×
Кримінальний Кіровоград: шокуючі злочини
у радянські часи
Медіапортал DOZOR вже розповідав про злочини початку ХХ століття, про які писала місцева преса. Та не менш жорстокі злочини вчинялися у нашому місті і за радянської влади. Проте газети про них не писали. Медіапортал DOZOR розповість про кілька з них.
Кривава дорога до Комишуватого
Двічі Герой Соціалістичної праці Олександр Гіталов
У ніч на 7 листопада 1977 року міліціонер взводу з охорони водозабірних споруд Кіровограда Сергій Бихов залишив свій пост з автоматом АК-47 і відправився у село Комишувате Новоукраїнського району, щоб поквитатися за образи зі знатним хліборобом Олександром Гіталовим.

Це був особливий день в історії радянського народу. Країна святкувала 60-ту річницю Великої Жовтневої революції. У кожному населеному пункті з цього приводу проходили демонстрації або ж паради.

Був такий захід і у Кіровограді. На трибуні, встановленій на площі Кірова, стояли керівники області і запрошені - передовики виробництва, ветерани війни та праці.
Генерал-майор міліції Микола Шавша
Був серед них і начальник УВС Кіровоградської області генерал-майор міліції Микола Шавша. Він дивився на колони мітингувальників, але думав про своє. Час від часу озирався, чекаючи, що от-от підійде хтось із підлеглих.

Це сталося о пів на одинадцяту годину. Генерала відкликав з трибуни один із його заступників і сказав пошепки, що особу підозрюваного у нічному розстрілі під Кіровоградом трьох чоловіків встановили і зараз його шукають.

Останні вісім годин зістаріли 58-річного Шавшу на кілька років. Війну він зустрів командиром танка розвідбатальйону, у 1942 році отримав тяжке поранення у руку і був комісований за інвалідністю. З 1954 року працював заступником начальника УВС, а з 1962 року – начальником УВС Івано-Франківського облвиконкому. З 1973 року Шавша - начальник УВС Кіровоградської області. Та, здається, стільки, як тієї ночі і ранку, йому раніше не доводилося нервувати. На карту були поставлені його честь і кар'єра, а також честь усієї міліції області.

Сталася жахлива надзвичайна подія - хтось розстріляв трьох людей, тіло одного вкинув у ставок, а трупи двох інших спалив у машині. Коли оперативники встановили хто це зробив, головного болю додалося. Підозрюваним виявився міліціонер взводу з охорони водозабірних споруд Кіровограда Сергій Бихов. Він залишив свій пост з автоматом АК-47 і відправився у село Комишувате Новоукраїнського району, щоб поквитатися за образи зі знатним хліборобом Олександром Гіталовим.
Сержант Сергій Бихов. Фотографія з особової справи.
У ті часи ім'я Гіталова гриміло на весь Радянський Союз. Олександр Васильович був новатором колгоспного виробництва, одним із засновників комплексної механізації обробітку сільськогосподарських культур. Бригадира тракторної бригади колгоспу ХХ з'їзду КПРС двічі удостоювали звання Герой Соціалістичної праці (у 1948 та 1958 роках). Його обирали делегатом чотирьох з'їздів КПРС — ХХ-ХХІІІ. З 1956 року Гіталов член ЦК КП України. Був депутатом Верховної Ради СРСР шести скликань. Нагороджений орденами Леніна та Трудового Червоного прапора, рядом медалей.

Це була своєрідна людина, з якою рахувалися у Москві, і яка не звикла, щоб їй перечили. А тут, в останніх числах жовтня 1977 року, коли Гіталов повертався у Комишувате з Кіровограда, поблизу села Рівне його автомобіль УАЗ-469 зупинив молодий чоловік у міліцейський формі, перегородивши дорогу.

- Дай домкрат, - звернувся він до водія.

- У мене є старший, - кивнув водій у бік пасажира на передньому сидінні.

- Ти знаєш, хто я такий? – суворо запитав пасажир.

- Ні, - чесно відповів міліціонер.

- Я — Гіталов! - представився чоловік.

Звісно, міліціонер чув це прізвище. Тож стояв, не знаючи, що робити далі. А Гіталов наказав йому показати свої документи. Потім ще раз вилаявся і машина поїхала у бік Новоукраїнки. З райкому Олександр Васильович зателефонував у Кіровоград першому секретарю обкому партії Михайлу Кобильчаку. Кобильчак відразу з'єднався з начальником УВС і переповів Шавші почуте від Гіталова. Шавша у свою чергу викликав свого заступника по кадрах Володимира Кришевича і наказав провести з міліціонером виховну роботу.

