1 вересня 2026 року, у День знань, у Кропивницькому офіційно зареєстровано Інститут професійного зростання. Для нової інституції, діяльність якої пов'язана з освітою та професійним розвитком, ця дата стала символічною. Засновником і директором Інституту став доктор педагогічних наук, професор Олександр Рацул, професійна діяльність якого понад два десятиліття пов'язана з вищою освітою, підготовкою майбутніх фахівців та науковою роботою. Навіщо створювати нову освітню інституцію, коли пропозицій підвищення кваліфікації вже чимало? Чому першими напрямами обрано інклюзивну освіту та психологічну компетентність педагога? І що засновник вкладає в саме поняття «професійне зростання»? Про це говоримо з Олександром Рацулом.
— Олександре Анатолійовичу, Інститут професійного зростання зареєстровано саме 1 вересня. Це було заплановано?
— Скажу так: коли побачив, що можемо завершити державну реєстрацію саме 1 вересня, вирішив, що кращої дати шукати не потрібно. Все-таки День знань. А ми створюємо Інститут, який безпосередньо пов'язаний з освітою та професійним розвитком людини. Для мене тут є ще один важливий зміст. Ми звикли пов'язувати 1 вересня передусім зі школою та університетом. Але навчання не закінчується отриманням диплома. Особливо сьогодні. Змінюються технології, освітнє середовище, професійні вимоги. Фахівець має постійно розвиватися.
Тому 1 вересня 2026 року стало точкою відліку історії Інституту професійного зростання.
— Сьогодні педагог може знайти сотні курсів підвищення кваліфікації. Навіщо створювати ще один Інститут?
— Це питання я ставив собі одним із перших. Якби метою було просто створити ще один сайт, розмістити там декілька курсів і видавати сертифікати, я не бачив би особливого сенсу цим займатися. Я багато років працюю в університеті, спілкуюся зі студентами, педагогами, колегами. І бачу, що між формальним проходженням підвищення кваліфікації та реальними професійними потребами людини інколи є досить велика відстань.
Педагогу потрібен не лише сертифікат. У нього є конкретні питання: як працювати з певною дитиною, як адаптувати навчальний матеріал, як побудувати взаємодію з батьками, як діяти у складній професійній ситуації. Тому наше завдання — поступово створити систему, де навчання починається саме з реального професійного запиту.
— Чому тоді саме «Інститут професійного зростання», а не центр підвищення кваліфікації?
— Назву ми обирали свідомо. Підвищення кваліфікації — важлива складова нашої майбутньої роботи. Але професійне зростання для мене — поняття значно ширше.
Людина пройшла курс. Добре. А що далі? Вона повинна спробувати отримані знання на практиці, побачити результат, обмінятися досвідом із колегами, можливо, взяти участь у професійній дискусії чи науковому заході, щось дослідити або опублікувати власні напрацювання. Тому ми хочемо поєднувати освіту, науку, методичну роботу, видавничу діяльність і професійне партнерство. Якщо нам вдасться вибудувати таку систему, тоді це справді буде Інститут професійного зростання, а не просто майданчик для проходження курсів.
— Які освітні напрями визначили першими?
— Ми свідомо не пішли шляхом, коли на старті оголошується кілька десятків напрямів. Починаємо з двох — інклюзивної освіти та психологічної компетентності педагогічного працівника. Чому саме вони? Тому що сьогодні це вже не вузькопрофесійні питання для окремих спеціалістів.
Візьмемо інклюзію. У закладі освіти з дитиною з особливими освітніми потребами працює не одна людина. Це вчитель, асистент учителя, практичний психолог, інші фахівці, адміністрація. Є батьки. Має працювати команда.
Те саме стосується психологічної компетентності. Учителю не потрібно ставати психологом. Але розуміння поведінки дитини, особливостей комунікації, взаємодії з батьками, реагування на складні ситуації сьогодні є частиною його професійної роботи.
Тому на першому етапі зосереджуємося саме на цих двох напрямах.
— Курси з інклюзії та психології вже пропонують багато установ. Чим програми ІПЗ мають відрізнятися?
— Я б не хотів зараз говорити, що ми створимо щось абсолютно унікальне і такого більше ніде немає. Це були б просто красиві слова. Для мене важливіше інше — конструкція самої програми. Наприклад, педагог стикається з конкретною ситуацією. У класі навчається дитина з особливими освітніми потребами. Що робити? Як адаптувати матеріал? Як організувати педагогічну підтримку? Як працювати разом з асистентом учителя? Як взаємодіяти з родиною? Які технології можна використати? Тобто ми хочемо йти не від принципу «ось тема — послухайте лекцію», а від конкретного професійного запиту.
Для себе я це формулюю досить просто:
професійний запит → необхідні знання → практичний інструмент → застосування.
