Георгій Якович Ерделі, описуюче «своє улюблене місто», зазначав, що у Єлисаветграді було «єдине в Росії земське реальне училище (тобто таке, що побудоване і утримується не за рахунок Міністерства народної освіти, а за рахунок самооподаткування дворян-поміщиків). Оскільки земство розпоряджалося фінансами самостійно і не жаліло грошей, училище було багате і чудово обладнане. Воно славилося і постановкою освіти: мене, наприклад, на конкурсному іспиті до вищого навчального закладу екзаменатори з тригонометрії і з фізики запитали, де я вчився, і коли я назвав Єлисаветградське земське реальне училище, то почув схвальне: «А-а! Тоді все зрозуміло».

Саме ця незалежність зробила реальне училище унікальним навчальним закладом. Реальне училище, а не класична гімназія, стало центром наукової думки. Тут викладали один з основоположників слов'янської філології професор Віктор Григорович, який приїхав у наше місто, щоб вивчати Єлисаветградське Євангеліє, та археолог, дослідник історії краю Володимир Ястребов. Саме тут, в реальному училищі, у 1883 році Ястребов створив перший краєзнавчий музей, а викладач фізики Пржишиховський – власну метеостанцію. Викладачі реального училища створювали свої підручники та посібники та друкували їх у єлисаветградській друкарні.

А це ж було звичайне середнє семикласне училище для хлопчиків (в перший клас набирали дітей 10-13 років)!

Марина Тарковська в книзі «Осколки зеркала» пише: «Училище було засновано земством, і в ньому навчалися хлопчики з самих різних сімей. Тут були діти службовців, купців, лікарів, селян. Там створилася саме та атмосфера, якої побоювався тодішній міністр освіти Російської імперії граф Толстой, який вважав, що реальні училища можуть стати розсадниками вільнодумства».

Євген Чикаленко згадував: «В реальній школі у нас атмосфера була натурально московська, як і по всіх школах Росії, але з тою ріжницею, що тут нас ніхто не переслідував за розмову між собою на українській мові, як це робилось по державних школах. Навпаки, учитель ботаніки Г. Блюзнір раз у раз говорив, що таке-то зілля по-латині зветься так-то, а «по-малорусски» так-то; учитель московської мови М. Завадський навчав, що ять пишеться тоді, коли в малорусском языке слышится «і» (…) Але характеристично, що найменше говорили українською мовою і найменше цікавились українським рухом селянські хлопці, оті земські вихованці, вони одні й соромились рідної мови і не признавались до неї, за рідкими виїмками, мабуть, бажаючи швидше позбутись отого тавра – "мужицтва".

І далі: «Після вбивства революціонером Степняком-Кравчинським жандармського генерала Мезенцева Завадський (директор училища – О.С.) поставив перед учнями питання про моральний бік терору. Більшість висловлювалася проти терору, а меншість, в тому числі і я, говорило, що його треба визнати як спосіб оборони проти сили. (…) У державних гімназіях тих хлопців, які сперечалися з директором, в двадцять чотири години викинули б з гімназії і передали в розпорядження жандармерії, а наш директор нікому нічого не сказав і терпляче намагався відірвати нас від терору».

При цьому дисципліна в училищі була залізна! Але якщо в державних школах вона утримувалась жорстокими покараннями, то тут, в земському училищі, її основою була взаємоповага вчителів та учнів. Так Олександра Тарковського виключили з училища посеред випускного класу, тому що його подальше перебування у стінах навчального закладу було «незручним»! А справа була, як записав директор училища Завадський, ось у чому: «Викладач малювання Петро Олександрович Крестоносцев, побачивши, що Тарковський не займається під час уроку, просив займатися справою, але Тарковський продовжував читати сторонню книгу і в той же час розмовляти зі своїм товаришем Чикаленком, який при цій розмові сміявся. Після цього Петро Олександрович запропонував Тарковському вийти з класу. Тарковський цього не виконав. Петро Олександрович попросив наполегливіше, на що Тарковський відповідав: «Ви не маєте права кричати!» Після цієї відповіді Петро Олександрович сам вийшов з класу. Подальша присутність Тарковського в училищі після такого вчинку було незручною, тому я просив його не відвідувати класу». І все! Тарковського не лаяли, не карали, не змушували вибачатися, просто попросили більше не приходити. До кінця року він займався самостійно і потім екстерном склав іспити у мелітопольському училищі.

Від початку Земське реальне училище знаходилося на Дворцовій вулиці в будинку поручика Саморалова, зараз у цьому приміщенні управління юстиції, а в народі будинок відомий як «Леніна, 6». Але потім міський архітектор Олександр Лишневський збудував для училища розкішне приміщення на Бульварній вулиці – з просторими класами, мармуровими сходами, власним парком та домовою церквою. Зараз у цьому приміщенні знаходиться інженерний коледж.

Протягом 150 років ця будівля не змінювала свого призначення – тут завжди навчали технарів. Хіба що під час громадянської війни школу ненадовго зайняли Січові стрільці, вигнавши учнів і влаштувавши тут свій штаб. Але за півроку учні повернулися у класи. У 1920 році реальне училище закрили, але замість нього тут відкрили профтехшколу. У 1929 році тут відкрився інститут робітничого сільськогосподарського машинобудування, а у наступному році було створено ще й Зінов'євський український технікум сільськогосподарського машинобудування - обидва навчальні заклади розміщувалися у колишньому реальному училищі. Технікум готував механіків, інститут за рік робив з механіків інженерів. Потім інститут перевели до Запоріжжя.

А в 1956 году в цьому ж приміщення, поряд з технікумом, відкрився філіал харківського політеха (незабаром він переїхав у приміщення «Акустіки», а у 1967 році став самостійним вузом і отримав назву КІСМ). В 70-80-х роках минулого століття наш машинобудівний технікум був найбільшим навчальним закладом в структурі Мінтракторсельгоспмашу СРСР. А зараз це Кропивницький інженерний коледж ЦНТУ.

Проте Єлисаветградське реальне училище відоме у світі не завдяки видатним випускникам-інженерам (хоча такі теж були, наприклад, Мартін Шимановський – дядько композитора та засновника першого металургійного підприємства Кривбасу!). Більше воно відоме завдяки художникам – випускникам вечірніх рисувальних класів, які заснував той самий «незручний» вчитель малювання, академік, між іншим, Петро Крестоносцев. Про ці унікальні «класи» - у наступній публікації.