Проєкт «Баба Єлька» - відомий культурний бренд Кіровоградщини. Важко повірити, що ще 5 років тому більшість з нас не мали уявлення про те, чим жили наші предки. У що вони одягалися, яку їжу споживали. Рідкісні чорно-білі фото, які залишилися у кожного з нас від прабабусь та бабусь, де всі молоді та щасливі, цікаві елементи речей та побуту дехто з нас зберіг як пам’ять, навіть не уявляючи, настільки вони важливі. І настільки ці речі відображають цінність української культури та побуту. З моменту створення «Баби Єльки» минуло 5 років. І ось: жителі Кіровоградщини танцюють у центрі міста традиційний танець Кіровоградщини – падеспанець. Ми чуємо традиційні пісні нашого краю у виконанні однієї з засновниць проєкту Світлани Буланової. А книга «Смачна Кропивниччина» з рецептами страв, які готували наші пращури, може повернути нас у дитинство в селі: де бабуся плекала хліб у печі, де страви були прості, але смачнющі і натуральні. Кіровоградщина дізналася про вибійки, керсетки, які сто років тому носили наші модниці-бабусі. «Баба Єлька» - три кропивничанки Світлана Буланова, Інна Тільнова та Світлана Листюк продовжують і примножують свою роботу у нових проєктах, які вони вже анонсували та реалізовують. Детальніше про «Бабу Єльку» та чому культура – НА ЧАСІ під час війни – в інтерв’ю медіапорталу DOZOR з Інною Тільновою.
- Проєкт «Баба Єлька» зараз можна назвати культурним брендом Кіровоградщини. Коли ви починали свою роботу,чи мріяли ви про це?
- Так, і ці мрії навіть записані. Колись під час перших презентацій проєкту в Маловисківській громаді на запрошення Ірини Ткаченко та організації «Хмарочос» ми з коліжанками написали на якомусь рожевому папірці наші мрії. Хтось проводив тренінг, де говорили: «Не обмежуйте свої мрії та записуйте їх, навіть, якщо це може здатися нереальним». На тому папірці ми написали про ресторан «Баба Єлька», колекцію одягу… Світлана Буланова теж писала. Не так давно Світлана згадала про цей листочок та запропонувала звірити, які ж з наших мрій збулися. Вона ще його не знайшла, а я згадала про те, що майже все з написаного, здійснилося.
- Вашу роботу ви почали з експедицій до громад Кіровоградщини. І на початку діяльності доводилося бачити коментарі, що це «забавки» та інші критичні висловлювання. Наразі ж ви отримали справжнє визнання. Чи не шкодуєте, що не розпочали свою діяльність ще раніше?
- Ми б ніколи не почали цю роботу вчасно. Мабуть, і нашим попереднім поколінням говорили про щось, що вони могли б почати раніше. Я розумію, що ми дуже рідко фіксуємо автентичну манеру виконання, збереження кулінарних практик чи мовних зворотів. Ніхто не каже, добре це чи погано. Але навіть зараз, фіксуючи наше сьогодення, ми робимо важливу роботу. Адже історія повсякдення буде цікавою нашим правнукам. Так само, як і те, що ми їмо під час війни, колись може зацікавити гастродослідників. Нам говорили , що ми спізнилися. Але останнім часом ми чуємо дедалі менше критики щодо предмету нашої цікавості. Коли ми оголосили про проєкт «Баба Єлька», я почула зауваження, що краще б ми провели каналізацію бабусі, аніж питаємо в неї про минуле під час експедицій до громад. Тоді я сприйняла все дуже болюче. Зараз я розумію, що ми - публічні люди і було наївно оголосити про початок роботи проєкту і сподіватися, що нам всі скажуть «Ой, які молодці». Дехто звик думати шлунками або іншим мірилом успішності. Дехто досі запитує: «А скільки вам за це платять?». І коли ми говоримо про філософську мету «Баби Єльки», багато людей в неї досить не вірять. Власне, «Баба Єлька» - це наш спосіб життя та ідея.
