- [object Object]
Коли я прийшла в журналістику (десь на початку 2000-х років), трохи побоювалася Світлану Орел. Вона була іншою: занадто різка, занадто україномовна, занадто непримирима в тім, що їй наболіло… «Рухівка» (Світлана Орел вступила в «Народний Рух України за перебудову» ще в 1989 році), українофілка - надто вона була мені незрозуміла… Як виявилося, вона була права! А більшість - ні…
Знана журналістка Світлана Орел народилася у м. Новомиргороді Кіровоградської області 29 березня 1965 року. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету ім. Т.Шевченка. Працювала в редакції Новомиргородської районної газети «Червона зірка», в газеті «Молодий комунар», кореспондентом газети «Сільські вісті», «Народне слово», редактором газети «Думка», власним кореспондентом газети «Дзеркало тижня». Нині Світлана Орел є засновницею і редакторкою електронної газети «Кропивницький час-Time», а також співпрацює з «Свободою» - газетою українською діаспори, що виходить в США аж з 1893 року!
Справжні статті не горять…
Пізніше я прочитала книгу Світлани Орел «Горе тим, хто називає зло добром» (2004 рік), у передмові до книги сказано: «Кажуть, газетний матеріал живе один день. Якщо це навіть так, то він - своєрідний відбиток життя, з таких відбитків складається мозаїчний портрет епохи. У цю книгу ввійшли матеріали, написані останніми роками». Там сказано про Новомиргород:
«…Коли я була малою, то не любила свій Новомиргород, де народилась і виросла. А що там було любити? Асфальт лише в центрі. Магазини вічно напівпорожні, з пам’ятників – лише Леніну та ще Матері-Батьківщині (тобто СРСР) – стандартні штамповки, які нічого не говорять ні розуму, ні серцю, побудований за типовим проектом Будинок Культури із вічно п’яною дискотекою. Звичайно, були школа, друзі, вчителі, літературне об’єднання. Але місто… Воно не було містом моєї мрії. І лише через якийсь десяток років, коли я поїхала звідти, дізналася, що перша назва моєї малої Батьківщини, зовсім не Новомиргород (скільки тих «ново» посіяла по Україні Російська імперія!), а Трисяги (сяга – козацька вежа, тобто три вежі); що златопільська школа, куди ми бігали часом на танці, - приміщення гімназії, в який вчився Володимир Винниченко, викладав Микола Зеров, Микола Лятошинський, батько відомого в Україні композитора Бориса Лятошинського (цю гімназію зараз фізично і духовно відроджують мої земляки, а справу ту розпочинав нині покійний Василь Затока); що на місті стандартного Будинку культури стояв величний Миколаївський собор, підірваний більшовиками в 30-их роках. Я ще встигла познайомитися з останньою легендою рідного міста - мостобудівником (усі мости в Новомиргороді будував він), політв'язнем і націоналістом, до останку відданим Україні Степаном Кожум'якіним. У хатині під солом’яною стріхою і з картинами Васильківського (оригіналами!) на стінах і прижиттєвими виданнями Винниченка у книжковій шафі, дев'яносторічний, розуму і пам'яті якого позаздрив би й молодик, Степан Демидович читав нам Франкове: "Народе мій! Замучений. Розбитий. Як паралітик той на роздорожжу, Людським презирством, наче струпом вкритий. Твоїм майбутнім душу я тривожу, Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу!"
Мені пощастило, бо трапилась нагода, хоч пізніше, а все ж прилучитись до чистого джерела духовності отчого краю. А для скількох моїх ровесників культурною аурою Новомиргорода залишиться штампований Ленін та непривітний Будинок культури.
(…)
По крапелинці, по осколочку збираємо свою душу. В кожному - жива трагедія, сповнена любов'ю до України. Без них ми не станемо самими собою. Бо, позбавляючи нас тієї духовної аури, питомої культури рідної землі, рідного міста і села, система забрала у нас силу самозахисту, самозбереження, відродження».
(Уривок зі статті «Зібравши осколки своєї душі, відродимо тіло…»)
Просто дивовижно, що я тоді, прочитавши цей уривок, не стала прихильницею Світлани Орел. А варто було б!