Особова справа 21-річного міліціонера Сергія Бихова була куцою. Народився у Києві, батько — військовий майор, мати — лікарка. Служив на Півночі командиром окремого взводу. Батьки переїхали у Кіровоград, поселилися по вулиці Яновського. Відслуживши строкову, Сергій приїхав до них. Пішов у міліцію, характеризувався позитивно.

У розмові з Кришевичем Бихов розповів, що того дня повертався з батьком у Кіровоград і під Новоукраїнкою спустило заднє колесо їхнього "Москвича". Потрібний був домкрат, щоб поміняти запаску. От Бихов і вирішив попросити його у когось з водіїв. Та виявилось, що зупинив машину Гіталова.

Неправим у цій історії міг бути лише молодий міліціонер. Тож Кришевич порадив йому поїхати у Комишувате і попросити вибачення у Олександром Васильовичем. Приїхавши у Комишувате, Кришевич почав здалеку заходити до інциденту з міліціонером, щоб врешті попросити вибачення за свого підлеглого. Але Гіталов швидко зрозумів, з якою метою прибув гість, і сказав, що хоче почути слова вибачення від начальника УВС. Кришевич сказав про це Шавші, і той вирішив відвідати Комишувате після свят, щоб залагодити питання.

Але необхідність у цьому відпала. 5 листопада на стадіоні "Зірка" проходив стройовий огляд особового складу гарнізону міліції. Шавша побачив у шерензі міліціонерів Бихова і при усіх нагримав на нього. Керівництво відділу охорони ставило на свята посилені наряди, тож вирішило задіяти в один з них, як «штрафника», і Бихова.

Разом з досвідченішим колегою, який був озброєний автоматом, Бихов заступив на службу увечері 6 листопада. Неподалік від водозабірних споруд на Лелеківці справляли весілля. Міліціонери пішли туди вечеряти. Звісно, випили за здоров'я молодих. Коли повернулися на пост, напарник, якого розморив алкоголь, задрімав. А молодий міліціонер пригадав образу і вирішив поквитатися з Гіталовим. Він забрав у товариша автомат і вийшов на дорогу між Лелеківкою та Новомиколаївкою. Було уже близько опівночі. Коли засвітилися вогні легковика, Бихов зупинив його.

За кермом сидів чоловік, один з небагатьох на той час, хто займався нелегальним таксуванням. Він погодився підвезти міліціонера. За Кіровоградом, по дорозі на село Рівне, у районі Сахарного мосту, пасажир, який сидів позаду, дістав з-під плащ-накидки автомат і вистрілив у спину водієві. Труп вкинув у ставок. Вирішив далі їхати один. Але виявився невправним водієм. Двигун замовк, а завести його Бихов не зміг. Тоді вийшов з машини і почав чекати іншого попутного транспорту. Невдовзі на дорозі засвітилися вогні з боку Рівного. Це двоє жителів Донецької області поверталися з Голованівського району, куди їздили за продуктами перед святами.

Побачивши чоловіка у міліцейській формі, вони зупинилися і вийшли з машини. І тут осінній дощ прошила автоматна черга. Відтягнувши трупи з дороги у кювет, Бихов сів за кермо «копійки» і почав розвертатися, щоб їхати у зворотному напрямку на Рівне. Та оскільки дорога була вузькою, а узбіччя мокрим, та знову ж таки, у Бихова не було водійських навичок, він при розвороті з'їхав у кювет і машина, ударившись у дерево, заглухла. Розлючений черговою невдачею міліціонер затягує трупи до салону і підпалює автівку. А сам йде у пітьму...

Близько третьої години ночі до міліції подзвонив водій, який проїжджав дорогою і побачив у кюветі палаючу машину. На місце пригоди виїхала слідчо-оперативна група. У салоні «копійки» виявили два обгорілих до невпізнання трупи. А неподалік від машини знайшли номерну деталь від автомата, яку, як виявилося, загубив при стрільбі Бихов. По цій бірці дізналися, що автомат належить відділу охорони УВС, і що його отримав міліціонер, який заступив у наряд з охорони водозабірних споруд Кіровограда на Лелеківці. Зателефонували туди. Міліціонер був на посту, а от Бихов зник з автоматом.

На ноги був піднятий увесь гарнізон міліції Кіровограда. Керівництво УВС здогадалося, що міг затіяти Бихов. Одна оперативна група поїхала у Комишувате, інша зробила засідку біля будинку батьків міліціонера. Кілька груп працівників міліції почали прочісувати місцевість у районі спаленого автомобіля. Про цю надзвичайну подію повідомили у Київ і з міністерства у Кіровоград виїхало кілька працівників, яких очолив заступник начальника відділу карного розшуку підполковник Едуард Фере (згодом стане генералом-полковником, радником міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка – прим. авт. ).

