×
Засновник галереї «Єлисаветград» Микола Цуканов: «У нас одна партія – Україна, а об'єднують нас діти»
Кропивничанину, засновнику галереї «Єлисаветград» Миколі Цуканову сьогодні виповнюється 65 років. Щороку у цей день галерея наповнювалася друзями та гостями галереї, тут проводилися масштабні виставки, які збирали художники з різних міст України. Будувалися плани, велися цікаві розмови, а ми – насолоджувалися мистецтвом. Цьогоріч галерея відкрита для відвідувачів, але багато творчих планів зруйнувала війна. А ми з Миколою Цукановим говоримо не лише про творчість. Про війну, прихисток для переселенців та культуру в період війни – засновник галереї розповів у інтерв'ю медіапорталу DOZOR.
- Де ви були, коли почалася війна і що ви відчували у 24 лютого?
- Перед початком війни я думав про те, щоб з нагоди свого Дня народження відкрити якусь грандіозну виставку, хотів привезти до Кропивницького художників та знайомих з різних міст. 24 лютого я був шокований, навіть не повірив одразу, що це почалося. Однак мій син Глєб дуже твердо сказав: «Тату, це війна». Він говорив про те, що війна в Україні розпочалася не 24 лютого, а 8 років тому. Це дійсно так. Я не очікував, що будуть бомбити наші міста, що будуть гинути люди. Ранок почався з телефонних дзвінків. Телефонував я, дзвонили і мені. Я першочергово набирав знайомих, друзів, які проживають в містах, що почали бомбардувати першими. У людей були панічні настрої. Ми цілодобово знаходилися на зв'язку, ділилися своїми думками. Коли закордонні ЗМІ ще перед початком повномасштабного вторгнення писали про те, що буде напад – я не вірив. Адже керівництво нашої країни говорило, що це неможливо. Але мій син тоді сказав, що цього уникнути нам не вдасться. І він був правий, хоча для мене це стало шоком.
- З якими емоціями ви живете з початку повномасштабного вторгнення росії?
- Перші дні війни для багатьох були досить панічними. Я побачив багато своїх друзів, які перебували у стані розпачу та збиралися залишити свої домівки. Дехто виїхав дуже швидко. Але я зрозумів, що моя родина не зможе покинути Кропивницький. По-перше, це наше місто. По-друге, наш син сказав, що нікуди не поїде. Він дуже болісно сприймає такі переїзди. А я зрозумів те, що ми маємо об'єднувати людей і переконувати їх в тому, що ми маємо писати зараз історію своєї країни. І лише разом ми можемо отримати головне – захистити свою країну і захищати свою історію. У нас немає іншого виходу.
- Зараз я готую до друку книгу про фотографів Єлисаветграда. Я почав її писати три роки тому. Багато хто говорить про те, що Єлисаветрад - російське місто. Так от, ніколи це місто російським не було. Я почав вивчати фотографів, які працювали в нас, людей, які в нас жили, то виявилося, що тодішні фотографи були здебільшого євреями, німцями та австрійцями. Серед населення Єлисаветграда росіян був зовсім невеликий відсоток. Тому потрібно говорити про те, що це місто було багатонаціональним, і в першу чергу українським. І ми маємо його захищати.
- Фактично з перших днів війни ви вирішили організувати тимчасовий прихисток для переселенців. Розкажіть про це.
- Багато друзів з Харкова, Києва почали телефонувати з проханням прийняти переселенців. Я ж розумів, що в нашому будинку ми можемо розмістити одну-дві родини. Але потім виникла ідея перетворити колишній офіс на тимчасовий прихисток для переселенців. Там три кімнати, є гаряча вода і все для проживання. Ми повідомили про це своїм друзям, вдалося забезпечити приміщення ліжками, подушками і так далі. Одного разу до нас прибула велика родина – 11 осіб, три собаки та дві кішки. Я спочатку вхопився за голову, але потім ми все вирішили. А ще була ситуація, коли малюку треба було терміново знайти дитяче харчування. І вночі ми його шукали. Знайшли. Знаєте, після таких історій я переконався, що Україна не здасться. Я почав телефонувати друзям і переконувати, що їхати з країни не варто. Це важко. Пригадую, як до нас приїхала родина: за кермом авто була жінка з двома дітьми та мама похилого віку. Їй було дуже важко морально. Вона розповідала: «Я бізнесмен. У мене в Харкові власна справа, дуже успішна. Але подивіться, як я виїхала – в машині немає жодних речей». Дуже складно робити такі кроки – залишати рідні міста і їхати фактично в нікуди.
- Скільки людей з інших міст вам вдалося прийняти?
