писанок із малюнками Ястребов надсилав до петербурзьких і навіть паризьких історичних видань.

Але писанки для вчителя збирали переважно учні реального училища, які чи то не вміли, чи то лінувалися підготувати їх до тривалого зберігання. Колекція просто протухла! За кілька років у музеї стояв такий сморід, що Володимир Ястребов змушений був сам викинути її на смітник. А 59 яєць, які дивом не смерділи, науковець передав Катерині Скаржинській, яка мала власний музей у Лубнах і власну колекцію полтавських писанок. Потім, від'їжджаючи за кордон, Скаржинська передала колекцію писанок музею Полтавського губернського земства, майно якого після революції дісталося Полтавському краєзнавчому музею. Проте сьогодні там залишилося тільки одне яйце з колекції Ястребова, привезене з містечка Вільшанка!

Але сучасні історики, краєзнавці, художники намагаються відтворити колекцію за тогочасними каталогами, описами та малюнками самого колекціонера. Кіровоградська художниця Тетяна Стороженко, наприклад, відтворила 31 писанку з колекції Ястребова, використовуючи тільки тогочасні техніки і барвники, якими користувалися в кінці ХІХ століття.

І наостанок спогад ще одного нашого земляка:
«К Пасхе для рабочих выпекали куличи и красили яйца. Тетя Раиса была мастерица красить. Она привезла из колонии несколько узорных яиц и два подарила мне. За погребом, на скате катали яйца, цокали друг о друга: у кого крепче. Я подошел уже к самому концу, когда оставался один Афанасий. "Красивенькие? -- спросил я, показывая ему писанки". "Та нечего, -- ответил Афанасий с видом безразличия. -- Хочешь, цокнем, у кого крепче?" Я не посмел отклонить вызов. Афанасий цокнул, и моя писанка треснула на макушке. "Значит, мое, -- сказал Афанасий. -- А ну-ка давай другое". Я подставил покорно вторую писанку. Афанасий опять цокнул: "И это мое". Он деловито забрал обе пинсанки и пошел не оглядываясь. Я смотрел с удивлением н крепко хотел плакать, но дело было непоправимо».

Це уривок з книги Лева Троцького (Бронштейна) «Моя жизнь»! Зрозуміло, що Бронштейни були іудеями. Причому якщо вони мешкали у селі Янівка під Бобринцем, де населення було змішаним, то «тьотя Раїса» взагалі жила у єврейській колонії Громоклей. Але у нашому краї, де поряд жили росіяни, українці, поляки, німці, євреї, традиції різних народів сплелися настільки, що в єврейській колонії радо пекли паски та красили яйця до християнського Великодня…