Як виявилося, підпаливши «копійку», Бихов облишив затію добиратися до Комишуватого і пішов у напрямку Кіровограда. Затримали його біля будинку батьків надвечір 7 листопада…

За фактом навмисного убивства трьох людей порушили кримінальну справу. Тричі Бихова направляли для проходження судово-психіатричної експертизи – до Одеси, Харкова та інституту Сербського у Москву. Дві з експертиз визнали екс-міліціонера осудним. І 16 січня 1979 року обласний суд призначив йому смертну кару. Екс-міліціонера етапували з Кіровоградського СІЗО до Дніпропетровська, де розстріляли 14 березня…
Останній малюнок засудженого до страти
Малюнок засудженого до страти на сторінці вироку, який йому вручили для ознайомлення
11 грудня 1981 року судова колегія з кримінальних справ Кіровоградського обласного суду завершила розгляд найрезонанснішої у ті часи кримінальної справи. На лаві підсудних сиділо 11 членів банди В.Кочнова, четверо з яких – жінки. Суд довів їх причетність до 56 тяжких злочинів: убивство жінки в молдавському селі Паркани, зґвалтування у Бендерах, викрадення більше двох десятків автомобілів в різних містах, розбійні напади та грабежі в кількох областях України та Молдавії, а також крадіжки. Троє – В.Силюков, В.Касаєв та М.Кіракосян, за вироком суду отримали вищу міру покарання - розстріл. Інші восьмеро були засуджені до різних строків ув'язнення. Щодо самого ватажка банди, то Кочнов роком раніше пустив собі кулю у скроню, коли міліція намагалася затримати його на квартирі у Кривому Розі. Наважився на цей крок він після півгодинної стрілянини, у якій поранив одного міліціонера, та зрозумівши, що іншого виходу у нього немає.

…У листопаді 1977 року 24-річний Володимир Кочнов, який на той час уже мав дві судимості, викрав у місті Помічна легковика, а потім зухвало роз'їжджав на ньому вулицями обласного центру. Техніки тоді було менше, ніж сьогодні, та й подібні злочини – рідкість. Тож міліція згодом виявила вкрадений автомобіль. Та затримати Кочнова не вдалося. При переслідуванні працівниками ДАІ він залишив машину і утік. Потім майже рік переховувався у Тюменській області. А коли повернувся на Україну, то став збирати навколо себе банду. Для скоєння злочинів потрібна була вогнепальна зброя. За нею 26 липня 1979 року Кочнов разом з Касаєвим та Кіракосяном приїхали у місто Корець Рівненської області. Місцеві злочинці пообіцяли пістолети. Та при зустрічі з ними виник конфлікт, у якому Кочнову поранили ліву ногу штик-ножем і її довелося ампутувати.

Два роки банда, пересуваючись по Україні на краденому автотранспорті, який періодично змінювала, вчиняла злочини в Одеській, Миколаївській, Дніпропетровській, Житомирській та ряді інших областей, а також у Молдавії.

Деякі з цих карних проявів бандити скоїли й на Кіровоградщині. Так увечері 23 липня 1979 року приїхали у село Спаське Маловисківського району. Мали «наводку», що у двох одиноких пенсіонерок - Євдокії Данильченко та Марії Моргун, водяться грошенята. Спершу пограбували Данильченко – забрали 150 карбованців та речей на 100 карбованців. А потім вдерлися до Марії Моргун. Стали душити та пригрозили, що відріжуть носа та вуха, якщо не скаже, де ховає гроші. Жінка злякалася і віддала усе, що було у хаті – 38 карбованців готівкою та 50 карбованців облігаціями. Забрали ще й одяг пенсіонерки.