- Буквально днями я зробила скрішот під однією з наших публікацій коментар: «Люди, схаменіться, у нас війна». І я написала дівчатам, що цей коментар можна написати до будь-чого, що відбувається. Я не знаю, як складеться доля кожного з нас. Але деякі люди не розуміють, що збереження культурної спадщини та війна – це паралельні речі. Я можу піти на війну, але я не медик, слабка фізично, і мій коефіцієнт корисної дії– недостатній для боротьби на війні. Я відчуваю свою силу в інформаційній діяльності і в дослідженні та популяризації культурної спадщини. Війна – це боротьба за ідентичність, культурні цінності, це боротьба між цивілізацією та занепадом. І ми не можемо просто чекати, поки військові виборють нашу свободу. Ми тут маємо підготувати фундамент, щоб вони повернулися і не було питань «Какая разніца?». Комплекси меншовартості, шароварщина –це те, що роками плекала радянська влада, і, на жаль, наші офіційні установи, які займаються безпосередньо культурою, не зовсім цим цікавилися і не робили те, що могло б це все знищити. «Баба Єлька» - це наш просвітницький рух і ми намагаємося нікого до нього не змушувати. Хто хоче доєднатися – доєднується, - зазначає Інна Тільнова.
Проєкт «Баба Єлька» пройшов стрімку еволюцію: від експедицій і запису пісень, до збирання традиційних танців, кулінарних рецептів. Також ви запровадили пошиття традиційного одягу і багато іншого. Ви йдете за своїм планом, який написали з самого початку, чи це експромт?
- Все відбувається спонтанно. Особисто мені пощастило зі однодумцями - Світланами (Світлана Буланова та Світлана Листюк – ред.). Я люблю працювати, коли все робиться швидко, чітко та відповідально. Світлани дуже обовязкові та дуже віддані ідеї. До речі, я помітила за собою, що «Баба Єлька» особисто в мене на першому місці (з-поміж інших занять). Коли, наприклад, вихідний, то я не можу сказати, що проєкт в мене на паузі. Садиба «Вершина», наші подорожі сімейні до війни, вибіки – це все частина баби Єльки. Це наша велика сила і мотивація прокидатися вранці.
Ви не відчували в команді вигорання, що вам набридло боротися з коментаторами і ви не хочете розвивати проєкт?
- Ми не хочемо розвивати проєкт, у ньому розвиваємося ми. У нас немає мети досягати чогось. Ми відчуваємо катарсис, коли проводимо екскурсію або приїжджаємо з експедиції, що стається така дивина: виснаження стає поштовхом до якогось наповнення. Колись мій тато вчив, що кращий відпочинок –це зміна роботи. Коли я втомлююся від «Смачної Кропивниччини», то приходжу до «Баби Єльки: Мода», наприклад. Водночас зараз ми стикаємося зі спробами скористатися нашою роботою у рамках чиєїсь комерційної діяльності або у власних цілях. І зараз наша команда стала сміливішою і більш мудрою. Коли до нас хтось звертається з пропозицією співпраці, то ми в першу чергу запитуємо у себе «Чим це буде корисним «Бабі Єльці?»».
- Скільки з початку реалізації проєкту «Баба Єлька. Мода» вдалося пошити одягу?
- Це справді дуже успішний напрям, який показав свою затребуваність. Ми не рахували, скільки пошили та відправили тих же спідниць, але їх точно сотні. Серед тих, хто замовляв, зокрема, і публічні люди. Наприклад, колишня голова ОДА Марія Чорна замовила в нас вбрання за зразком із села Бірки. Вона була в цьому одязі на заході за кордоном, де представляла Україну. Багато дівчат-замовниць - мігрантки, які виїхали з України ще до війни. І наш одяг став для них своєрідним мейн-стрімом. Вони почали писати нам, що: «Ось, фото моєї бабусі, пошийте таку керсетку», «Я хочу одяг із символами Херсонщини...». І мені прикро про це говорити, але це не кропивничани і не жителі нашої області. Це переважно киянки, жительки Львова та області, Одеси, Черкащини, Київщини та столиці. І закордон - Техас, Берлін, Гданськ, замовляють українки, які живуть у Іспанії, Австралії. Ми шиємо речі за старовинними зразками та відправляємо їх за кордон.