Саме таку логіку хочемо закладати в програми.
— Навчання буде дистанційним?
— Так. Основний формат плануємо дистанційний. Зараз працюємо над сайтом і власною навчальною платформою. Але тут також не хочеться зводити все до того, що людина просто подивилася декілька відео й отримала сертифікат. Мають бути повноцінні навчальні матеріали, відео, додаткові ресурси, практичні завдання та контроль результатів навчання. І водночас людина повинна мати можливість проходити програму у зручному темпі.
Це дає ще одну важливу перевагу — географія перестає мати визначальне значення. Ми створюємо Інститут у Кропивницькому, але в перспективі можемо працювати з педагогами з різних регіонів України.
— Тобто головним продуктом Інституту будуть курси?
— Я б не сказав, що тільки курси. Так, підвищення кваліфікації педагогічних працівників — один із ключових напрямів, який ми зараз готуємо. Але паралельно розвиваємо й інші.
Зокрема, 16 вересня Інститут отримав свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єктів видавничої справи — серія ДК № 8747. Плануємо працювати з науковими, навчальними та навчально-методичними виданнями, матеріалами конференцій, збірниками. Плануємо наукові й професійні заходи. Окремий напрям — партнерства. Зараз працюємо над першими договорами про співпрацю.
Для мене важливо, щоб із часом ці речі з'єдналися: навчання, наука, практика, видавнича діяльність і партнерство.
— Хто працюватиме над програмами?
— ІПЗ точно не повинен бути «Інститутом однієї людини». Зараз ми формуємо коло фахівців, яких будемо залучати до розроблення програм і наших проєктів. Я бачу тут поєднання науковців і практиків. Науковець може дати ґрунтовну теоретичну основу, показати сучасні дослідження. А практик поставить дуже просте і правильне питання: «Добре, а як це використати завтра в моїй роботі?» Ось коли ці дві позиції зустрічаються, може з'явитися справді якісний освітній продукт. Тому ми відкриті до співпраці з викладачами, науковцями, педагогами-практиками та фахівцями, які мають реальний професійний досвід.
— Ви багато років працюєте в Центральноукраїнському державному університеті імені Володимира Винниченка. Створення ІПЗ означає, що Ви поступово відходите від університетської діяльності?
— Ні. І я хотів би це окремо підкреслити. З університетом пов'язана значна частина мого професійного життя. Тут я сформувався як викладач і науковець, багато років працюю зі студентами та колегами, займаюся освітньою і науковою діяльністю. Більше того, значною мірою саме цей досвід і привів мене до ідеї створення Інституту професійного зростання. Тому ІПЗ я не розглядаю як альтернативу університету. Навпаки, бачу можливості для співпраці, спільних освітніх, наукових та видавничих проєктів.
Створення ІПЗ для мене — це не вихід з університетського середовища, а розширення професійної діяльності та можливостей для нових проєктів.
— В університеті зараз відбувається перехідний період у керівництві. Якою є Ваша позиція щодо подальшого розвитку закладу?
— Своєї позиції я не приховую. З Євгеном Юрійовичем Соболем у мене склалися добрі партнерські й дружні стосунки. Я знаю його бачення подальшого розвитку університету, ми неодноразово говорили про майбутнє закладу, його можливості та перспективи. Тому я особисто підтримую Євгена Юрійовича. Це моя відкрита позиція.
Для мене важливо, щоб університет не зупинявся у своєму розвитку, розширював міжнародні та українські партнерства, освітні й наукові проєкти, знаходив нові можливості для студентів і викладачів.
Я знаю його плани щодо подальшого розвитку закладу. І саме в логіці розвитку, а не конкуренції, бачу майбутні точки дотику між університетським середовищем та Інститутом професійного зростання.
Університет має свою місію і масштаб. ІПЗ — свої завдання. А спільні освітні, наукові, видавничі чи інші професійні проєкти можуть тільки розширювати можливості.
— Яким Ви бачите Інститут через кілька років?
— Не хочу зараз називати кількість програм, слухачів чи сертифікатів. Інституту ще немає навіть місяця, тому було б дивно вже говорити про великі результати. Зараз наше завдання набагато конкретніше: створити якісні програми, запустити платформу, сформувати професійне коло авторів та експертів, розвивати видавничий напрям, вибудувати партнерства. А в перспективі хотілося б, щоб ІПЗ став місцем, до якого людина звертається не просто тому, що їй потрібно набрати певну кількість годин підвищення кваліфікації. Хотілося б, щоб вона приходила з конкретним професійним питанням і знала, що тут може знайти знання, фахівця, професійне середовище або практичний інструмент, який допоможе рухатися далі. Тоді ми зможемо сказати, що ідея професійного зростання справді працює.