Наступні злочини на Кіровоградщині бандити скоювали, так би мовити,проїздом. 3 листопада, коли везли додому з Волині Кочнова, якого виписали з лікарні, і проїжджали через село Вербове Голованівського району, то вирішили зупинитися і пограбувати когось з селян. Кочнов та Силюков вдерлися до ближньої хати, стали бити господарку-пенсіонерку, вимагаючи гроші. Знайшли 280 карбованців та забрали речей на 726 карбованців…

Уночі 18 грудня по дорозі з Молдавії на Кривий Ріг вирішили зупинитися у селі Покровське Кіровоградського району. Силюков розбив ломиком скло вітрини магазину. Після чого виніс разом Касаєвим різних промислових товарів на суму понад 7 тисяч карбованців…

Увечері 8 лютого 1980 року поверталися після чергового злочинного турне до Молдавії. Побачили на узбіччі дороги неподалік залізничної станції Куцівка автомобіль «Шкода» і зупинилися. Озброєні обрізом та пістолетом витягнули водія з салону. Для остраху вистрілили уверх. А потім обшукали кишені водія і відібрали 180 карбованців…
В усіх злочинах, які вчинили члени банди Кочнова, вражає зухвалість, цинізм і бездумна легкість, з якою вони крали та грабували. Так перебуваючи у Молдавії, згадали, що через тиждень день народження у співмешканки одного із бандитів – і обікрали уночі магазин. По дорозі додому вирішили, що вкраденого буде замало для гулянки на широку ногу, і потрібні ще алкогольні напої та деякі продукти – зупинилися біля придорожнього магазину і обікрали його. До речі, дама одного із бандитів, запропонувавши знайомій подружитися з іншим членом банди, запевняла її, що та буде жити «як королева», бо «Кочнов як Дубровський забирає у тих, хто має тисячі».

Зброя у руках та нахабство не зупиняли перед будь-якими злочинами. Увечері 10 січня 1980 року на одній з вулиць міста Бендери побачили дівчину і попросили показати їм місто. А коли виїхали у безлюдне місце, пригрозили пістолетом і зґвалтували по черзі усі троє. На довершення збиткування зняли з жертви сережки та шубу і вивели напівголу з машини на мороз. Спершу думали пристрелити, але потім пожаліли і відпустили.
І відразу взяли курс на Кривий Ріг. А у дорозі, біля Завадівки (мікрорайон Кіровограда) пограбували п'яного перехожого, який йшов по узбіччю. Зняли хутряну куртку, кролячу шапку і забрали посвідчення депутата міськради.

А ще банду Кочнова можна назвати однією з перших добре організованих злочинних груп, які займалися викраденням автомашин на Україні. Робили це не для їх перепродажу, а як правило, коли потрібен був свій транспорт. На рахунку членів банди зо два десятки «Москвичів», «Жигулів» та «Запорожців».

- Майже рік засуджені до страти 30-річні Силюков і Касаєв, та на рік молодший Кіракосян сиділи в одиночних камерах у Кіровоградському СІЗО, чекаючи на помилування Верховного Суду, - розповідав автору цих рядків Є. Волченко, який на той час був начальником спецчастини СІЗО. – У мене зберігся екземпляр вироку, який був наданий для ознайомлення Силюкову. Напевне він його читав, бо по тексту є кілька поміток олівцем. А на звороті титульної сторінки Силюков намалював портрет якогось чоловіка. Оскільки прізвище Соколов, яким підписано малюнок, не згадується у кримінальній справі, то очевидно це була якась близька для засудженого до страти людина.

Верховний Суд залишив вирок без змін. Коли це рішення прийшло у Кіровоград, Силюкова, Касаєва та Кіракосяна відправили в останню дорогу до Дніпропетровська, де їх стратили. Так було поставлено крапку у справі банди Кочнова.
Кіровоградський слід маніяка у білому халаті
Серійний убивця Кулик під час слідчого експерименту на місці злочину
Увечері 17 липня 1985 року у підвалі новобудови по вулиці Винниченка у Кіровограді (донедавна на першому поверсі цієї дев'ятиповерхівки був магазин «Добруджа») знайшли труп шестирічної дівчинки. Побачене шокувало навіть досвідчених оперативників. Жертва була зґвалтована і задушена власним бантом, а у тільце їй убивця засунув електрод. Подібного жаху на Кіровоградщині ще не бачили.

- Допомогати у розкритті резонансного злочину з Москви приїхав полковник, а з республіканського главку прибуло аж два оперативники, - говорить підполковник міліції у відставці Валерій Зборовський, на той час старший оперуповноважений Управління карного розшуку УВС Кіровоградського облвиконкому. - Кілька місяців ми наполегливо шукали маніяка, відпрацьовуючи різні версії, та безрезультатно. І лише коли дізналися, хто і за яких обставин скоїв цей злочин, зрозуміли – усе робили правильно, і нашої вини не було, що не ми перші знайшли злочинця, адже то був гастролер. А от колеги з Іркутська, звідки убивця шестирічної кіровоградки, могли його затримати ще на початку серії жорстоких злочинів. Тоді уперше в історії СРСР серійним насильником та убивцею виявився лікар, представник найгуманнішої професії.

