У обласному краєзнавчому музеї відкрилася виставка світлин воєнних фотографів Василя та Ганни Бажанів, які мешкали у селі Лозуватка під Кіровоградом. Про це повідомляє медіапортал DOZOR.
Василь та Ганна були однополчанами, служили в аерофотослужбі. Ці військові підрозділи робили фотографії місцевості, яка була зайнята ворогом, з літаків, швидко проявляли, друкували та складали на їхній основі карти для передової. Проте крім цього, звичайно, робили чимало «земних» фотографій – просто для себе. Цінність цих документів зараз важко переоцінити, адже на тій війні фотоапарати були тільки у військових кореспондентів та фотослужби. Те, що знімали кореспонденти, піддавалося цензурі. А те, що військові фотографи знімали для себе, назавжди залишалося на плівках…
Родинна історія війни
Як розповіла, представляючи експозицію, донька ветеранів, Валентина Бажан, її батько, Василь Єфремович, у 1941 році закінчував військове училище у Гомелі за спеціальністю «фотограф-граметрист» (фотограметрист – це саме та людина, яка вміє «читати» фото і складати на їх основі карти). За його словами, курсантів розбудили 22 червня на світанку, о 4.15 вишукували на злітній смузі аеродрому. Поки командування повідомляло їм про початок війни, аеродром вже почали бомбардувати.
Ганна Іларіонівна Калашникова потрапила на фронт пізніше. Втративши рідних під час репресій у 1937-1938 році, на початку 1940-х вона мусила залишити рідне сибірське село і працювала на заводі у місті Білорецьк. У 1941-му завод став військовим. Ганна Калашнікова-Бажан розповідала, що у 1943-му попросилася добровольцем на фронт не тільки через патріотизм: «Казали, на фронті годують». На військовому заводі не годували, а працювали по 16 годин на добу, спали біля станків, адже не могли собі дозволити витрачати дорогоцінні хвилини відпочинку на те, щоб дістатися гуртожитку.
Те саме Гомельське військове фотографічне училище, яке закінчував Василь Бажан, у 1943-му базувалося у глибокому тилу – у башкирському місті Білорецьк… Дівчатка-добровольці проходили пришвидшений курс – спеціальність «фотограф-лаборант» отримували за півроку.
Перші фотографії з сімейного архіву Бажанів датуються кінцем 1941-го-початком 1942 року. До цього ані сумські селяни Бажани (більшість з яких загинули під час Голодомору), ані сибірські «куркулі» Калашнікови фотографій не мали. На перших воєнних фото – Василь Бажан, ще без погонів, з петличками, його однополчани, зйомки місцевості з літака, розмоблені мости, знищені села. Потім поряд с хлопцями на групових фото з’являються дівчата – ті самі лаборантки-добровольці, серед яких була і Ганна Калашнікова.
«До травня 1945-го жодної спільної фотографії у мами і тата не було, - каже Валентина Бажан. – У них не було фронтового роману, тільки симпатія. Коли мама бачила десь у фільмах фронтові романи, то завжди дивувалася: невже десь це було можливо? По-перше, лабораторна служба пересувалася тільки на машинах-лабораторіях. Це величезні металеві машини без вікон (адже це фотолабораторії), в яких влітку було страшенно спекотно, а взимку страшенно холодно. Відходити від своєї лабораторії навіть під час відпочинку було заборонено. Та й працювали по 15-16 годин на добу – не до романів. Уже в 1945-му в Європі, коли лаборанткам дозволяли трохи перепочити, і дівчата іноді ночували у будинках, їхній командир Чуркін ночував поряд. З першого дня, коли до його роти потрапили молоді дівчата, він став їм батьком і намагався вберегти їх якщо не від смерті (від якої вберегти не міг), то від близького спілкування з чоловіками, навіть з їхньої ж роти. Усі разом, великою молодіжною компанією, іноді відпочивали, а от наодинці ніхто і ніколи не зустрічався».
Друге, восьме чи дев’яте?
Серед світлин і документів, які сьогодні можна побачити в краєзнавчому музеї, є абсолютно унікальні. Ось, наприклад, фотографії Берліна 1 травня 1945-го, зроблені Василем Бажаном, і карта, складена ним на основі цих світлин. А ось подяка Василю Бажану «За взяття Берліна», підписана не 8-го, не 9-го, а другого травня 1945 року!
Є унікальна фотографія з Потсдамської конференції. Вона потрапила у сімейний альбом майже випадково. Василь Бажан не фотографував цю конференцію, тільки друкував фото. Потім припускав, що їх друкували частинами у різних підрозділах аерофотослужби. Казав, поки він один всю ніч проявляв і друкував світлини, за його спиною стояли двоє НКВД-істів. Потім вилучили все: негативи, плівки, браковані і засвічені фото. А на ранок він побачив, що в апараті залишився негатив – його забули вилучити.
Кинувся до того ж Чуркіна: що робити? Командир не знав: повідомити – наслідки можуть бути жахливі, не повідомити – ще гірші. Знищити негатив? А хто зна, чим таке може вийти, якщо раптом хватяться? Подумав і вирішив мовчати. Все ж таки, липень 1945-го, може, пощастить. Пощастило. А негатив залишився на згадку. Василь Бажан надрукував цю фотографію через рік, коли демобілізувався.
Але найцікавіші, на наш погляд, фотографії, на яких рукою Василя Бажана нашкарябано «9 травня 1945, Берлін» (точніше, нашкарябано воно було на плівках – на фото цей напис дзеркальний). Прокинулися в останній день війни, як і у перший, до світанку - від страшенного грохоту. Злякалися: після цілого тижня миру знову бомбардування. Але це вже святкували перемогу.
На цих світлинах: зруйнований Рейхстаг, пам’ятники і сяючі молоді хлопці та дівчата. Ці старі світлини і зараз, здається, сяють від тієї неймовірної, нереальної радості. Василя Бажана на фото нема – він чергував. Тільки Ганна Калашнікова, яка у цей день погодилася стати Ганною Бажан, і через двадцять один день поїхала у чуже їй місто Львів чекати на майбутнього чоловіка. Він приїхав майже через рік – 30 квітня 1946-го року.
Автор цих рядків в дитинстві понад усе любила проводити вечори у цій «червоній кімнаті», де гостро пахнуло хімікатами, висіли на стрічках мокрі світлини, і треба було, тримаючи пінцетом клаптик паперу у мисочці, уважно слідкувати, щоб не перетримати…
Презентація виставки воєнних світлин вийшла надзвичайно зворушливою – плакали всі. Тому що кожен згадав своїх рідних фронтовиків. А ще, мабуть, тому, що воєнні пісні для нас заспівали чудові кіроворадські барди – Олег Спиньов та Сергій Симонов.
Виставку можна подивитися у будь-який час, а презентацію обіцяли повторити у ніч музеїв, 19 травня.