Книги
Ще в 2003 році її чоловік Василь Бондар писав: «Іще будуть у неї свої книги, вона йде до цього. Її публіцистика – не одноденна, не проминальна» (В.Бондар, «Мережані закладки», 2021). Дійсно, були ще книги: «Горе тим, хто називає зло добром…» (2004), «Розстріляна «Просвіта»» (2014), «Ті, хто не хотів помирати мовчки…» (2018), «Бенкет джмеля» (2020) – переклад поезій Арсенія Тарковського українською мовою, «Всупереч і опір» (2023).
Книга «Горе тим, хто називає зло добром…» читається, як сучасна, а вона ж написана у 2004 році! Принаймні, я її прочитала на одному диханні.
«Розстріляна «Просвіта»» - сотні історій репресованих, написаних цікаво, і не без моралі. «Люди, про яких йдеться в цій книзі (у більшості своїй), знали достеменно, що добре, а що погано. Вони розуміли, що влада, заснована на страхові, приниженні і брехні, все одно зникне, вони, мов за соломинку, хапалися за рідну мову, культуру, вічні цінності. За що і були знищенні.
Нас поки ще не знищують фізично за мову і вишиванку. (…) Ми – такі – не будемо потрібні нікому в світі, але без нас – таких – не постане справжня Україна, якої ми так бажаємо. Приклад тих, про кого йдеться у цій книзі, може стати нам у пригоді».
І, коли читаєш твори Світлану Орел, то з кожною прочитаною історією, усвідомлюєш власну «українськість». Усвідомлюєш, що наші батьки і діди все життя жили в радянській, тоталітарній країні, фактично – в умовах окупаційного режиму. Та їх можна зрозуміти: розкуркулювання, Голодомор, репресії - вони все це пам’ятали… А ми перейняли цей вірус від них.
«Ті, хто не хотів помирати мовчки…» та «Всупереч і опір» присвячені одній темі. Те, що під час Голодомору 1932-1933 років, українці не помирали мовчки, покірно, без супротиву. Вони боролися! І як боролися! Десятки історій тих, хто боровся, навіюють справній жах.
Те, що робить Світлана Орел, – більше, ніж журналістика. Вона робить те, що пречудово вміє – пише статті. Але з кожним її оповіданням, з кожною історією ти все більше розумієш, навіщо ця книга…
Така публіцистика нам необхідна
Світлана Орел розповідала в інтерв’ю Василю Левицькому ("Світлана Орел: Для журналіста важливо не просто показувати дійсність, а осмислювати її..."):
- Можливо я – консерватор, можливо, мене можна назвати радянським журналістом, але я не сприймаю просто суху інформацію. Я розумію що є різні жанри, інформація, де є відповіді на питання що? де? коли? Хоча навіть і в інформації мені важливо щоб було якесь забарвлення, якийсь відтінок був того, що автор туди хоче вкласти.
Ми пішли від радянської системи висвітлення подій, а натомість взяли американську: «що? де? коли?». Але читачі не змінилися: нам важливо почути аналіз подій, історію питання, як журналіст дивиться на цей інцидент і т. ін. Згоден чи незгоден з аналізом «пересічний громадянин» – це вже справа інша. Світлана Орел створила електрону газету «Кропивницький час-Time», де аналізує події. Це один з найкращих обласних сайтів, саме тому, що Світлана Орел обмірковує явища.
І ще одним мені подобається ця електронна газета – просвітництвом. Так, спеціалістам це відомо. Але ж народжується нове покоління, вони теж щось мають читати, усвідомлювати історію своєї малої батьківщини, осмислювати її. А тут без просвітництва ніяк: Андрій Достоєвський, Вільям Лігостов, Ольгерд Бочковський, Герасим Нестеренко-Орел, Всеволод Ткаченко, Марія Свірська – ось тільки ті, що були у березні. І про всіх написано напрочуд цікаво!
Треба ще сказати про її співпрацю з «Свободою», вона розказує про свій край, про своїх земляків: Юрій Тобілевич та Всеволод Колос, Степан Ричко та Павло Босий, Анатолій Шаповалов і Сергій Марущак. А це для нас особливо важливо. Діаспори США і Канади будуть знати, що є таке місто Кропивницький…