- Повинен сказати, що кіровоградські експерти – психіатри та психологи, до яких міліція звернулася за допомогою у створенні ймовірного портрета убивці, таки дали маху, - продовжує Валерій Олександрович.Вони дійшли висновку, що це холостяк, схильний до хуліганства, раніше судимий за подібні злочини, безграмотний та конфліктний, одним словом - асоціальна людина. Прокурор-криміналіст, який молився на таблиці Відонова з опису злочинців, вирахував по них, що маніяк проживає у радіусі півтора кілометра від місця злочину. Однак міліція «перешерстила» не лише увесь Кіровоград, а й область, перевіряючи кожного підозрілого.

Слід сказати, що у ході розкриття цього злочину міліція зіткнулася з новим на той час для радянського суспільства явищем. Хоча, як виявилося, воно уже тоді знайшло широке розповсюдження у Кіровограді. За тиждень оперативники встановили, що у місті близько двох сотень чоловіків нетрадиційної орієнтації, так званих «голубих». Серед них директор технікуму, працівник телебачення, професор педагогічного інституту, артист театру, офіцер правоохоронного відомства, учитель історії, суддя, лікар обласної лікарні…

За рік до убивства дівчинки по вулиці Винниченка у піонерському таборі у
міському саду на Олексіївці невідомий поглумився над двома дівчатками. Уночі заліз через вікно до кімнати, притиснув сонну артерію 12-річній дівчинці, виніс її у лісосмугу і зґвалтував там. А через місяць, і також під час зливи, подібним чином позбиткувався на 14-річною школяркою. За прикметами, які назвали потерпілі, міліція припустила, що це міг вчинити житель Кіровограда, який раптово зник з міста. Стали шукати і знайшли його аж у Мурманську. І чоловік справді узяв на себе не лише згвалтування школярок у піонерському таборі, а й убивство шестирічної дівчинки. Щоб не викликати зайвого ажіотажу серед населення, вивезли підозрюваного уночі на місця злочинів, щоб він розповів, що і як робив, і швидко зрозуміли – це не він.

Ми тоді, здається, зробили усе, що повинні були зробити, - вважає Зборовський. - Зокрема, розіслали телеграми по усіх обласних управліннях міліції Радянського Союзу з описом кіровоградського злочину. І коли рівно через півроку, 17 січня 1986 року, в Іркутську випадково пильні громадяни затримали на місці чергового збиткування над дитиною 30-річного Василя Кулика, до речі це сталося у день його народження, слідчий запитав, що він може сказати про убивство дівчинки у Кіровограді. Кулик здивувався: «А звідки ви про це знаєте?». До речі, ми знайшли в аеропорту запис, що 18 липня, наступного дня після злочину, Кулик вилетів з Кіровограда до Москви.

Після затримання маніяка кіровоградські оперативники зрозуміли - психіатри описали їм зовсім іншу людину. Лікар швидкої допомоги Василь Кулик виріс в інтелігентній сім'ї – батько, уродженець села Рівне з Новоукраїнського району Кіровоградської області, був професором Іркутського університету, мати працювала директором школи. Тиха та непримітна людина, хороший сім'янин і товариш, разом з дружиною-юристом виховував двох синів. Ніколи і ні у кого не викликав підозр у своїй психічній неповноцінності. Хоча він напевне щось відчував за собою, бо приймав ліки, які зазвичай дають шизофреникам. Та згодом психіатри визнають, що Кулик осудний і адекватний «антисоціальний аморальний психопат з вираженими злочинними тенденціями».

Маніяк зізнався під час слідства, що на його совісті близько 40 злочинів (зґвалтування, замахи на згвалтування, розпусні дії щодо неповнолітніх), у тому числі 14 убивств. Це стільки зуміло довести слідство, а скільки не доказано - невідомо. Василь був спостережливим і легко вираховував довірливих дітей, які не перебували під особливим наглядом дорослих. Бабусі ж довіряли, бо Кулик лікар. Смерть пенсіонерок не викликала особливих емоцій, вони могли померти самі, деякі тіла навіть не досліджували. А коли в інтимних місцях 54-річної жертви знайшли ніж та товкучку для картоплі, вирішили, що жінка займалася самозадоволенням. Маніяка у білому халаті неодноразово могли впіймати, але не затримали. Так одна із бабусь після візиту лікаря звернулася до міліції із заявою про зґвалтування. Але Кулик сказав, що він приходив робити укол і йому повірили…