- Ми прийняли 128 людей, з початку війни це було актуально, далі цим питанням почала опікуватися і держава, і органи місцевого самоврядування, тож зараз необхідності приймати переселенців в нашому приміщенні немає. Нині є інша необхідність – консультативна, коли люди телефонують і питають про вартість житла, можливість оселитися в районах області і багато інших питань. Ми теж допомагаємо переселенцям у таких питаннях.
- Коли ви бачили людей, яким давали прихисток, що ви бачили в їхніх очах?
- Перше, що я бачив – страх та безпорадність, а найголовніше – відсутність надії. Коли люди прибували пізно увечері, вони не знали, куди їдуть, де вони зупиняться, куди поставлять машину з речами. Коли вони прибували в період дії комендантського часу, я мав відповідну перепустку і їхав їх зустрічати. Вони були розгубленими і це було видно. Але на ранок ці ж родини ставали іншими – у них проходив страх. Вони розуміли головне – скрізь в Україні є люди, які допоможуть. Ми ділилися з ними їжею, речами. Це дрібниці, але вони давали переселенцям якусь впевненість і вже спокійно планували свою поїздку далі. Багато тих, хто був у нас, досі телефонують. Багато хто з них вже повернувся додому. Навіть у той же Харків. Усі розуміють, що на чужині нас ніхто не чекає.
- Зараз, коли вся увага направлена на хід бойових дій, трагедії, чи не забувають люди про культуру і мистецтво?
- Це найбільш болюче питання. Багато хто, не розуміє, що мистецтво – лікує. За чотири місяці 90% відвідувачів галереї «Єлисаветград» - були саме переселенці. Вони розуміють, що розрядитися можна лише культурою та мистецтвом. Протягом деякого часу з початку війни наші музеї не працювали, наша галерея відчинила свої двері одразу. У мене немає необхідності зберегти наявні фонди – це моє майно, не так шкода. Мені важливо давати можливість людям відпочити морально. У нас багато гостей з Донецька, Краматорська, Херсону та області, Харкова. Вони знаходять тут розраду. Також у галереї по суботах ми проводимо майстер-класи для дітей, багато діток – з інших областей. Вони тут відволікаються від жахів війни.
- Що на вашу думку має об'єднувати всіх українців?
- Переконаний, що усіх людей об'єднують діти – їхнє майбутнє. Саме діти, навіть не політика, не партії. У нас одна партія – Україна. І ми маємо розуміти це. Свого часу я був секретарем міської ради, тоді було 120 депутатів і це було складно. Вони були представниками різноманітних партій, мали різні лозунги. І я завжди говорив про те, що нас мають об'єднувати наші діти. І зараз ми маємо робити все для майбутнього наших дітей, а, значить, і для майбутнього України.
- До галереї прибували художники з різних міст України, в тому числі і тих, що наразі знаходяться в окупації. Чи спілкуєтеся ви з ними?
- Деякі з них виїхали за кордон. Наприклад, Леонід Заборовський – ми з ним спілкувалися. З художниками з Маріуполя зв'язок втрачений. Але нещодавно вдалося поспілкуватися з художником Олександром Черновим. Він живе на сьогодні в окупації. Я побачив, що в нього на сторінці у Фейсбуці вийшов пост –спогад, який був опублікований 9 років тому. І він був про виставку, присвячену Україні. Ми спілкуємося з художниками з Одеси, Ізмаїла. Художник Олександр Чередніченко з Сум у перші дні говорив про те, що місто дуже часто бомблять. На моє питання, чи збирається він виїжджати, почув тверду відповідь «Ні, я не хочу нікуди їхати». Багато столичних художників залишилися, навіть відкривають виставки.
- Вам цьогоріч у липні виповнюється 65 років. Скажіть, що найголовніше ви б побажали собі у якості подарунка?
- Я думаю, що з приходом таких страшних подій в нашу країну, кожен з нас переосмислив своє життя. Але водночас з'явилося багато інформації з чиїмось піаром. Вважаю, що це нам усім трохи шкодить. Не має бути піару, ми – герої з підвалів. Люди, які опинилися в Херсоні, Маріуполі – це герої. Вони живуть з надією і пов'язують себе з Україною. Традиційно цього року я передам картини до фондів наших закладів культури. Думаю, що єдине, чого б я хотів зараз – зберегти нашу історію і нашу країну. І у якості подарунка на день народження я хотів би, щоб 21 липня була капітуляція нашого ворога.
Переглядiв: 1265
ЯНА ДАР'ЄВА
журналіст: ЯНА ДАР'ЄВА
ОЛЕКСІЙ  КАПРИЦЯ
фотокореспондент: ОЛЕКСІЙ КАПРИЦЯ
VK Odnoklassniki Facebook Twitter Viber Skype

Disqus seems to be taking longer than usual. Reload?