- Чому «Баба Єлька» стала такою важливою для вас і для Кіровоградщини?
- Колись мені наснився сон. Ми тільки придумали цей проєкт. Наснилося, що я лізу на гору, там сидить моя баба Соня з іншими бабами і вона мені сказала: «Інно, роби «Бабу Єльку», баби будуть раді». Я розповіла Світлані Булановій цей сон і вона сказала, що ми на правильному шляху. Адже гора – це символ підйому та успіху. Цей повільний, але впевнений розвиток пов'язаний з тим, що нас тримає ідея, а не про гроші. Є багато проєктів, які завершувалися одразу після завершення фінансування. Команди розходилися і залишався крутий культурний продукт. І далі він не продовжувався. Це погано, що ми не отримуємо коштів, але ми незалежні. Уявімо, що ми стали одним з підрозділів ОВА або обласного Центру народної творчості. І після будь-яких змін влади нам можуть сказати: ««Баба Єлька», звільняйте кабінет?». Тому для нас важливо, що ми не пов’язані з політичним покровителем чи будь-ким. Наша головна персона – Олена Рибалкіна (бабуся Світлани Буланової, на її честь названо проєкт «Баба Єлька». – ред). Нас насичує велика любов. Я не уявляю, коли б жила за кордоном і не бачила б «Вершини», де мій син спав у балії, поки ми мазали хату. Колись я не знала, як мазати хату чи місити глину. Але десь на підсвідомості я роблю це так, як робила це моя баба. Я люблю , як пахне бурян, кожну травинку чи комашку. І я щаслива, що мій син знає, як пахне хліб, який я печу в печі, який вигляд має лопух чи реп’ях, і як пахне звіробій. Ким би мій син не став у майбутньому, він побігає босоніж по траві, посадить дерево зі мною. І я думаю, що це міцний фундамент. Так згодом буде проявлятися його українськість.
- Ви анонсували кілька нових проєктів, вони будуть реалізовуватися поступово чи паралельно?
- Паралельно і поступово. Нам досі не віриться, що ми отримали цей грант від Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Проєкт розрахований на рік. Ми почали їздити до громад, де були найменше в експедиціях. Це Долинська, Устинівська, Онуфріївська, Петрівська та Голованівська громади. У нас не було багато бензину, аби туди їздити часто. Ми познайомилися з головами кожної з громад та домовилися про презентації нашого проєкту, а після цього у нас буде дві експедиції. У результаті ми випустимо 10-серійний документальний фільм, який буде транслюватися в потягах «Інтерсіті». Зйомки фільму проводить Катерина Мурована, ми відчуваємо одна одну без слів. Також ми пошиємо колекцію одягу за зразками того, який збергіється в обласному краєзнавчому музеї. Це дуже дороговартісний проєкт. Ці речі – ручна робота, вишивка, шкіряне взуття, прикраси – це все буде! Також ми видамо книгу «1000 пісень Баби Єльки» - це 700 сторінок, уявіть, це те, що ми зібрали в експедиціях!
- Ви бачили подібні проєкти в інших областях України?
- Та не знаю, щоб так комплексно… І довго без грошей)). Мабуть, ми єдині. А ще «Баба Єлька», крім своєї основної місії має ще одну – збереження «Нової газети», адже це друковане видання. І я думала над тим, який контент може бути спроможним, таким, щоб його однаково читали у сільській та міській місцевості і він був би унікальним. І це не переписані прес-релізи, а унікальний інформаційний продукт.
- Чим найбільше пишається команда Баби Єльки?
- Командою. Ми завжди кажемо одна одній: «Що б не сталося, головне – зберегти команду». Я думаю, що нас береже ідея і ми готові іти на компроміси, обходити гострі кути. Це як у родині. Коли ти цінуєш свого партнера, то завдяки компромісам можна зберегти її…