У 1985 році у Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї влаштували куточок Кулика-старшого, відомого ученого-земляка, який не дожив до цього дня. Подивитися на неї приїхав син. Василь спершу відвідав сестру батька у Новоукраїнському районі. А 17 липня повернувся з Рівного рейсовим автобусом до Кіровограда, ознайомився з експозицією у краєзнавчому музеї, а потім пішов на нинішню площу Богдана Хмельницького, звідки збирався їхати на Стару Балашівку до іншої тітки. Було це близько 18 години. В очікуванні автобуса Василь помітив як з дитсадка, що біля лялькового театру на розі з вулицею Декабристів, вийшла дівчинка. Вона проживала за квартал і вирішила не чекати на батьків, а вихователі її не угледіли. Кулик, як коршун, кинувся через площу за дитиною…

- Приблизно через рік у мене в думках з'явився новий елемент - я трупи своїх жертв розчленовую на шматки. Улітку 1985 року, коли я згвалтував і вбив у Кіровограді дівчинку, після цього я жалкував, що у мене немає ножа, щоб розчленувати її труп, і не було потрібного інструмента для цієї цілі (напевне ,у розпачі він знайшов електрод – прим. авт.). Я вважаю, що це приносило мені якесь нове додаткове задоволення, - розповідав слідчому маніяк.

А ще він писав у своєму зізнанні:

- Вважаю себе у повному фізичному та моральному здоров'ї і вимагаю, щоб до мене застосували крайню міру покарання… Вважаю, що людям, схожим на мене, не місце серед людей, не кажучи про відповідність моїй професії. Ще раз прошу віднестися до мене з повною суворістю закону.

Василя Кулика, якого журналісти під час судового процесу охрестили маніяком у білому халаті, засудили до розстрілу. 26 червня 1989 року вирок було виконано. Йому було 33 роки…
В'язня Гуревича кіровоградська міліція поїла коньяком
У радянські часи роботу органів внутрішніх справ керівництво МВС оцінювало за цифровими показниками. (Навряд чи щось суттєво змінилося у цьому питанні і за часи незалежності України). Менше на території району чи області зареєстровано злочинів – значить поліпшилася профілактична робота, вищий відсоток розкриття карних проявів – отже краще спрацював кримінальний блок. А раз так, то керівництво райвідділу чи обласного управління замість догани чекало з Києва подяку, а у думках свердлило дірочку у кітелі для медальки та на погонах для чергової «зірочки». Заради похвали люди у міліцейській формі йшли навіть на свідому фальсифікацію. Як не дивно, але нерідко їм у цьому допомагали засуджені за інші злочини, беручи на себе чужі злодіяння. Найбільш відомим «добровільним помічником міліції» за часів СРСР був Григорій Гуревич. Про «діяльність» цього в'язня в Україні розповіла у фейлетонному детективі «Бубновий сищик» газета «Правда» за 19 червня 1988 року. Тоді уперше і востаннє за часів Радянського Союзу головне друковане видання країни розмістило на своїх сторінках критичний матеріал про роботу кіровоградської міліції. Ми знайшли цю газету та інші архівні матеріали афери.

Цей ув'язнений допоміг працівникам міліції кількох областей України зняти з обліку нерозкритих 268 (!) злочинів. Він узяв на себе таємниче убивство професора Д., убивство таксиста К., зґвалтування неповнолітньої Б. зі смертельним наслідком, скоєні у Києві. У Фастові посприяв місцевій міліції розкрити 16 злочинів. Постарався в'язень і для міліціонерів Вінничини та інших областей України. Він взагалі нікому не відмовляв, охоче виїжджав у «відрядження», мовчки підписував процесуальні документи. Лише на Кіровоградщині Григорій Борисович зізнався у понад трьох сотнях злочинів. Щоправда, лише 103 його явок з повинною міліція устигла задокументувати як розкриті злочини, оскільки цю аферу викрила прокуратура.

Григорій Гуревич народився у 1962 році у Вітебській області. Не одружений. Худорлявої статури. Волосся руде. Зріст – 1 метр 71 сантиметр. На батьківщині, у Білорусії, його тричі судили за крадіжки. У в'язниці жорстоко задушив співкамерника у масовій бійці. За це четвертий суд призначив покарання у 15 років позбавлення волі з відбуванням перших п'яти років у тюрмі. З Бобруйська Гуревича перевезли до Вінниці. А попереду Григорія в Україну блискавкою полетіла звістка - цей ув'язнений легко зізнається у будь-яких підказаних йому злочинах, бере на себе усе. Дізнавшись про цю «слабкість» в'язня, у Вінниці у камеру до Гуревича почали вчащати міліцейські чини, слізно прохаючи його написати чергову явку з повинною. Посадові особи зачитували в'язню секретні оперативні документи, детально розповідали про суть справи, підсовували на підпис чисті бланки документів і на місці злочину влаштовували репетиції. А потім, уже у присутності понятих, розігрували справжній спектакль.
Читач може запитати: а для чого це йому треба було. Пояснення просте: на нарах скучно, а тут з тобою носяться, як з писаною торбою, на знак подяки в одному райвідділі піднесуть наркотики, десь поставлять пляшку пива, а десь наллють і стакан горілки чи коньяку Пригощали в'язня салом, фруктами, солодощами… Та й обмовляючи себе, злочинець уже нічим не ризикував. Працівники міліції, оформивши відповідним чином явку з повинною, ставили галочку у звіті, що злочинця знайшли, справу закривали під різними приводами і оперативно відправляли в архів, щоб ніхто не запідозрив, що це «трухлява липа». Адже добровільні зізнання Гуревича інакше як абсурдом і не назвати. Виходило так, що Григорій Борисович грабував, убивав, ґвалтував і душив перехожих «Запорожцями» та «Москвичами», підстерігав інкасаторів, відкривав сейфи банків, учиняв п'яні бійки, украв із колгоспного складу дві автомобільні шини, зняв з потяга, який йшов на повних парах, три ящики тушонки, і знову убивав та крав усе, що потрапить під руки. До четвертої судимості білорус не був на Кіровоградщині, як і взагалі на Україні, водійських навичок не мав, а елементарне співставлення дат скоєння злочинів, у яких зізнався в'язень, показує, що більшість з них він учинив, або ж коли уже був за гратами, або ж ще до свого народження.

Як розповідав Євген Волченко, який на той час був заступником начальника Кіровоградського слідчого ізолятора №14 (СІЗО) з оперативної роботи, коли Гуревич написав явку з повинною, що скоїв злочини і на Кіровоградщині, керівництво обласного УВС зініціювало етапування в'язня до Кіровоградського СІЗО №14. І уже у перший день Гуревич написав 12 явок з повинною на ім'я начальників кількох райвідділів міліції Кіровоградської області, що він скоїв на їхніх територіях різні злочини. Ці зізнання потрапили на стіл до першого заступника начальника УВС Кіровоградського облвиконкому. А потім начальник СІЗО узяв особисто від Гуревича більше 30 явок з повинною.

Разом з тим, Є.Волченко отримав інформацію, що усе це маячня, і таким чином Гуревич намагається покращити собі умови відбування покарання, а потрапивши за межі СІЗО – спробує утекти. Відповідно до службової інструкції, Волченко письмово доповів про це керівництву. Та в УВС не звернули на його застереження уваги. Їм треба було поліпшувати статистичні показники, а якою ціною – не важливо.

І завертілася карусель. За Гуревичем періодично приїжджали то з одного, то з іншого райвідділу міліції, а він зі швидкістю стенографістки писав свої зізнання. Лише в одному Кіровоградському райвідділі міліції білорус узяв на себе понад 30 злочинів.

Можливо ця цифра зростала б й далі, якби Гуревичу не підказали зізнатися у двох убивствах, скоєних у Кіровограді, серед яких смерть директора підприємства. З райвідділу міліції зателефонували до прокуратури і пихато повідомили, які вони молодці. Експерт-криміналіст обласної прокуратури Микола Чернега негайно поїхав на Балашівку (мікрорайоні Кіровограда, де було приміщення Кіровоградського райвідділу міліції). Коли він зайшов до одного з кабінетів у райвідділі, то побачив перед собою на стільці з цигаркою «БТ» у зубах худорлявого чоловіка, а на столі перед ним розкриту шоколадку «Альонушка» та морозиво. Кілька запитань Гуревичу, від якого тхнуло коньяком, і обурений Чернега залишає райвідділ. Досвідчений криміналіст кипів від злості – його водять за носа.
Фото на пам'ять. Його зробив експерт-криміналіст Кіровоградського райвідділу міліції перед черговим виїздом на місце скоєння злочину, де Гуревич мав розповісти у присутності двох понятих свою чергову байку.
Педофіл на велосипеді
У серпні-вересні 1962 року по Кіровограду роз'їжджав на велосипеді чоловік, який видивлявся на вулицях одиноких перехожих – дівчаток років 8-9-ти, заманював їх у безлюдні місця і там, погрожуючи ножем, ґвалтував.

У ті часи не могло бути й мови про звернення через радіо чи газети до кіровоградців із застереженнями, щоб вони попереджали своїх дітей-школярів про педофіла та суворо наказували їм не ходити по вулицях наодинці і остерігатися злочинця. І ця секретність вилізла боком. Менш ніж за місяць невловимий збоченець скоїв більше десятка зґвалтувань та замахів на зґвалтування. Один з них стався 3 вересня 1962 року.

Чоловік на велосипеді перестрів по вулиці Гагаріна ученицю СШ №8 Валю К.. Збоченцю вдалося заманити дівчинку у кущі, але зґвалтувати завадили перехожі. Почувши голоси, він облишив жертву і побачив, як чоловік направився до кущів справити природні потреби. Ґвалтівник хутко сів на велосипеда і покотив по вулиці Володарського униз до річки.

Залякана Валя ще довго не могла прийти до тями. А увечері розповіла батькам про свою пригоду.

А ще через півроку, 17 травня 1963 року, дівчинка випадково перестріла на вулиці Шевченка свого кривдника. Вона тихенько сказала про це матері і вони удвох стали спостерігати за велосипедистом. А коли на розі з вулицею Карла Маркса зустріли людину у міліцейській формі, сказали їй, що велосипедист – ґвалтівник. Проспівав міліцейський свисток, і хтось з перехожих схопив за піджак від'їжджаючого велосипедиста, а той упав на асфальт.

Злочинцем виявився 30-річний тракторист із села Вільне Кіровоградського району О.Михайлов. Коли у його голові з'являлися хворобливі уяви, механізатор кидав роботу, сідав на велосипеда і крутив педалі до міста…

У жовтні 1963 року обласний суд призначив ґвалтівнику вищу міру покарання – розстріл. Вирок було виконано 10 лютого 1964 року. За допомогу у розшуку та затриманні особливо небезпечного злочинця наказом Управління охорони громадського порядку (так тоді називали УМВС в області) від 15 червня 1963 року Валю К. нагородили цінним подарунком, а міліціонеру Кіровоградського міського відділу міліції О.Онулу оголосили подяку.

Піонерська справа у «кіровоградському «Артеці»

У радянські часи у міському саду біля телецентру у Кіровограді працював піонерський табір. Улітку 1985 року там сталися дві надзвичайні події, про які мало хто тоді знав з кіровоградців, тим паче сьогодні. У червні та серпні у піонерському таборі невідомий зґвалтував двох дівчаток. В обох випадках трагедії сталися під час сильного дощу. Уночі невідомий через вікно проникав до будиночка, у якому стали діти. Придушував сонну артерію, відносив дівчинку на руках до лісосмуги і гвалтував її там. А потім відносив потерпілу назад до будиночка.

З розповідей потерпілих – 12-річної кіровоградки та 14-річної школярки з Олександрії, працівники карного розшуку дійшли висновку, що насильник атлетичної статури, не виключено, що спортсмен. Обидві жертви запам'ятали його червоні труси з білими смугами по боках.

Кілька місяців кіровоградська міліція в умовах глибокої секретності шукала ґвалтівника. «Відпрацювали» усіх місцевих «голубих» та психічно-хворих, але безрезультатно. Оскільки за «гарячими слідами» знайти педофіла не вдалося, то цю справу закинули до шафи з «висяками».

А повернулися до зґвалтувань у піонерському таборі рівно через рік, коли 17 липня 1986 року у Кіровограді у підвалі новобудови згвалтували та задушили шестирічну дівчинку. Міліція, розшукуючи убивцю, згадала про торішні згвалтування школярів. Знову стали перевіряти підозрюваних по піонерській справі.

Один з них зник з Кіровограда, тож підозра упала на нього. Оголосили у всесоюзний розшук і знайшли та затримали аж на Кольському півострові. Коли привезли до Кіровограда, то чоловік швидко зізнався у вбивстві у підвалі новобудови і у зґвалтуваннях у піонерському таборі. Та коли вивезли його уночі на місце скоєння зґвалтувань, щоб розповів як і що він робив, оперативники зрозуміли – це не він, бо його знання про цю справу на рівні чуток, які ходили містом.

Хто убив дівчинку у підвалі, стало відомо, коли в Іркутську міліція затримала серійного сексуального маніяка. А от піонерська справа й досі серед «висяків».

Років пять тому колишній оперативник, а нині пенсіонер, який займався розкриттям тих злочинів, розповідав автору цих рядків, що бачив у місті чоловіка, якого він на 99,99 відсотка вважає злочинцем. Але тоді міліція так і не змогла довести його вину...
Валентина Григораш, спеціально для медіапорталу DOZOR
Переглядiв: 9500